Психолог для психолога

Приємна напівтемрява огортала кабінет. За вікном спокійно шумів дощ, заспокоюючи мої нерви. Я сонно позіхала, в очікуванні останнього клієнта, який чомусь затримувався. Сьогодні, на диво, обійшлося без сліз, істерик та болісного завивання. Якщо не враховувати мій голодний шлунок, то можна було б подумати, що видався чудовий день. Але гучне буркотіння шлунку не давало забути про нагальні потреби організму.

Стрілка на годиннику добігала до "вісімнадцятої тридцять". Ще зовсім трохи й можна буде йти додому та поїсти чогось смачненького, хрумкого, із золотавою скоринкою та сіллю чи хоча б просто чогось їстівного. Сніданку в мене не було, а обідом довелося пожертвувати, щоб знову не здійматися сходинками. Останнім часом відключення світла увійшли в норму через війни феніксів, а мій офіс розташовувався якраз на кордоні з ними. Тому страждати від наслідків чужої дурості доводилося часто.

Поки я пускала слинки на ще не смажену картоплю, двері повільно відчинилися й через них вповз пухнастий рудий кіт, стомлено падаючи прямо на порозі. Увесь його вигляд показував, що йому хотілося лише відпочинку та чогось смачненького. Фамільяр розставив лапки на всі сторони та висунув шершавий язик на бік, намагаючись віддихатись. Потім зрозумів, що він тут не один, перевів на мене вбивчий погляд та став бурмотіти:

— Святі дзвіночки! Це ж який безсовісний гад додумався кабінет психолога втулити на двадцять другий поверх! Вони б ще реанімацію сюди вліпили б! — завівся пухнастий, з горем доповзаючи до крісла та виставляючи вперед м'яке пузо. — Я думав, поки дістанусь сюди — всі лапки зітру! А мені ними ще книги писати, між іншим! Думаєте видавцям є справа до того, що в мене лапки болять? Якби не так! А ви, безсовісні, мені всі плани руйнуєте такими квестами на виживання.

— Містер Крістіан...? — ніяково перепитала, дивлячись то на щоденник із записами зустрічей, то на товстого котяру. Консультувати фамільярів мені ще не доводилося, тому я не знала чого від них чекати.

— Для тебе, красуне, просто Кріс, — підморгнув він та закинув лапку на лапку, від чого рудий животик ще більше надувся. — Особливо, якщо ти мені наллєш сто грамів антистресового молочка, а то я поки сюди дійшов, то зрозумів, що мої проблеми не коштують такої щоденної каторги. Я ж все своє добро втрачу, якщо буду сюди ходити кожен вечір! А пристойного кота має бути багато!

— А які у вас ще є проблеми, крім війни на вулиці та постійних відключень світла? — увімкнула професійну звичку та підперла щоку долонею, готуючись вислуховувати клієнта. — Розповідайте і давайте разом подумаємо, як їх вирішити. А то робочий день добігає кінця, а нам ще спускатися звідси треба.

— Красуне, єдина моя проблема в тому, що всі люди дурні, а я вимушений з ними проживати на одній території, — почав рудий свою розповідь, облизуючи лапку. — Для прикладу, я зараз орендую квартиру в однієї бабці, а вона мене домагається!

— Як "домагається"?! — шоковано перепитала. От чого не очікувала, того не очікувала.

— Отак! Сплю я, значить, собі на ліжечку. Нікого не чіпаю. А тут вона підходить і як погладить моє пузо! — обурено занявчав фамільяр, надуваючи щоки. Пухнаста шерсть стала дибки й в який момент навіть здалося, що він став ще більшим. — Я на неї дивлюсь вбивчим поглядом, а вона мені — "Який гарнюній котик, іди до бабці на коліна"! А я, між іншим, інтелігентний кіт, хоч і годжусь їй у внуки! Я не шастаю по чужих колінках! Тим паче по скрипучих!

— І що ви зробили? — зацікавлено запитала, намагаючись поставити себе на його місце. Якби мене якась бабця взяла на руки та стала чіпати у всіх місцях, я б напевно їй шкіру роздерла б.

