Листи до родини. Історія з міста Галої.

Маєток вражав своєю величністю. Триповерхова будівля у формі замкнутого прямокутника. Симетричні й виведені лінії декорували народними орнаментами, що робило кожну стіну унікальною. Дерев’яні вікна побілені й сяяли на тлі шоколадних стін. І вся ця краса оточена багаторічною зеленню.

Повз їх компанію промайнув блідий слуга. Чоловік так швидко влетів до кімнати, що навіть не потурбувався замкнути двері.

— Пане дещо сталось. Це терміново. — почулось.

— Вже йду. — Осип тяжко зітхнув. — Потурбуйтесь, щоб це не побачили гості.

Тим часом увагу присутніх привернула Мотря.

— Прошу, нам на саму гору. Останній поверх збудований за проєктом мого покійного брата. Він розробив креслення, коли дізнався про вагітність дружини. Хоча батько довго противився, заради першої внучки таки пішов на поступки.

Просторий хол, що своїм розміром міг виконувати функцію бальної зали плавно переходив до сходів. Гості ризикували звернути собі шию, розглядаючи велику кількість деталей на стінах та стелі.

— Висота поверхів досить велика, тож ми маємо проміжний майданчик. Тут ви можете побачити внутрішній дворик маєтку.

Вид відкривався на доглянутий садок поміж високих стін. Там посеред квітучих кущів троянд сидів хлопчик у формі гімназиста. Поруч теж знайшовся господар маєтку. Обличчя старшого чоловіка виглядало незадоволеним.

— На поверсі ж ми бачимо вигляд на місто. З кімнати Орисі навіть трохи проглядається море. — продовжувала розповідати Мотря — Саме на верхньому поверсі сталося вбивство, тож більшість кімнат закрили. Орися відмовилась переїхати на відріз. Ми залишили їй дитячу.

— Дівчинка не була вдома на той час? Я чула під час вбивства загини всі у будинку. — запитала Агна.

— Ні вона знаходилась у своїй кімнаті. Саме Орися перша знайшла тіла. Ще до трагедії вона мала особливості в поведінці. Наприклад любила спати у шафі. Ми вирішили, що вбивця банально не помітив її у темряві. На жаль те, що Орися побачила, завдало занадто важкої травми її розуму.

Нарешті вони дістались на гору. Вікна на сходовий майданчик знов показували місто. Іншу стіну замінював похилений дах в сторону подвір’я, що робило приміщення не симетричним по висоті.

— Не дивуйтесь, це геніальні ідеї брата. — Мотря помітила зацікавленість гостей. — Такий дах мав забезпечити ліпший збір дощової води для саду та зменшити зношування даху взимку. Не найуспішніший його задум.

— А зовні так й не скажеш, що дах похилений. Виглядає пласким. — Зауважив Радомир.

— Усі скати йдуть до середини, а зовнішні стіни вирівняні за висотою.

Мотря рушила вліво до різьблених дверей. Невідомо звідки у її руках узялась зв’язка ключів. Замок відчинявся дуже повільно з тихим скрипом.

— Це кутова вітальня. Невістка організувала в середині справжній музичний салон. Я не дуже цікавилась такими речами, знаю лише що у Димері* Олена давала багато концертів свого часу. Навіть не знаю чому брат звернув увагу на подібну особу. В нашій родині ніхто не цікавився легким проведенням часу.

Мілана знов пленталась останньою, прикривши за собою двері.

Простора кімната мала вікна на схід та південь. Їх затуляли маленькі штори. Стіни прикрашали жовтуваті паперові шпалери з квітковим малюнком. Важкі меблі з темного дерева та червоною оббивкою виглядали при цьому наче такі собі монстри. На стінах висіли скрипки та віолончелі, в кутку між вікнами стояла арфа, а протилежному помістилось фортепіано.

Мотря швидко пройшла до наступних дверей. Ключ увійшов до заможного отвору, однак далі нічого не сталось. Жінка продовжувала без зупину смикати рукою, намагаючись відкрити прохід.

— Дайте я спробую. — запропонувала Агна. З усіх людей в кімнаті вона виглядала найбільш міцною. Результат залишився незмінним. Ключ наче застряг у середині механізму.

— Може замок просто заклинило? У маєтку є свій майстер для таких випадків? — Агна кинула марні спроби.

