Часом живіше живих

Дощ у вікно. Тихенько кап-кап.

То не сльози його — біль, страх.

То гірка перчинка в оці. Пік-пік.

Розрослася, згнила, схилилася в бік.

То останній трамвай мчить додому. Бр-бр.

А ти куди? Постій, подивись, як пустіє двір.

Плигни з розбігу в калюжу. Плеск-плеск.

Бач, багряне марево неба. Справжній бурлеск.

На небі? В моїй розбитій душі. Дзинь-дзинь.

Це так блиск розбитого скла відлітає у синь.

А ти хто? Як мене бачиш? Очима блим-блим.

Я ж привид, вкритий простирадлом цвілим.

Чого так прискіпливо? В саму душу зир-зир.

А там же нічого, крім перця чилі та дір.

Ти то все бачиш. Поглядом палиш. Пш-пш.

Мені щастить, бо вогонь не чіпа мертвих душ.

Мертивих. По нас вже й не плачуть. Хник-хник.

Тих мертвих, що часом живіше живих.

Я з подихом смерть видихаю на тебе. Ху-ху.

Так близько не стій. Покинь чорну невдаху.

Краще тікай від мене, як сіра мишка. Киш-киш.

Йди, біжи що є сил, а про мене забудь, залиш.

А ти відмовляєшся, мотаєш головою. Ні-ні.

Та ж ти пливеш, а мій корабель затух на дні.

Де твій страх? Як же ні, коли так й тільки так!

Чому? Ти ж вільний, а я закритий у клітці птах.

Ти відкриваєш рота і тягнеш повітря. Дих-дих.

Що відповіси мені? Цікаво й дощу, теж затих.

А ти закрив очі. Не дивишся та мовчиш…

Більше ніяких «зир-зир», «ні-ні» та «пш-пш».

Вже зненавидів? Прагнеш й не знати? Ха-ха.

Що ж, ми таки схожі. І я привид й ти, бідолаха.

Два привида разом — хвороба, чума. Кха-кха.

Я не вмиратиму за цей світ, ти — не труї келиха.

Хоча й ненавидиш, не вбивай. Благаю. Ну-ну.

Хіба ж ти послухаєш… Підготую собі труну.

А я теж ненавиджу! Тишу. Дощ знов накрапа.

Я більше не хочу мокнути. Тож бувай. Па-па.