Листи до родини. Історія з міста Галої.

Твір довго був прихований та зазнав деяких косметичних змін 😅. Якщо не хочете перечитувати з початку, зазерніть в перший розділ там з'явився глосарій.

— І що далі? — Радомир з усієї сили вдарив по кладці, від чого зі стіни посипався будівельний пил. — Нащо взагалі робити прохід, щоб потім його закласти?

— Професоре, — Мілана. — Хіба ви не бачите, що це не просто стіна?

Всі повернулись до дівчини. Її погляд наче став розфокусованим, а пальці несвідомо виводили лінії в повітрі.

— Кажіть прямо, що ви маєте на увазі? — Радим похмуро повернувся до неї всім тілом, наче готуючись напасти.

— Гляньте на підлогу, — Мілана вказала вниз. — Сміття на підлозі відсутнє.

— Ілюзія? — Тепер вже і чоловік трохи примружився. Ці двоє деякий час вдивлялись у цеглини.

— Може, просто знищити її ударом? — втрутилась Агна. — В мене ще залишилось кілька зарядів вогню, досить сильні.

— Ні! Ми не можемо бути певні за безпеку конструкції будинку! — запротестувала Мотря.

— Кхм, — чоловік стушувався. — Схема побудована на двох джерелах. Одне з них тут, в кімнаті. Ми можемо спробувати його деактивувати. Ілюзія втратить стабільність і легше піддасться впливу. Думаю, навіть без каменю мені вистачить сил це зробити.

— Він тут, — Мілана опустилась навколішки в дальньому закутку гардеробу, заставленому коробками. Довелось прикласти деяких зусиль, щоб відсунути барикаду вбік. Там, в кутку, дійсно тьмяно виблискував невеликий камінчик. Його можна не помітити, бо загадковий маг причепив його до самої стіни. Мілана потягнулась за ним, але замість зняти джерело магії, вона відсунула невеликі двері. З проходу полилось світло.

— Таємний хід! — Агна присіла поруч. — Тільки нащо такий маленький?

— Для дитини, — припустила Мілана. — Я можу пролізти, він недовгий. Тоді деактивую основний камінь з тієї сторони.

— Не застрягнеш? — найманка з сумнівом глянула на отвір.

— Я обережно, — дівчина відмахнулась та полізла у діру.

За кілька хвилин її тіло повністю зникло в отворі. Почулось шарудіння та звук пересування невеликих речей. Нарешті кам’яна кладка стіни почала тьмяніти та зникати, показуючи компанії наступну кімнату.

— Це не дуже схоже на бібліотеку, — зазначила Мілана.

Кімната виглядала зовсім маленькою, тут ледь вміщалося доросле ліжко, стіл для письма та скриня. Одне-єдине вікно виглядало на місто в сторону порту. Логічно було припустити, що приміщення є кутовим. Крім цього, стіни практично повністю взамін шпалер вкривали різні мапи світу та країн. Деякі розмальовані кольоровими олівцями, інші майже вицвіли від сонця. Стіл теж полонили папери, залишені у творчому безладі.

— Цікава кімнатка, — Агапій розглядав мапи. — Схоже, цим займались не один день.

— Навіть не один рік, — Радомир помацав один з папірців, що майже втратив усі записи. — Ці папери не захищені магічними розчинами. Подібне вже не випускають років п’ять, навіть з найбільш дешевої сировини.

— О, дивіться наступний лист від нашого невідомого, — Агна побачила аркуш на ліжку.

— Ви не думаєте, що їх писала Орися? — запитала Мілана.

— Занадто все тут дивно й складно, щоб одна дитина могла провернути подібне. Я все більше схиляюсь до певного викрадення чи планованої втечі. Цілком можливо, у викрадачів довготривалі плани на цю аферу.

— Навіщо їм такі труднощі? Орися лише слабка домашня дівчинка, — Мотря приклала руку до серця.

