Розділ 3
Щоденник: 13 листопада 2011 р.
«Я чув не всі слова, що мені казали. Щось там про ДТП та сержанта Петреченко. Прийшов я до тями, коли вибіг із квартири, грюкнувши дверима. У руці лежав телефон, в якому я набирав номер нашого із Олегом друга – Михайла. За десять гудків – наче вічність, яких довгих – слухавку зняли.
— Алло? Привіт, що там, Юрк? – усміхнений голос чоловіка пролунав у вусі.
— Олег розбився. – два слова, які вимили з Михайла увесь гумор. – Я не знаю, що робити!
— Ти зараз де? – три слова. Чітко, ясно, без усміхнень та води.
— Біля бібліотеки.
— Стій там. Зараз буду.
За десять хвилин Михайло підбіг до мене, схопив за руку та потягнув на іншу сторону проспекту. Виявилось, поки він їхав, встиг здзвонитись із іншими друзями Олега, у яких були контакти його батька. Вони чекали нас на машині.
Далі все проносилось, наче у страшному фільмі, де швидкість то прискорювали, то навпаки, зменшували. Ось ми зупиняємось біля довгого гальмівного шляху. Не відразу я розумію, що це не тільки мастило – ще кров. Довгі тридцять метрів шляху, автівка Олега та ще одна машина на узбіччі.
Поліція та швидка. Ніхто нічого не робить, всі стоять, начебто так й звично. Я затримав подих: невже все?
Далі все завірилось, наче торнадо. Я Пам’ятав, як мене вхопили чиїсь руки, потім тільки зрозумів, що то були Михайло та Артем. Я кричав, не в змозі нічого зробити, кричав від безсилля та втрати. Ніщо мені не боліло за останні роки, як ця втрата. Швидко, миттєво. Наче вдар блискавки – раз, і нема.
Удар прийшовся у бік пасажирського сидіння, що спричинило складання машини у кулю. Капот був біля багажника, а я не хотів навіть представляти, у що перетворився Олег. Я сподівався, що він загинув миттєво. Відразу після зникнення. Але біль у серці підказувала, що це було не так. Я завжди відчуваю біль інших людей. Особливо близьких. І ті сполохи болю, коли мені подзвонив поліціянт, це підтверджували».
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!