Маланка. У Пошуках Коріння Часу

На вулиці повітря було теплим, хоча вечір уже починав огортати місто м’яким серпанком. Меланія швидко крокувала, вдивляючись у знайомі вогні центральної вулиці. Вона жила неподалік від артцентру, і це було її порятунком у таких ситуаціях.

“Як я взагалі могла забути?” — пробурмотіла вона, пригадуючи, як автоматично погодилася на пропозицію Артема. Вона швидко крокувала вулицею, вдячна собі за те, що вміє хутко збиратися. Ще в ліфті вона встигла поглянути у дзеркало й подумати, що виглядає цілком пристойно. Її темно-синє плаття, яке вона одягнула за кілька секунд, пасувало до вечірнього настрою, а волосся, яке вона розвʼязала, та поки спускалася ліфтом, встигла розчесати, виглядало природно.

Вона майже ніколи не витрачала час на макіяж чи складні зачіски. З одного боку, це дозволяло їй зібратися за лічені хвилини, а з іншого — вона справді любила свій природний вигляд. Їй подобалося, як вона виглядає, і більшість часу вона почувалася впевнено. Але цього разу, крокуючи до артцентру, думка про те, що, можливо, для вечірньої події варто було б нанести хоча б трохи макіяжу, закралася в її голову.

“Здається, на такі заходи жінки зазвичай малюються, виглядають святково… Може, треба було зробити хоч щось із волоссям чи підкреслити очі?” — думала вона, ледь нахмурившись.

“О, привіт! Чудово виглядаєш. Така нарядна!” — раптом почувся знайомий голос.

Меланія підвела погляд і побачила Артема, який стояв біля входу до артцентру. Він виглядав спокійним і усміхненим, а його слова застали її зненацька.

“Жартуєш?” — майнула думка, і її обличчя злегка почервоніло. Вона була впевнена, що виглядає зовсім не “нарядно”, особливо після цих роздумів про макіяж.

“Привіт, вибач за запізнення,” — відповіла вона, стираючи легке збентеження зі свого обличчя.

“Та я теж щойно прийшов,” — відмахнувся Артем. “Ходімо, там уже почали запускати.”

Вони пройшли через вхід, де привітна жінка у формі перевірила їхні квитки й побажала гарного перегляду. Зал був наповнений м’яким світлом, що підкреслювало деталі картин. Меланія, щойно опинившись у приміщенні, відчула, як її тривога зникає. Вона завжди любила такі місця — тут, серед мистецтва, час ніби зупинявся.

“Ван Гог, кажеш?” — запитала вона, дивлячись на першу картину, що зображала пшеничне поле із самотнім кипарисом посередині.

“Так,” — відповів Артем, ставши поруч. “Хоча я не впевнений, що це оригінали. Напевно, копії. Але все одно гарно виглядає, правда?”

Меланія вдивлялася в полотно. Їй було складно відповісти. Картини здавалися живими, кольори — глибокими й тривожними. “Я не знаю, копії це чи ні, але вони ніби говорять. У цих мазках щось є. Тривога чи, може, боротьба.”

“Ти точно малюєш,” — зауважив Артем із усмішкою. “Тільки художник може так говорити про фарби.”

“Не тільки художник,” — посміхнулася Меланія. “Іноді це просто людина, яка трохи уважніше дивиться на світ.”

Артем кивнув, уважно слухаючи її слова. Вони повільно переходили від однієї картини до іншої, ділячись враженнями. Він розповідав їй про свої студентські роки, коли вперше побачив “Зоряну ніч” на сторінках альбому з мистецтва. Це була єдина картина, яка змусила його замовкнути на цілу годину, хоча друзі звикли до його постійних жартів і коментарів.

“А ти?” — раптом запитав він, зупинившись перед “Оливковим гаєм”. “Чому малюєш? Для тебе це хобі чи щось більше?”

Меланія трохи зам’ялася, дивлячись на зелене й золотисте мереживо дерева. “Це… було більше, колись. Зараз це залишилося лише як хобі. Робота, задачі, знаєш. Але, здається, я потроху повертаюся до цього.”

“Цікаво,” — сказав Артем, киваючи. “Ти колись пробувала виставляти свої роботи?”

Меланія розсміялася, але трохи зніяковіло. “Ні. Я малюю для себе. Це радше спосіб зібрати думки до купи, ніж щось, що варто показувати іншим.”

“Можливо, ти недооцінюєш себе,” — сказав він, уважно дивлячись на неї. “Іноді те, що для нас буденне, для інших може бути шедевром.”

Його слова змусили її замислитися. Вона вже хотіла відповісти, але їхню розмову перебила молода пара, яка голосно обговорювала одну з картин.