30 секунд щастя

Глава ХІ

Вона рятувала інших, але чи рятувала вона себе?

✦•┈๑⋅⋯ ✦ ⋯⋅๑┈•✦

- Дуже гарне імʼя. А я Віка, приємно познайомитись) - привітливо посміхнулась їй Віка. - То що у тебе сталося? Чому ти тут сидиш одна?

Аня помовчала декілька секунд, ніби старалась підбирати слова.

- Той хлопець знову кричить з мамою.

- Який хлопець?

- Мої мама з татом розвелися, коли я ще була зовсім мала, потім ми з мамою переїхали у нову квартиру, та десь тиждень тому мама прийшла додому з якиймось дядьою, та сказала що він у нас переночує. Спочатку я рахувала дні що він був у нас, він доречі спав з мамою на одному ліжку, але на 6-8 дні я збилась з рахунку, і походу, цей чоловік тепер буде жити з нами. Напевно, він хлопець моєї мами. Але чому вона не спитала у мене? Я розумію що мені 8, але можна ж було спитати, він мені не подобається! Зовсім!

- А чому ж він кричить? І чому він тобі не подобається?

- Вони з мамою дуже часто сваряться, він навіть може обізвати її поганим словом через якусь дрібницю. Але я не розумію як це.. Як можна таке сказати людині, яку любиш? А може він її і не любить? Коли вони сваряться, він дуже кричить на неї, та мені її навіть трохи шкода. У мене часто трусяться руки, та стає холодно. Він ще поводить себе як дитина, він оре на неї, а потім коли вона його по нормальному просить не кричати, він каже «ой, все, дістала вже», чи якось так. Потім він заходить у свою кімнату та гучно захлопує за собою двері, ніби він якийсь складний підліток. А через хвилин 10, замість того щоб вибачитись, він приходить до неї і каже «сонечко, чому ти така похмура сидиш? Що сталося?» він робить вигляд ніби нічого і не було, але я вже не можу його сприймати як адекватного чоловіка. А ще він не розуміє що у всіх людей є своя думка, свій стиль...

Дівчина ще довго розказувала Віці про того чоловіка. Схоже, Аня не мала більше нікого, кому могла так виговоритись, не мала нікого, з ким могла поділитись своїми проблемами та емоціями. Вона потребувала когось, хто зможе її підтримати та вислухати.

Віці, доречі, ця ситуація була дуже знайома. Тарас та Уляна теж часто сорились, та у дитинстві Віка теж часто сумувала і плакала через це.

Коли Аня договорила, Віка обійняла її, та спокійним голосом промовила:

- Мені шкода що ти проходиш через це. Це, мабуть, дуже важко для тебе. Я теж була на твоєму місці, мої батьки також часто кричали, та я також часто плакала через це.

- І що потім було з твоїми батьками? Вони ще досі соряться?

- Ні, вони розвелись декілька днів тому, зараз я живу з мамою.

- Я теж хочу щоб той чоловік пішов від нас з мамою! - обурено сказала Аня.

- Ехх.. - Віка вздихнула, вона не знала що відповісти. - Можливо, спробуй поговорити про це з мамою? Скажи їй, що тобі не подобається цей чоловік.

- Я вже казала...

- І що вона відповіла?

- Вона сказала що любить його, і він її теж, і вони не будуть розлучатись через якусь малу дівчинку як я.

- 💭Ого, сказати таке дитині... це дуже грубо зі сторони мами.. як так можна?💭

- Ого.. Ну, я думаю що вона дуже погано вчинила, коли назвала тебе «якоюсь малою дівчиною». Ти її дитина по перше, а по-друге ти частина родини.. вона не може до тебе так ставитись.

- Це я ітак розумію, але що мені робити? Ти доросла, придумай щось! - благала її Аня.

- Ну.. а ти дзвонила в поліцію?

- Так... але там працює друг того чоловіка, той друг його прикриває, тож ніхто мені не допоміг.

- Ого...ну тоді....

Віка декілька секунд подумала що відповісти, вона не дуже вміла давати якісь поради, чи підтримувати, але старалась зі всіх сил що мала.

- Тоді просто відволікайся від цього! Якщо чуєш, що вони кричать - надягай навушники, та спробуй відволіктись. Займись своєю улюбленою справою, що тебе цікавить, у тебе є якісь хобі?

- А якщо у мене немає навушників?

- Ну.., тоді виходь на вулицю у двір! Посиди тут, можеш теж зайнятись тим що тобі подобається. Але коли вже пізно не виходь на вулицю! Тут небезпечно, добре?

