Останній дзвінок

Юрко сидів вдома та намагався зосередитись. Нічого не виходило, думки риєм неслухняних бджіл копошилися в голові. Кинувши цю спробу, чоловік закрив «ворд» та відкинувся на кріслі. Але розслабитись не встиг, як у двері подзвонили. Він пройшов у коридор та зняв слухавку домофону.

— Відчиняй, час пити чай! – пролунав такий знайомий голос Олега на тому кінці.

Юрій усміхнувся та натиснув кнопку. Тільки-но він повернув ключ у замку, як двері відчинились й на порозі з’явилася висока фігура Олега. Протягнувши довгу руку, чоловік усміхнувся та почав знімати черевики. Помивши руки, він пройшов на кухню та сів за стіл на невеликий табурет. Все було начебто як завжди. Найкращий друг, за сумісництвом співавтор, зайшов у гості, вони сидять п’ють чай. Але щось Юрію здавалось нереальним. Щось було не так.

— Добре посиділи, Юрчику! – Олег встав та поплескав його по плечу. – Піду я, мені ще яблука збирати.

І тут він згадав. Це сон. Ось що не так. Олег ніколи не проходив на кухню! Він завжди йшов до кімнати, де стояв диван та зручне крісло із великою спинкою. Воно й зрозуміло – зі зрістом Олега за два метри йому було не дуже зручно сидіти на маленькому табуреті, без опори. Та ще й яблука: він не любив яблука. А якщо це сон, тоді можна й спитати.

— Слухай, Олеже, я хотів запитати, що робити із «Союзом»? – щойно слова зірвались із губ, як фігура Олега розвернулась, а черевик у руці змінився на порваний та залитий кров’ю. Та й сам гість змінився.

Два шрами на обличчі, зашиті так невміло, спотворювали гарне лице друга. Запалі очі без життєвого блиску дивились порожньо, начебто скрізь. Ноги прогнулись в трьох напрямках, а довгі руки стиснули черевик та простягнули його до Юрія.

— Нічого! Нічого не треба робити, зараз! – страшна фігура Олега розвернулась та пішла, грюкнувши дверима. Юрко стояв та дивився на закриті двері та розумів, це лише сон. Ще один, той сон, в якому він може спілкуватись із своїм другом, хоч би й у такий страшний спосіб. Бо інших вже не залишилось.