Медвинці

В Дмитренках, у хрещеної, лишила Остапа. Настуню взяла з собою у Корсунь. Йшли кілька днів, ховаючись від будь-яких подорожніх. У Корсуні попросилася на конюшню. Назвалася іншим прізвищем, казала, що з Богуслава, що чоловік помер від тифу, от і наймається де робота є. Платити не платили, але давали баланду і пайок хліба. Дядько, що керував конюшнею був привітний і добрий, був у на боці красних, і вірив, що Україна стане незалежною соціалістичною республікою.

На весні забрала у хрещеної Остапа. В селах ставало нестерпно. Продрозверстка залишала села без засобів існування. Тоді й дізналася, що батько «пішов під амністію»: здав зброю і коня та повернувся на розграбоване дворище. Та за кілька днів щез, більше його не бачили. А про Миколу нічого не було відомо.

Невдовзі Маруся почула, що на швейну фабрику у Києві треба робітники. Там платили гроші й давали помешкання. Так вона опинилася у великому місті з двома дітьми, де отримала паспорт на вигадане прізвище і стала робітницею на швейній фабриці.

Двадцять років вона жила з острахом, що її пізнають як дружину бандита-контрреволюціонера. З тієї страшної ночі, вона ніколи в слух не промовила, хто вона і звідки родом. Часом доходили звістки про медвинців-повстанців, що пощезали назавжди з села, чи то виїхали, чи то загинули. Чула про і про тих хто, помер з голоду.

Не задовго до війни, Настуня вийшла заміж. Чоловіка забрали на фронт у перші дні, а за місяць вона вже була вдова з п’ятирічною донечкою на руках. Остап вже частіше допитувався про батька й інших родичів. Сердився на її відмовки. Маруся підозрювала, що він міг пристати до підпільного українського руху. Батьків і дідів медвинський непокірний дух жив у ньому.

Коли німці відступали Остап вночі пішов назавжди. Наостанок дорікнув:

«Мамо, ви не розповіли мені, про батька правду, та я знаю про Медвинське повстання. Скажіть тільки, батько був серед повстанців? Яке наше справжнє прізвище?»

Вона відповіла, а потім з запалом додала: «Вони не були бандитами!»

На весні 54-го прийшов лист, без штемпелів, зворотної адреси та добряче потертий. Лист був від Остапа. Очевидно, що лист брали не одні руки та перечитали не одні очі. Довго Маруся тримала лист, впізнаючи синів рівний почерк, не читаючи. Живий. А коли наважилася прочитати, то дізналася, що мешкає він в Чикаго (США), що одружений, має синочка сім років. І більше нічого.

Відтоді, і Настя доймала Марусю: «Мамо, я ж пам’ятаю і батька, і діда з бабою. Я пам’ятаю наше прізвище. Нехай Остап малий був. Мені ж було близько шести тоді, як сиділи в яру, як палало село, як тікали, як довго йшли пішки. Як я ховалася серед коней, доки ти працювала на конюшні. Чому ти не розповідаєш? Їх усіх розстріляли?»

«Не розповідала, бо це могло вартувати нам життя. Але хочу, щоб ти завжди пам’ятала, ні дід, ні батько бандитами не були. Твоя баба, а моя мати, після пожежі пішла в ліс, приєдналася до повстанців в надії нас знайти. Нібито, всю зиму варила їсти, лікували ранених, а потім занедужала і померла. Може через те, мій батько, а твій дід, не витримав і здався під амністію», – тихо шепотіла Маруся, пригадуючи, як випадково почула, розповідь начальника цеху, що здав своїх «не путьових» родичів з Медвина, та як їх обманули тією «амністією». Він називав імена і прізвища амністованих медвинців, яких потім викликали на допит у Смілу, хизуючись тим, що він був причетний до тієї операції. Після того як вона почула і прізвище батька, вона боялася навіть думати, що вона з тих країв.