Безлика темінь

Моє життя було звичайним, наче світлини з альбому, які кожен перегортає без особливих емоцій. Робота, дім, друзі, побутові справи — нічого незвичайного. Та з часом щось змінилося. Стрес, як повільна отрута, розтікся моїми думками, впиваючись в тіло, наче залізний трон.

І ось, однієї ночі, мене поглинула темрява.

Я прокинулася. Навколо був дім, але не той, у якому я засинала. У дзеркалі — старша я, років тридцять. Поруч — чоловік, що посміхався з любов’ю. У дитячій кімнаті чути сміх дитини. Моя дитина.

День за днем я жила в цьому світі. Це було моє життя. Тридцять довгих років я прожила тут — із радістю, тривогами, мріями й щоденними клопотами. У мене було все, про що я могла лише мріяти. Але десь глибоко в мені тліло відчуття, що цей світ — фальшивка, відблиск чогось чужого, що ось-ось розсиплеться на уламки.

Усвідомлення

Одного дня я народила сина. Другого. Чоловік тримав мене за руку, рідні плакали від щастя. Я дивилася в очі своєму немовляті й раптом усвідомила: це не моє життя. Раптово і різко, як удар блискавки, мене накрило: усі ці люди, ці стіни, навіть обличчя моїх дітей — це не справжнє. Наче хтось ув'язнив мене тут, створивши досконалу ілюзію.

Я згадала своє справжнє життя: маленька квартира, запах кави зранку, дзвінкий сміх друзів. Як я могла це забути? Але найстрашніше — я не знала, як повернутися.

Я пробувала пояснити це своєму чоловіку. Казала, що це — ілюзія. Що я тут чужа. Він дивився на мене з болем і співчуттям. "Це післяпологова депресія," — запевняв. Але серце підказувало інше. Воно не обманювало мене ніколи.

Темрява, що стискається

Той щасливий день народження дитини став для мене справжнім кошмаром. Щоночі я намагалася знайти шлях додому. Молилася, кричала у темряву. Жодної відповіді. Лише мовчання й відчуття, що цей світ стає все реальнішим, наче пожирає мою душу.

Зрештою я прийняла рішення: я мусила покинути це місце.

Спроба вибратися

Ніч. Дощ. В руках ніж. Я сиділа на кухні й писала останній лист своїй "родині". У ньому я просила вибачення, казала, що люблю їх, але я маю повернутися додому.

Я вперше в житті була абсолютно спокійною. Різкий рух — і лезо встромилося в груди. Біль був гострим, але я лише на мить втратила свідомість. Прокинулася від того, що чоловік і діти плакали й тримали мене за руки.

— Тобі там не місце. Живи тут, — шепотів чоловік, а його очі горіли незрозумілим вогнем.

Я схопила ніж і встромила його знову. Ще й ще. Але я не могла померти. Світ навколо залишався незмінним, лише страх і біль наростали.

Безвихідь

Коли я вперше встромила ніж у серце, їхні реакції були дивними. Ніхто не кричав, не намагався врятувати мене, як це роблять люди, коли втрачають рідних. Вони просто дивилися. І їхні обличчя… Ніби зійшли з екранів фільмів жахів. Штучні посмішки, очі, які дивилися крізь мене, неначе я була маріонеткою.

— Тут тобі краще, — шепотів чоловік, і його голос звучав, як грім у порожнечі.

Я зробила останній поріз. Лезо ковзнуло глибоко, і темрява обгорнула мене теплим, болючим коконом.

Я прокинулася. Усе спочатку.

Той самий день. Той самий чоловік тримає мене за руку, ті самі сльози радості через народження другої дитини. І знову думка: усе не справжнє. Я намагалася боротися, і кожен цикл завершувався моєю смертю. Кожного разу — одна й та сама сцена, одні й ті самі холодні очі, що дивляться на мене з демонічною посмішкою. Три рази я прожила це, поки не зрозуміла: це замкнуте коло.

Крик до Ніщо

На четвертий раз я здалася. Стоячи перед цим світом, перед усіма його ілюзіями, я закричала:

— Якщо ти справжній, то покажи, що це все значить! Якщо ти хочеш мене тримати тут, чому я не можу вирватись?!

Моє тіло наче розчинилося в просторі. Не було ані болю, ані страху, лише глибока пустота, що огорнула мене. Я почала молитися. Востаннє.

— Будь ласка, якщо це останній шанс, поверніть мене додому.

Я відчула, як мене ковтає порожнеча, а потім —НІЩО. Лише пітьма, що не мала ані кінця, ані початку.

Пробудження

Я прокинулася з мокрим від сліз обличчям. Сонячне світло пробивалося крізь вікно моєї кімнати. Довкола було так тихо, так спокійно. У дзеркалі я побачила себе — молоду, двадцятирічну. У своїй кімнаті, у маленькому селі на Сумщині.

Це був яскравий, теплий день.

Шрам у душі

Але цей жах не покинув мене. Ті сни переслідували мене роками. У них я бачила своїх "рідних", їхні холодні посмішки, те місце, яке не хотіло мене відпускати.

Іноді, ночами, я чую голоси. Вони шепочуть мені крізь стіни: "Ти нас залишила." Але що це за голоси? Моє справжнє життя, чи черговий обман?

Я прожила довге життя. І навіть до самої старості кожної ночі, коли сплю, бачу той світ. І ту пустоту.

Навіть коли прийшов мій час, і я заплющила очі, я боялася лише одного: а що, як я знову опинюся там?