Межа Ілюзій

З кожним днем провали ставали частішими, і Кирило вже не здивувався, коли опинився в іншій реальності. Цього разу він прокинувся в місці, де не було кольорів — усе навколо було чорно-білим. Це не була звична чорно-біла фотографія або фільм, де контрасти навмисно підкреслені. Ні, тут усе здавалося невизначеним, з викривленими налаштуваннями, де все виглядає реальним, але водночас містичним.

Кирило стояв на місці, споглядаючи порожній пейзаж. Далеко від нього простягався нескінченний чорний коридор. Протилежний кінець коридору був занурений у туман, що поглинав усе навколо. Вздовж стін, не спираючись ні на що, просто у повітрі висіли силуети людей, наче примари, що не мали ні облич, ні руху, але їхня присутність була відчутною.

Хлопець зробив кілька кроків вперед, і раптом почув легкий дзвін — це був той самий звук, який він чув уві сні, коли Варко приносив свою іграшку. Звук знову викликав якесь почуття тривожності й очікування зустрічі з черговим жахом.

Те, що сталося наступного моменту, Кирило не зміг би пояснити навіть сам собі. Варко раптом з’явився, нізвідки, просто матеріалізувався з туману. Він сидів на підлозі як зазвичай, з настовбурченими вухами, спокійно та уважно дивлячись на Кирила. Але і цей Варко був іншим. Його шерсть була чорна, як ніч, а очі — криваво-червоні, вони горіли, мов дві розпечені жарини.

— Варко? — Кирило підійшов до пса, його голос звучав глухо, і відбивався відлуннями від стін танучи в тумані.

— Ну нарешті, — прошепотів Варко, і його голос був не схожий на те, що Кирило звик чути. Це був низький, пронизливий голос, повний стародавньої мудрості та невідомої сили. — Нарешті ти прийшов. Тепер ти розумієш.

— Що відбувається? Це не може бути реальність… — запитав Кирило, і його слова здалися йому самому надто голосними для цього неприродного світу. Він озирнувся, але нічого не змінилося — лише чорно-біле нічого.

Варко підвівся, його морда була так близько, що Кирило відчув цей холодний подих який втратив кольори. Собака дивився прямо йому в очі, і його погляд здавалося поглинав усе навколо.

— Не може, бо це не реальність, Кириле, — повторив Варко. — Це лише мить, яку ти створив для себе. Ти сам створив цей світ, як і створив себе.

— Я…? — Кирило відчув, як його серце починає битися швидше. — Але це нісенітниця! Як це я створив себе? Я не хочу бути тут! Це не може бути моє життя!

Варко схилив голову, його очі не відводилися від Кирила.

— Ти тікаєш від себе, Кириле. Ти тікаєш від своїх страхів. Кожне твоє занурення в іншу реальність - це просто спроба втекти. Але ти не можеш втекти від того, хто ти є насправді. Від себе не втечеш! А я - лише відображення твоїх внутрішніх демонів, твоїх найгірших побоювань, які ти вважаєш ілюзіями.

Кирилу стало важко дихати, його груди стислись, наче хтось зчавив їх величезними лапами. Він обернувся і побіг. Біг, не знаючи, куди, але сподіваючись, що хоча б втече від цього світу. Він біг так швидко, як міг, але коридор не змінювався. Все було те саме — чорне, пусте, безмежне. Безликі постаті спостерігали мовчки за його спробою. А за спиною чувся лише побрязкування і шелест кроків Варка, який йшов слідом.

— Ти не можеш втекти, — прозвучав голос собаки знову, спокійний і страшний. — Ти вже в пастці, Кириле. Ти створив цей світ, і тепер не зможеш вийти з нього, поки не приймеш себе.

— Я не створював це! Я не хочу тут бути! — вигукнув Кирило, але його слова загубились у порожнечі. Він відчував, як ноги стали важкими, ніби його засмоктувало в трясовину. Він падав, і цей світ стискався поглинаючи його.

Варко стояв над Кирилом, дивлячись на нього своїми червоними очима. Вираз його морди нагадував обличчя, спокійне, мов у поважного старця, що знає всю правду.

— Ти вже набігався? Хочеш знайти вихід, Кириле? Він є. Але тільки якщо ти зрозумієш, що кожне занурення - це твій власний вибір. Ти боїшся змінити себе, боїшся побачити правду. Але саме через цей страх ти й потрапив сюди, у світ який створив.

Кирило намагався піднятися, але це було неможливо. Його сили витікали з нього, як вода з тріснутого посуду. Все змішувалось в чорному і білому, змішуючись та перероджуючись, і тільки червоний погляд Варка спалював його зсередини.

— Ні! Ні, я… не хочу… — вичавив він з себе з величезним зусиллям, і в ту саму мить світ раптово почав розсипатися на друзки. Тіні зникали, а чорні стіни почали танути в тумані. Залишився лише його голос, і це був уже крик, та спокійний погляд Варка.

— Ти вже тут, Кириле. І все, що тобі потрібно зробити, — це подивитися в очі своїм демонам. І тоді, коли погляди зустрінуться - цей світ зникне. Вмить перед очима почали проноситись шаленою каруселлю шматки образів, обличчя то знаходили, то втрачали чіткі риси. Ця карусель кружляла його цілу вічність.

Дзвін іграшки затих, і світ вибухнув яскравим світлом і заграв фарбами. Кирило відчув, як він знову опиняється у звичайному світі — у власному ліжку, поряд з Оленою і Варком, що мирно спав поклавши хвоста на Олену, а морду на Кирила. Все було так звично, нормально й природно. Але щось змінилося. Щось всередині нього залишилось, і це було щось нестерпно важке.