— Дав їй лапою по руці, щоб не чіпала. А вона зовсім здуріла! Подумала, що я так заграю до неї й вчепила мені бантик на хвіст! — зірвався на відчайдушний нявкіт Кріс, з вселенським горем в очах притискаючи до себе розкішного пухнастого хвоста. — О, цей клятий бантик! Я ж поки під цим гіпнозом намагався його скинути, вона мене примудрилась затягнути у ванну кімнату! А там...!

— Що? Що вона посміла зробити??? — непокоїлася за нещасного кота, поки він театрально закрив лапкою очі й відкинув голову на чорне бильце крісла.

— Помила мене із шампунем... — трагічним тоном нявкнув кіт. — Геть хвоста помила... А я не давав на це згоди! Я відчайдушно кричав на допомогу, відбивався, як міг, благав про помилування, але вона була людиною і не розуміла мене... Ще й потім кігті постригла та нарядила у рожеву в'язану спідничку, — зовсім болісно протягнув фамільяр, стукаючи себе лапою по лобі. — А я кіт! В мене хазяйство є, хочете покажу?!

— Не хочу, це ваше особисте! — відсахнулася від такого щастя. — Давайте обійдемося без стриптизу.

— Свята ви жінка! А та собака бачила мої пухнасті дзвіночки, та все одно одягнула спідницю! Живодерка! Сліпа курка! Бульдог недобитий!

— Як же ви тепер додому підете, містере Крісе? — співчутливо протягнула. Бідні фамільяри. Люди приймають їх за простих тварин, а магічні істоти не пускають жити до себе, бо не хочуть лишніх свідків їхніх походеньок.

— А ніяк, пані Седнес. Я в той проклятий дім тепер ні лапкою! — він притиснув до себе свій головний скарб та погладив хвіст, ніби втішаючи його. — Забрав свій ноутбук, картку для виплат, улюблені іграшки, залишив їй купу вражень на шльопанцях і пішов до вас на зустріч. Стало трохи легше, але жити все одно десь треба. Та й працювати треба... І от що мені тепер з цим робити? От скажіть мені, як порядному коту жити у світі, де кожен шкіряний гад хоче його погладити?

— Не засмучуйтеся ви так, якось же живуть інші фамільяри, — протягнула, думаючи як допомогти йому.

Кіт був добрий, статний, вихований — такий завжди стане в пригоді у господарстві. І порядок зможе навести, і придивитися за плитою, і продукти купити. Сьоме відчуття підказувало мені, що він ще не раз допоможе справитись із труднощами. Тому я вирішила трохи допомогти цьому красеню і запропонувала непоганий варіант:

— А хочете, я вам здаватиму балкон в оренду, поки не знайдете нормальних орендарів? Місця не так багато, але для вас вистачить на перший час.

— Ви серйозно? — замуркотів здивовано кіт, не вірячи своїм вухам. Він неочікуваності він аж вивалив свій животик, на очах стаючи вдвічі товщим. — І що, можна навіть ночами друкувати на ноуті?! І валер'янку спокійно облизувати для натхнення?!

— Та друкуйте собі, я сплю, як вбита. І їжте, що бажаєте, — доброзичливо посміхнулася, а потім вирішила додати про нагальне, — Тільки чур мені не залишати свої "купи вражень" у не відведених для цього місцях.

— Пані Седнес, свята ж ви жінка! — вигукнув кіт та заплигнув мені на коліна, перелітаючи ластівкою через весь стіл. Від неочікуваності я аж підхопила його та здивовано витріщилась на те, як він мені облизав руку. — Я вас тепер жодному чоловікові не віддам!

— Свята не свята, але це лише тимчасове рішення. Так що пішли, заберемо ваші речі, я покажу вам свій дім і ми нарешті поїмо щось. А то я сьогодні навіть поснідати не встигла. По цих поверхах же не набігаєшся в обідню перерву, — ми з розумінням посміхнулися один одному, я забрала свої речі з шафи та повела Крістіана до виходу.

Святі психи, як же я ненавиділа ці відключення світла! Щоб там не казали служби електропостачання, але опускатися з двадцять другого поверху було не набагато приємніше, ніж підійматися. Кожна сходинка нагадувала прямий кармічний відкат, правда, незрозуміло за що саме. Але ноги боліли так, що було навіть страшно уявити, як же я нагрішила в минулому житті, що в цьому стала жити у воєнний час із такими “приємними” наслідками. Для повного щастя не вистачало хіба що якогось прильоту, щоб розтрощити офіс та залишити мене без роботи. Померти мені точно не дали б, бо це виявилось би надто милостиво.

