Медвинці

«…На зборах виступив голова приїжджої четвірки комуністів і оголосив такі розпорядження большевицької влади:

1. Мобілізація на фронт народжених 1899 року.

2. Негайна здача “продразвьорстки” - надзвичайно великої суми продовольчого податку.

3. Організація сильної місцевої адміністрації для боротьби з місцевою “петлюрівщиною” .

Говорив він російською мовою. Місцева молодь поводила себе за чіпливо, почала ставити запитання. На запитання, на який фронт має бути мобілізація, коли вже війна закінчена, була відповідь: “На колчаківський - сибірський фронт” . Із відповіддю на запитання, чому такий великий податок, бо це ж треба в людей усе забрати, а люди всього не віддадуть, виступив Ива Голосний. Він заявив «Ми з вас душу витрясемо, а все заберемо. На запитання, чому представники виступають російською, а не українською мовою, голова четвірки скипів і почав у непристойний спосіб лаятися й кричати:

- Ето вам не петлюровщина, ми заставім вас забить етот пєтлюровскій язик і научім гаваріть на бальшевіцком - руском - язикє! » (Уривок. Іван Дубинець. Горить Медвин. Історично-мемуарний нарис. - Нью-Йорк: Добрус, 1952. - С. 1 -27)

*****

Маруся з дітьми сиділа в ярку, прислухаючись до кожного тріскоту. Поруч притихла сусідка тітка Мотря. Мати випхала їх з двору, веліла бігти в бік Хижинців, сховатися в ліску. Настуня й Остапчик поснули на ряднині поруч. Микола казав, що треба перечекати, вони повернуться і виб’ють красних.

Почала думати про хороше. Останні роки вони зажили добре, як і більшість медвинців. Землі хоч і не багато було, але своя. Все могли самі зробити в господарстві від нитки до воза. Маруся навчилася шити з домотканого полотна французькі пальта. Микола, хоч і рвався на заробітки, та все ж не наважувався покинути її з дітьми, потроху ковалював, та допомагав тестю. Можна було б жити, та одна влада змінювала іншу, обіцяючи порядок, натомість вимагали коней, людей, провізію.

Батько казав, що нехай вже буде Україна «совєцька», аби незалежна. Микола з ним не погоджувався казав:

«Ніт, батьку, то не «незалежність», не дадуть «большєвіки» спокійно хазяйнувати у своїм краї, бо то все ті самі кацапи, що і десять років назад чи п’ятдесят, які нас за хохлів мають.»

«А німці шо, за людей нас мали? - Не вгавав батько, - за нового воза копійки дали.»

«Але ж дали! Красні без копійки однімають!»

Маруся не дуже розумілася на їхніх балачках. А мати зовсім розганяла, бо ще поб’ються.

Та коли перед Спасом всіх нова «власть» закликала на «собраніє», то і батько, і чоловік пішли одностайно виступати проти тих зайд та їх посіпак. Повернулися під ранок, лише для того, щоб дістати рушниці з горища. Маруся вчепилася в Миколу, а мати в батька:

«Ви шо показилися?»

Батько мовчки відсторонив її, а Микола тільки й мовив:

«Або підемо на сибірський фронт, або тут з голоду помремо!»

Тоді все і почалося. Двадцять днів медвинці не давали красним зайти в село. Як стемніє Маруся несла їсти у яр в бік Богуслава. Поки Микола їв, вона сиділа дивилася на його не голену бороду, на нечесану чуприну. А він жував і весело теревенив:

- На світанку повернулися розвідники, кажуть, що знову йдуть до нас «гості», стільки-то, стільки-то. Ну ми ж у село звістку, щоб з села ніхто не виходив. Старшина зібралась на раду, а ми зброю чистимо. Набоїв малувато, та біс з ними! І руками голими подушимо, — хоробро оповідає Микола жінці. - І шо? Залягли ми: вони йдуть, а ми підпускаємо їх по-ближче, а тоді як дали. Кому життя дорожче, назад повернули. Вони ж у нас як на долоні.

- Це їх мало було. А як більше прийде? – з осторогою питає Маруся.