Агна проігнорувала це зауваження та почала читати:

«Сподіваюсь, вам сподобається ця маленька пригода? Ми провели багато часу, відтворюючи ляльок з малюнків батька. Шкода, дідусь не дав цьому проєкту піти далі тестових зразків.

Та у цій кімнаті ви познайомитеся з деким іншим. Її ім’я — Ксана Садовська. Правда гарно? Вбита разом з моїми батьками у їхній кімнаті, поранена в серце. Жодного разу газетярі не згадали це прекрасне ім’я. Хоча, читаючи статті про власних батьків, я думаю, чи не на краще.

Ксана для мене справжній член родини. Саме вона навчила мене читати та писати ще у три роки. Вечорами читала книжки про різні країни та культури. Ксана знала три мови досконало і вміло імітувала акценти. Ми мріяли подорожувати по світу, малювали різні дороги героїв з книжок тут, на стінах. Я обіцяла їй, що коли виросту, покажу усі ті чарівні місця. Хіба не в цьому сенс мати багато грошей, щоб зробити своїх близьких щасливими?

Крім мене, ніхто не поклав квіти на труну.

Я хочу познайомити вас із моєю Ксаною. Кімната залишилась недоторканою з дня її смерті. На столі ви знайдете багато паперів та листів. Кожен із них приведе вас до місця нашої з нею подорожей…»

— Яка мила історія. — Радомир тяжко зітхнув. — Чи може це бути натяком на реальне місцезнаходження дівчини? — він оглянув мапи.

— Навряд. Занад-то очевидно. — похитала головою Агна. — І в той самий час занадто складно. Ця жінка з листа дійсно існувала?

— Так. В Орисі була нянька, найнята Оленою. Дуже тиха й непомітна жінка, — Мотря задумливо приклала долоню до обличчя. — Здається, вона не мала родини, тому її й поховали разом з братом та дружиною.

— Можу підтвердити, — встряв до розмови Агапій. — Я вів поховальну церемонію того дня. Страшна трагедія, всього п’ятеро загиблих. Нікого зі сторони цієї покійної не пригадую.

— Чому вона мешкала на цьому поверсі? — Радомир виглядав найбільш здивованим. — Інші слуги мешкають на першому поверсі, хіба ні?

— Більшість живе у власних будинках в місті. Хоча дехто, звісно, залишається в кімнатах для прислуги, — Мотря нахмурилась. — Я не мешкала тут постійно у той час, тож не можу сказати напевно.

— Ну ви й про цю кімнату не знали до сьогодні. — Агна похмуро зиркнула на жінку.

— Може перейдемо до цієї загадки? — Мілана під час перепалки почала перебирати папери на столі. — Записів не так багато для цілого натовпу.

— Ми можемо гадати тут вічність. — Радим сів на єдиний невеликий табурет у кімнаті біля стола. — Це мапа цілого світу!

— Подорож має свій початок. — Мілана оглянулась навколо. — Для нас це логічно має бути точка тут в Галої.

— Хм куди звідси легше всього потрапити? — Агна присіла на ліжко й теж стала вивчати стіну. — Наземні шляхи ведуть до столиці Димер та території колоній лірій.

—До цих дикунів? Вони не люблять громадян імперії. — похитав головою Агапій. — Навіть ми прислужники Лі в праві заходити лише до благословенної землі за домовленістю. Ці істоти хоч й не покидають межі Скляних гір, там на вершинах залишаються неймовірно сильними.

— Це ті самі корені мешканці? Що можуть використовувати джерела без зайвої допомоги? — Мілана не слухаючи ниття інших розподілила аркуші зі столу між членами команди.

— Не повторюйте дурниць, юна пані. — Агапій осудливо похитав головою. — Подібні практики небезпечні. Тільки на малому материку повітря достатньо наповнене силою джерела, щоб користуватись магією безпосередньо.

— Отже, столиця чи порт звідки прямий шлях на острови Кораблів.

