Межа Ілюзій

Кирило відкрив очі від того, що в його голові неприємно дзеленчав істеричний шкільний дзвоник. Схопившись, він сів на ліжку, відчуваючи, як м’язи втратили свою звичну пружність. Щось було не так. Він не пам’ятав, як заснув, не пам’ятав, коли останній раз закривав очі.

Головний біль розріза́в його свідомість, як скальпель, а дзвін, тонкий, неприємний, лунав десь поза межами його голови, немов з іншого світу, одного з тих, які він часто відвідував у своїх запамороченнях.

Варко — малий кудлатий американський ескімоський шпіц — стрибнув на ліжко, відриваючи його від думок. В зубах він тримав свою улюблену іграшку, а на нашийнику брязкав дзвіночок. Цей звук був знаком того, що він все ще живе тут, у цьому світі. І хоча Кирило намагався не звертати уваги, дзвіночок не переставав звучати, ніби нагадуючи йому про щось важливе.

— От трясця! Варко! Це ти малий, — пробурмотів він і з усмішкою потягнувся до собаки. Варко радісно заплигав і почав вилизувати обличчя Кирилу, привітно тріпаючи хвостом. – Та досить, досить вже!, – Приговорював хлопець, але не дуже заперечливо. Собача було спорідненою душею, улюбленою частиною його життя, тим що заспокоювало, навіть якщо все навколо було сповнене негараздів.

Здавалося, що всі недоліки існування в цьому світі можна забути, якщо обійняти свого вірного друга. Кирило засміявся, затискаючи іграшку, і відчув, як світ повільно повертається на свої місця. Але гучний дзвін знову вирвав його з цієї короткої ілюзії спокою. Дзвіночок Варка дрібно тремтів на нашийнику, ніби був передвісником чогось незбагненного.

— Що за…, — Кирило спробував підвестися, але його головний біль жбурнув його на ліжко, — Та якого біса?, — загарчав він як підстрелений звір. Чи це був просто біль? Чи, може, спогади, що плуталися, зіштовхуючи реальність із вигадкою, відчайдушно вивертали нервові клітини? Знову прийшов момент, коли він розумів, що вже більше не може відрізнити одне від іншого? Дзвін ставав все голосніше, і Кирило не міг зрозуміти, звідки він йде. Це був реальний звук іграшки, чи це було щось із його свідомості?

— Варко… — він закрив очі, намагаючись зосередитися. Але замість того, щоб почути звичне тоскне дзеленчання іграшки, він почув глибокий звук, важкий і приглушений, наче встромив голову всередину великого церковного дзвону. Це був дзвін чогось прадавнього, того, що не належало цьому світу.

Кирило здригнувся. Щось не так. Іграшка вже не була такою, якою була раніше. Вона була темною, вкритою брудними плямами, розмитою, майже неприродною. Він відпустив її, і вона впала на підлогу з надмірною силою, та відскочивши завмерла у повітрі. Це видовище ніби переписувало всі закони гравітації.

Варко, миле грайливе цуценя, тепер дивився на нього з іншою, незрозумілою виразністю. Його очі більше не були відображенням ніжності, не блищали грайливо, як раніше. Тепер вони стали глибокими, темними, немов зберігали у своїй глибині секрети, яких хазяїн не міг осягнути. Собаки не повинні так дивитись.

— Що з тобою, Варко? — запитав Кирило, простягаючи до собачати руку, та намагаючись не допустити паніки в голосі. Він не знав, чи це реальність, чи ще один провал свідомості і які наслідки можуть бути в необережного слова, чи жесту.

Варко, вхопивши іграшку відскочив назад, знову тримаючи її в зубах. Але тепер звуки дзвіночка звучали зовсім інакше. Вони не були просто дзвоном. Вони були рипучими, як скрегіт металу об метал, і це відбивалось болем у зубах.

— Це не ти, — прошепотів Кирило, відчуваючи, як в ньому щось тріщить. – Ти не такий, ти не мій Варко. – Свідомість Кирила вже волала, бо не мала змоги більше залишатися в цьому світі, але дзвіночок більше не допомагав.

Раптом він почув голос, що звучав чи то з реального світу, чи з чергового спотворення з його провалів. Він не міг зрозуміти, чи це Олена, чи просто відлуння його власних жахів.

— Ти знову намагаєшся втекти від себе, — з неприродним гулом повторював жіночий голос., – Кирило стиснув зуби. Після їхньої останньої сварки найменше хотілося чути моралі від дружини… А чому вона тут, вже тиждень як вона зʼїхала до мами. Прийшла миритись? Та навряд.

— Ти знову намагаєшся втекти від себе, — уже змією сичав йому у самісіньке вухо ще знайомий голос. Він не розумів, чому ці провали стали такими страшними. Він не міг сказати, де закінчується реальність і починається ілюзія. Здавалося, що кожен дзвінок, кожен звук став націлений саме на нього, на його слабкість, його страхи.

Іграшка задзеленчала знову, але не заспокійливо. Тепер дзвін не був просто звуком, він був частиною великого механізму, що обертаючись повільно зростає, охоплюючи всі кути його свідомості. Дзвіночок, тепер з тривожністю, почав звучати ще голосніше, наче поглинав решту звуків навколо.

З глибини його свідомості вихопилася думка: логічний ланцюжок, цей звук - це не просто іграшка. Це сигнал, що нагадує, про безконтрольність

І саме цей звук повернув його до реальності.

Але тепер все перевернулось догори дриглом.