- Не прийде. Немає в них більше. Хіба з Києва пришлють. Там вони, бісові душі, вже добряче осіли, не дадуть нам жити у своїй державі, — сердито мовить Микола, витираючи бороду.

Вчора Микола сам вночі прийшов. Нишпорив в хаті та в повітці. Що шукав, і сам не знав. Взяв кожуха і сокиру. Від вигляду сокири Марусі не добре стало, підійшла, обійняла: «Не йди!» Тоді й сказав, що, мабуть буде великий бій, щоб вона з дітьми й матір’ю йшла у ліс, або зовсім у сусіднє село.

Щось добряче гахнуло. Маруся припала до землі обхопивши дітей. Як тільки стемніло, з боку села запалахкотіло. Пожежа швидко ширилася з одного краю в інший. Тітка Мотря піднялася на ноги, дивилася на стовпи диму і ледве ворушачи губами шепотіла чи то молитви, чи то прокльони.

За північ, залишивши дітей з тіткою, безшумно ступаючи Маруся пробралася додому. Скрізь смерділо горілим деревом і смаленою свинею. На місці Мотриної хати стирчав обгорілий комин. Наштовхуючись на, подекуди, палючі острівці побігла до батьківської хати. Хата була ціла, а повітка і сажок згоріли вщент. Матері ніде не було. Мабуть, пішла шукати їх.

Повернувшись до дітей у ярку, по дорозі в пелену назбирала кілька яблук і груш переспілих. Що робити? Тітка поміж: «Господи одведи й заступи» приказувала: «Хлопці повернуться і відіб’ють село». Обидва її сини, один такий як Маруся, другий трохи менший, були серед оборонців. «Де її Микола? Де батько? Де мати? Чи живі?» - роїлося в голові. Міцніше притуляла дітей та міркувала, що вертатися у село вже не можна.

Придрімавши перед світанком, прокинулася від несамовитого гулу. Красні неначе біси, влетіли з другого краю села. Ускакували в кожну хату, все перевертали, нищили, шукали «бандитів» і золото. Та золотом не задовольнялися. Тягли жінок і дівчат. Страшно подумати, що можуть зробити. Маруся труснула головою. Не хотіла уявляти як чиїсь бридкі руки можуть торкнутися її, краще смерть.

Ближче до вечора, підводи вервечкою потяглися в бік Богуслава. З села вивозили їжу, худобу, вели арештованих. Маруся неначе закам’яніла в очікуванні. Як стемніє треба рушати якомога далі від Медвина.

Звідкілясь прибіг малий Івась Захарів. З захватом розповів, що медвинці напали на обоз красних і позабирали зброю. Тепер вночі обов’язково нападуть. А він біжить повідомити, що красних багато, «ціла дивізія», і що всіх молодих чоловіків та хлопців, які залишилися у селі закрили у «холодній», щоб люди викуп за них несли. «Тітко, серед них був ваш Омелько, а твого Миколи не бачив», - діловито розповів Івась і подався.

Почало темніти коли неподалік Ковтунового ліска, затріскотіли постріли, почулися крики, здійнялася чорна курява.

Під ранок, тітка Мотря мовчки попростувала у той бік. Маруся і собі взявши Остапа на руки, озираючись, пішла за тіткою. Настуню залишила сидіти намовивши: «Якщо не повернемося до обіду, біжи он в те село.»

Наближаючись до краю Ковтунового ліска, Маруся все виразніше бачила місиво рубаних чоловічих тіл. Тхнуло кров’ю з пилом. Побачене відняло мову. Вона не вірила своїм очам. Тітка Мотря тужила над закривавленим Омеляном. Нарешті отямившись, Маруся, закрила долонею очі малому Остапу, від чого той почав плакати, обернулася і побігла назад у ярок. Раптом зупинилася, виригала на запилюжену дорогу, а в голові крутилося: «Миколи там не має…»

Як тільки добігла до ярка, схопила дівчинку, що тихо плакала розмазуючи грязюку по личку, і дала волю сльозам.

До тями привели слова Настуні: «Тата вбили?» Мовчки взяла обох дітей на руки та й попростувала у бік Дмитренків.