— Це ж місце беззаконня. — Мотря в котрий раз схопилась за серце.

— Воно доволі логічне для подальших пересувань. — Мілана підійшла до більшої карти світу й вказала на мітку поруч з архіпелагом. — Потік мандрівників постійний та різноманітний. За чутками навіть можна зустріти жителів великого материка з закритих країн, чия суть навчилась виходити за межі тіла у вигляді звіра. Навряд хтось зверне увагу за випадкову перехожу. Проте звідти йдуть кораблі в усі куточки світу.

— На заміну вгадувати сідайте за документи. Вже майже полудень, а ми не дійшли до середи поверху. — Агна присіла на ліжко.

В кімнаті запанувала тиша, з малими переваги шурхоту аркушів. Сторінка за сторінкою давно мертва людина переказувала незначні події.

— Ось думаю початок звідси. — Мілана порушила мовчання. — Я приїхала з острова Кораблів на запрошення давнього другу родини. Галоя здається такою безмежною у своїх розмірах. Після нашого маленького острівного дому тутешні широкі вулиці здаються величезними, хоча людей на них менше.

— Хм, тож жінка не місцева. — Радим відкопав кишені червоний олівець та поставив відмітку на мапі. — Острів Кораблів головний центр торгівлі архіпелагу. Тож цілком ймовірно вона мала громадянство імперії.

— Хіба не всі мешканці островів давно живуть за законами імперії? — здивувалась Мотря.

— Ні. Деякі племена досі мають невизначений статус та живуть усамітнено на менших островах. Доволі сумна історія, там постійні гуманітарні проблеми. — Радомир легко примружився. — Та ми не про це. Продовжимо. Шукайте всі згадки географічних назв.

— У мене є. Думаю воно наступне. — Агна прокашлялась, щоб зачитати. — Моя молода пані сьогодні розповідала про їх поїздку в столицю республіки — Димер. Вони пливли на величезному кораблі. Брате тобі б сподобалось…

— Отже, Димер. Доволі логічне місце для втечі молодої заможної панянки. — Мілана відірвалась від своїх паперів. — В мене більше нічого не має.

— Є в мене. — Агапій. — Брате, я знаю, що ти не напишеш мені відповідь, та скажи що за жахливі думки відвідали твою голову? Приїхати до Вільних князівств з їх постійними війнами не найкраща ідея. Мена звісно останні роки доволі спокійна, але інші князі змінюються швидше за коханок імператора. Подумай про нашу нещасну мати, як їй відпустити дитину в таку подорож? Хай я не можу народити дитину, то хоч ти знайди гарну дівчинку та одружись.

— Вільні князівства — Радив задумливо розглядав мапу. — Мена є однією зі східних столиць. Ці записи дійсно давні, адже тими територіями вже доволі довго править Темна княгиня. Цікаво що ж такого привабило юнака в таку далеку подорож.

— Молоді души завжди тягне на пригоди. Пані Орися теж гарний тому приклад. — Агапій голосно зітхнув. — Маю запис: молода пані виказує неабияку цікавість до мап в моїй кімнаті. Купила їх для власної забави, але виявляється це гарна річ для дитини. Пані Орися вже вивчила назви міст на нашому континенті та островах. Її особливо цікавлять святі землі корінних мешканців. Мені мало що відомо про це та пан розповідав про єдине доступне джерело для відвідування – в Скляних горах. Виявляється вини тягнуться через весь материк і зникають в океані, щоб з’явитись на Великому материку.

Радим позначив місце на мапі.

Шурхотіння листів поновилось.

— Більше нічого. — Радим розчаровано відклав листки.

— Теж. – Агна відкинула папери з розмаху.

— Нічого. — Мотря знизала плечима.

Агапій лише розвів руками.

— Тож, щось не сказано безпосередньо. — підсумовала Мілана — Або ж ми не розуміємо натяк у цій мапі.