- Ну добре...

- Ну або дзвони мені.. у тебе є телефон?

- Є, але він дуже часто розрядженний. У мене немає особистої зарядки на нього, тож заряджаю маминою, та вона не завжди дозволяє.

- Ну добре, тоді оце мій номер..-Віка написала на руці Ані свій номер. Вона це написала ручкою, що лежала у неї в сумці, всеж-таки добре що у неї в сумці завжди купа хламу.

- Подзвониш мені, якщо буду потрібна, ну якщо у тебе звісно буде змога.

- Добре! Дякую! Ти дуже добра людина!

- А твоя мама знає що ти у дворі сама? Вона тобі дозволяє?

- Їй всеодно. Вона каже робити що хочу.

- Мда... ну добре, не хочеш трохи повеселитись і покататись на качелях? - Віка показала на дві вільні качелі на майжанчику.

- Ти теж любиш кататись на качелях? - Із захопленням сказала Аня.

- Так! Обожнюю! То що, пішли?

- Звісно!!

Дівчата чудово провели час. Віці вдалося відволікти Аню від сумних думок, та вдалося провести добре вечір.

Дівчата грали разом у «холодно-гарячо», у хованки, та навіть у доганялки. Минула година, а може і дві. Та надворі вже почало темніти.

- Ань, вже темніє, я думаю що нам вже пора розходитись по домах. - сказала Віка

- Я не хочу додому! Мені добре тут, з тобою! Я не хочу туди! - почала бешкетувати Аня. Вона буквально благала Віку не йти.

- Зайчик мій, мене мама вдома чекає. І тебе теж. Та запамʼятай: якщо бігти від проблем, вони нікуди не дінуться! Все буде добре, ти зможеш.

- А ми.. ми побачимось завтра?

- Звісно так! Я живу..де я живу.., о боже, я ніяк не можу запамʼятати адресу своєї нової квартири! Зараз подивлюсь на картах.. - Віка відкрила мапу на телефоні, дуже здивувалась, та водночас була дуже рада.

- Що таке? - спитала її Аня з цікавістю.

- Уяви собі, мій дім знаходить поруч з твоїм! Прям отут за кутом.

- Огооооо, це дуже файно!

- Добре, тоді до завтра.

- Па, сподіваюсь, ми ще зустрінемось, моя рятівниця. - трохи сумно, сказала Аня.

Віка пішла додому, тут вона згадала і про свої проблеми. Та раптом, до неї у думки прилетіли її слова: «якщо бігти від проблем, вони нікуди не дінуться»

-💭Може, всеж-таки розповісти дівчатам правду..?💭 - Подумала вона.

-💭Але ж, по факту, нічого страшного не станеться, хіба не так..? Я ж не брешу, а просто не кажу правду, хіба ні?💭

-💭Ніі, ну але ж я сама збрехала що чула це..💭 - Заперечувала сама себе вона.

З тими думками, вона і прийшла додому. Через деякий час, вона побачила, що Катя дещо написала у їх спільну групу.

-💭Точно, я ж забула подумати про назву нашої компанії..💭- подумала, відкриваючи чат з дівчатами Віка.

Катя:

Дівчааааат, вгадайте куди я йду завтра)

Віка:

Куди ж?

Катя:

Мене Марк запросив погуляти завтра! Боже, я так щаслива!

Злата:

Огоо, клас. Куди підете?

Дівчата у чаті обговорювали всі деталі зустрічі, та Віка чомусь була не така рада. Було відчуття, ніби вона не хотіла щоб Катя була з тим Марком, але чому? Може, вона просто йому не довіряла? Чи він був підозрілим? Віка не розуміла це відчуття, але розуміла що воно було сумним, тож вона вимкнула телефон, та пішла до мами. Віка часто розповідала їй, як проходив її день, що нового, та ще багато своїх думок.

Звісно, про хлопців Віка не розповіла, та про Аню теж, бо тоді мама б почала робити цілу лекцію та допитувати про поліцію і все таке. Тож Віка лишень сказала що добре погуляла з дівчатами у парку, та поділилась своїми роздумами про назву їх компанії.

- Мамо, ти маєш якісь ідеї?

- Може і маю, але це ваша компанія, і ви маєте придумати назву, а не я. - відповіла мама, та поцілувала Віку у лоба. - Йди спати моя люба, вже пізно.

- Добре, надобраніч мамо.

- Надобраніч, гарних снів.