За цей час, що ми з котом провели на спуску, ми встигли разом спітніти, облаяти болотних феніксів всіма можливими та неможливими епітетами та перейти на "ти". Не дарма люди казали, що спільний біль зближував краще за всілякі кровні зв'язки. А після того, що ми пережили разом на тих клятих сходинках, мені навіть "викати" стало ніяково і виходили з офісу ми вже немов рідні, спілкуючись на “ти”.

На вулиці сьогодні було досить тепло, хоч і небо заволокли хмари. На честь новосілля, ми скинулись і викликали таксі. А коли ми з Крісом нарешті доповзли до дому, то просто звалилися на диван, бо сил не залишилось ні на що взагалі. Навіть їсти перехотілося, але я розуміла, що такими темпами можна було і померти з голоду. Тому я мовчки виділила новому сусіду рушник, показала старенький балкон з невеличкою кімнатою перед ним, і стомлено попленталась в душ, щоб змити з себе сьогоднішній день. Шкода, що втому не можна було змити так само легко як і бруд зі шкіри.

Єдине чого мені хотілося після душу, окрім як "здохнути" — це поїсти чогось смачненького поки була можливість, а то завтра знову на роботу, а помирати на голодний шлунок було якось неприємно. Тому я загорнулася в пухнастий червоний рушник та виснажено попленталась готувати свій пізній обід. На кухні мало що змінилося, але за цілодобовою роботою я навіть забула де в мене лежала картопля й хвилин десять намагалася її віднайти. Коли вона таки знайшлася, я добросовісно нарізала її соломкою, дочекалася, поки олія нагріється і закинула смажитись на великому вогні.

— Кріс? Ти картоплю смажену будеш? Чи просто молока вип'єш на честь новосілля? — гукнула я сусіда, зазираючи у коридор одним оком.

— П'ять хвилинок, Сем! Мені тут проду треба опублікувати людям, — відповіло пухнасте чудо, швидко перебираючи лапками по клавіатурі.

— Невже вона не почекає? — дивувалася я працелюбності нового мешканця. І чого казали, що всі коти дуже ліниві й нічого не хотіли робити? — Хіба є різниця, коли вийде новий розділ? Це ж просто книга. Тим паче зараз світло постійно вимикають. Думаєш, що хтось буде звертати увагу на затримки?

— Ти що! Та хай там хоч кінець світу буде, а новий розділ має бути по графіку! Ще й із запасом! — цілком серйозно відповідав він, поправляючи на носі великі окуляри.

— А якщо автор помре, то що? Теж запас має бути? — посміхнулася від серйозності цього буркотуна й вернулася подивитися до плити. Картопля вкрилася скоринкою, тому я підняла кришку зі сковороди, щоб помішати її, аби вона не пригоріла. — Не сміши мене. Хіба видавництва такі вимогливі?

— А ти як думала! Комерційному автору перед смертю треба накатати ще п'ять книг, поставити їх на щоденну публікацію, а тоді вже можна помирати. Раніше — ні, ні!

— Ти зараз серйозно? — знову подивилася на двері, за якими кіт зосереджено тицяв по клавіатурі так, що в нього аж шерсть дибки ставала. — Хіба...

Кришка спорснула з рук, падаючи на край сковороди, яку я тримала в руці. Від страху, моє серце скажено забилося і я, немов у сповільненому кадрі спостерігала за тим, як моя божественна картопелька із золотистою скоринкою полетіла вгору. Мить — і яскравий спалах пронісся по кімнаті, викликаючи легку нудоту. Я опинилася посеред чужої кімнати із величезною ванною, в якій саме заснув якийсь бородатий чоловік, вкритий піною.

Гаряча сковорода перенеслась, якогось біса, зі мною та полетіла у воду напроти його зігнутих ніг. Скажене шкварчання пронеслося по воді, змушуючи мене хапатися за серце та лаятись, а незнайомця — здійнятися із води, в неочікуваному джакузі. Моя нещасна картопелька падала у воду, поки чоловік із напівзаплющеними очима намагався вилізти з імпровізованої бані. Мій погляд зачепився за червоне магічне татуювання у вигляді місяця на його серці. Святі психи, тільки не кажіть мені, що це...

— Лайт...?