— Ну всі пункти сходяться у многокутник. Може просто варто з’єднати їх та вказати на центр. — вирішив проявити ініціативу Мотря.

— Це мало що дасть. — Радомир з розмахом намалював хрест посеред мапи та штрикнув олівцем у папір. Нещасна мапа розірвалась і почувся глухий звук падіння. Це олівець не відчувши міцної опори полетів у пустку.

— Схоже інколи складні проблеми мають просте рішення. — філософськи підсумувала Мілана.

— До чого такі знущання. Ми лише втратили час читаючи папери. — Агна вдарила по склу єдиного вікна, що від удару пішло тріщинами. Та магія тримала достатньо міцно щоб уламки не розлетілись довкола. — Хіба хтось повірить, що домашня дівчинка побігла світ заочі цим маршрутом?

— Хто взагалі повірить, що така людина піде кудись? — Агапій похитав головою. — Орися з дитинства не покидала дому. Як людина близька родині часто приходив провідати дівчинку та помолитись за її здоров’я. Адже Лі є покровителькою всіх хворих. Ця дитина навіть не вміла говорити.

— Не вміла говорити? — Мілана підійшла до Радима та почала допомагати відкрити пустоту за мапами. — Навіть якщо невідома нам стороння людина організувала все це, звідки їм знати такі деталі? Про поранення сторонньої їм жінки? Про таємний хід в кімнату няньки? Чи запис дитячої казки? Дівчина мала це розповісти чи показати, отже ви значно недооцінюєте її розум.

— Травматичні події змінюють людей до невпізнаваності! — Агапій трохи підвищив голос, наче так його краще зрозуміють. — Навіть навчи її нормально говорити чи випитай подробиці, що з того вона сама розуміла?

— Чи це просто спроба заперечити незручну реальність. — Мілана глузливо озирнулась до нього та склала руки перед собою — Що ж ходімо далі, панство?

Виявилось товстим картоном на який начепили мапи закривав дверний отвір. Він не виглядав випадково створеним чи то вирваним зі стіни. Але цікавіше — прохід вів до невеликих гвинтових сходів до низу.

— Схоже план будівлі все ж став би в пригоді. — Агна знов сіла на ліжко відкинувшись спиною на стіну. — То кажете поверх будував ваш брат?

— А? Так. — Мотря відмерла, наче та лялька зі спальні. — Микола усі плани узгоджував та цілими днями пропадав у цьому будівництві. Дещо змінив на поверсі нижче, зробивши батькові просторий кабінет. Той, щоправда сварився, бо на сам процес його не пускали поглянути. Боялись за здоров'я.

— У дусі Миколая. — Радомир присів біля сходинок. — Вигадати якусь дурнувату систему та без відома інших втілити це у життя. До речі, тут щось лежить.

Звісно це був аркуш. Пожовклий аркуш розірваний навпіл.

— Це один з листів няньки. — чоловік тихо прокашлявся. — Господар допоміг мені з похованням матері, не переймайся її відвезли до рідного острова, як вона і хотіла. Пані Олена теж дуже переймалась, навіть забрала дитину на деякий час у поїздку. Знаєш брате я вже не вірила, що колись відчую себе в родині. Ці люди подарували мені справжнє відчуття турботи та затишку. Думаю тепер розумію чому слуги так яро захищають їх від жорстокості навколишнього світу. Я теж буду захищати цих трьох до останнього …

— Які щирі слова. Дивовижно часом Лі вирішує наші долі. — Агапій робить символічний жест до неба — Хай її душа покоїться з миром.

Усі присутні мовчки повторили його рух вшановуючи пам’ять жінки.

— То ж можемо спуститись до бібліотеки. — Мотря оживилась. — Це дуже велике приміщення, напевно його вже не заблокують.

— Щось таке ми вже чули. — Радомир гмикнув. — Сподіваюсь це таки дійсно прохід до бібліотеки. Чуюча чи маєте ви ще камені?

