Кексик для Санти

Яскраве сяйво поступово розсіялося, залишаючи мене в розпачі чорт знає де, наодинці з уламками розбитої кульки в лапках. Я дивився на нову чудернацьку кімнату, в якій не було ні тієї нещасної ялинки, ні моєї неперевершеної курочки й мало не плакав.

— От який безсовісний телепень переніс мене сюди?! — заволав від горя та скинув з лапок декілька шматків товстого скла.

— Я не "безсовісний телепень", я відьма! — зауважила якась мала дівчинка, надуваючи губи. Вона з'явилася настільки неочікувано, що я аж впав на свою пухнасту дупцю. Чи то від самої її появи, чи то від того, що вона мене розуміла. — А ти розбив мою першу магічну кулю! Поганий кіт! Поганий кіт!

— Чого це вона твоя, як вона висіла на моїй ялинці?! — обурився, хапаючись за єдине добро, яке встиг схопити сюди. Внутрішня жадібність зіграла злий жарт і я проколов лапку, притискаючи її відразу до найдорожчого — до пуза.

— Ще й незграбний... — хилитало головою дівчисько та побігло до столу, на якому були розкидані якісь склянки. Потім повернулася, притягнула лапку ближче і стала перев'язувати. — Куля моя, бо мені її подарували. А на твоїй ялинці вона опинилася, бо я випадково сплутала заклинання й перенесла її туди. Вона мала опівночі повернутися до мене сама, але один шкідливий кіт незрозуміло для чого вчепився в неї... Не знаєш, часом?

— Бо мріяв дістатися до кохання всього життя... — сумно зауважив, розглядаючи гарний бантик під кігтями. Малеча хоч і дратувала, але хусточка виглядала гарно. Я таку постійно носив. — Хоча кому я про це говорю? Що мале дівчисько може знати про справжні почуття?

— Я не маленька! Я вже велика-велика! Мені цілих дев'ять років! — обурилася дитина, смикаючи за святкове плаття, щоб заспокоїтись. Я щасливо заплющив очі й констатував - “один-один” на мою користь. Бо нема чого ображати благородного кота.

— Я так і бачу. Замість цього всього, краще поверни мене назад, бо моїй красуні загрожує жахлива смерть від однієї безсовісної буркотунки!

— Як в казках? — золотаві очі відьмочки аж заблищали від захоплення, й вона подалася вперед, щоб дізнатись подробиці. — Ти шляхетний принц у своєму світі?

— Можна і так сказати, — тактовно змовчав, згадуючи від чого міг рятувати господарку. На думку нічого не спадало, крім ожиріння, лишнього сну і стресу. — То що, повернеш?

— А як тебе звати? — ігнорувало дівчисько, заглядаючи своїми величезними очима. А потім радісно видало: — Шляхетний містер...?

— Кексик..? — ніяково закінчив. Ні… до принца мені не дотягнути. Не те ім'я при народженні дали. Що поробиш? Треба відповідати тому, що є.

— Ніколи не думала, що кексики можуть бути шляхетними, — задумалась вона, а я ледт втримався, щоб не засміятися. — А я — Санта.

— Верни мене додому, — почав втрачати терпець. — Мені вкрай треба потрапити назад!

— До кохання всього твого життя?! — щасливо вигукнула Санта, а я мало лапками не вдарив себе по лобі. От що за блоха надокучлива.

— До нього, до нього. Вертай давай!

— А я не можу. Ти ж кулю розбив. Тепер треба нову збирати. А я мені вже час подарунки розвоозити родичам. Повернусь додому і потім зберу.

— Е ні! — жахнувся, уявляючи скільки це мале непорозуміння буде гратися з подарунками. — Давай я розвезу їх, а ти поки складеш ту дурну кулю. Мапа є? Покажеш куди нести?

— Є... — розгубилася вона. — А ти на мітлі вмієш літати?

— Вмію!

Малеча знизала плечима та потиснула мені лапку, вручаючи список та якусь магічну мапу з віником. Згадавши, як я регулярно отримував подібним по хвосту, щось в середині мені стрепенулося. Чого там вчитися літати на ній? Від неї я вже літав. По ній — теж. Залишилося спробувати на ній.

Ну що, полетіли?