Мілана мовчки протягла йому черговий камінчик з валізки.

Радомир йшов першим обережно перевіряючи сходи на перед собою. За ним поспішала Агна тримаючись рукою за щось заховане в кишені, потім спускались Мілана озираючись довкола. Мотря обережно допомагала Агапію спускатись крутими сходами, хоча сама ледь вмішалась у проймі.

Спуск різко зупинявся в невеличкім приміщенні з дверима. Звісно замкнутими.

— Здається треба повертати. — Радим кілька разів смикнув замок, але той не піддався.

— Почекайте. — відізвалась Мілана. — Тут щось є.

На протилежній стіні від дверей заховався інший проймі. Віконечко закрита дерев’яними віконниця, через що у темряві воно ледь помітне. Дівчина без проблем змогла відкрити ці маленькі дверцята відкриваючи приховане місце засідки для допитливих слухачів.

За віконцем легко проглядався просторий та світлий кабінет. Половину його стін займали шафи з книгами у важкій палітурці та паперами складеними по роках. Пец у кутку прикрашали дорогі кафлі з візерунками. Біля вікна розмістився величезний письменницький стіл і сам власник кабінету.

Осип виглядав дуже зловісно серед темних кольорах кімнати. Його постать у високому кріслі з чорної шкіри нагадувала дивакуватого злодія з дитячих казок. Сиве волосся тільки підкреслено різкі риси обличчя та темні очі.

Навпроти нього сидів вже знайомий хлопчик у формі. Його світле волосся виглядало потріпані та трохи брудним.

— Це вже не вперше Климе, моє терпіння не безмежне. — суворий голос голови родини Самокіш міг змусити зніяковіти навіть бувалого воїна, проте його онук наче не помічав цього. Хлопець стояв дивлячись прямо в очі чоловіку.

— Твоя б воля мене взагалі не існувало на цьому світі. — Клим пирхнув. — Наче в проблемах родини винний хтось окрім тебе.

— Мовчати! — старший чоловік аж почервонів від злості.

— А що не так? Бабуся втекла через твої спроби заборонити їй бути тим ким вона є. — хлопчик не припиняв. — З чистокровної лірії не зробиш арганку. Це стосується усіх нас. Моя магія не така як в імперців й ти це прекрасно розумієш. Навіть в дядька вона відрізнялась тому він й одружився з Оленою...

— Що тобі знати про це, шмаркач! — Осип сильно вдарив по столу, від чого деревина жалібно заскрипіла. — Увесь в батька. Йди до ранку подумай над своєю поведінкою в кімнаті! Без їжі сьогодні! Це останній раз, коли я терплю таку поведінку. Ще одна витівка й ти більше не житимеш в цьому домі.

— Та ну. — хлопчисько засміявся. Його блондинисті пасма грайливо впали на лоба. — А кому ти залишиш свій скарб? Матері, якій досі вважаєш дурною? Чи троюрідним онучкам? Хоча може і на краще.

Клим вибіг з кабінету голосно грюкнувши дверима. Старий Осип лише тяжко зітхнув, втрачаючи весь запал суперечки. Його постать наче раптово стала меншою.

Мілана обережно помацала поверхню вікна перед собою. Її рука наче торкалась чогось скляного.

— Зрозуміло звідки робився запис. — Агна теж підійшла подивитись. — Скажіть, що в кабінеті розташовано приблизно тут?

— Дзеркало. — Мотря нервово переминалась з ноги на ногу. — Прошу давайте швидше. Мені треба вгомонити батька та поговорити з сином.

— Тут не вистачає гарної лозини. — Агапій обурливо похитав головою — Молодим людям у наш час дається занадто багато свободи.

— Тут є ключ. — перебила дискусію Мілана. — Спробуйте його до дверей.

Звісно ключ підійшов до маленького отвору.

Нарешті група побачила перед собою великі ряди стелажів з книгами.