— Дивно, пару місяців тому ми все перевіряли. — Мотря важко зітхнула. — Почекайте, я сходжу за допомогою.

Усі обернулись до перших дверей, де досі стирчала Мілана разом зі своєю валізкою. Дівчина схопилась за ручку, однак та не піддалась. Знов безпомічне смикання дверей.

— Дай сюди. — Радомиру набридло це спостерігати й він відштовхнув дівчину та сам почав активно барабанити по скосу. — Чому саме сьогодні двері тут вирішили замкнутись? — обурився чоловік.

— Можливо й не випадково. — Мілана поставила валізу на підлогу та приклала руку до самого полотна дверей.

— Що ви маєте на увазі?

— Прислухайтесь, професоре, хіба ви не відчуваєте сліди магії? — дівчина з прискіпливістю почала досліджувати кінчиками пальців усю деревину. — Я не може сказати звідки воно походить, камінь не у цій кімнаті. Але нас банально замкнули. Чіткий слід використання каменю земної стихії.

— Замкнули, що за дивні жарти? — Радомир нахмурився, ігноруючи зауваження.

— Ох, можливо це забавки мого сина. — Мотря приклала долоню до грудей. — Клим має гарні здібності до керування різними каменями. Та після зникнення Орисі став неконтрольованим. Складний вік й додатковий

стрес, ще й наше з чоловіком розлучення не додає полегшення. Думаю варто покликати когось з вулиці, батько легко зруйнує чари сина. Пане Агапію, ви ближче до вікна, зробіть ласку та відкрийте.

Чоловік лагідно посміхнувся на прохання. Озирнувшись він підійшов до найближчого вікна та сіпнув штори. Рама натужно заскрипіла, але не піддалась. Вікно залишилось замкненим. Натомість з підвіконня залетіло щось біле.

— Ох. — Агапій підхопив дивний аркуш. — Схоже це лист. Тільки без імені адресата й отримувача. Цікава знахідка. Пані Мотря, думаю це все ж варто прочитати вам.

— Лист, звідки? Тут все обшукували незлічену кількість разів.

— Прочитайте вголос. Думаю це може напряму стосуватись справи. — суворо наказала Агна.

— Кхм добре. — служитель трохи прокашлявся та розгорнув аркуш.

« Моїй любій родині.

Я так давно хотіла це написати, що тепер не знаю як почати. Справжній вирій думок. Чи буде вам цікаво це читати? А так ви не матимете вибору.

Після смерті батьків цей поверх став моєю тихою в’язницею. Ніхто з вас ніколи не приходив. Усі спроби докричатись чи звернути увагу провалились. Скільки разів за ці роки я зірвала голос? Вже складно порахувати.

Не знаю хто саме це читає, але тепер вам доведеться дізнатись цю історію. Інакше не зможете звідси вибратись. Вихід є тільки з протилежної сторони від сходів, до якого ви маєте пройти весь поверх.

І що ж варто надати вам підказку? Як ви вже помітили ця кімната є музичним салоном. Виконайте улюблену композицію його власниці.

Ваша Орися Самокіш»

— Схоже у вашої племінниці дійсно важкий характер. — протягнув Радомир.

— Це неможливо. — Мотря виглядала блідою мов стіна.

— Здається вона була ображена. То все це через маленьку сварку? — Мілана трохи схилила голову на бік.

— Орися не могла сама вигадати подібне. Та навіть правильно написати власне ім’я. — похитала головою жінка. — Вона сама одягатися не вміє чи то слідкувати за собою… Мені страшно, що вона десь тут. Зовсім поруч.

— Варто не втрачати віру. У світі є добрі люди, просто вони можуть не знати про вас та вашу родину. — Агапій відклав аркуш знов на підвіконня. — То що ж за музику любила Орися. Певно в спадок від матері їй мав дістатись гарний музичний смак. Мотре може ви пам’ятаєте?

— Це складно. — жінка присіла в найближче крісло. — Орися не хотіла розмовляти та не давала грати на інструментах після трагедії. Повністю замкнулась в собі.

— Спробуємо з простішого. — відізвалась Агна. — Пошукаємо ноти, або щось подібне тут в кімнаті. Ті що мають сліди використання більші ніж інші — і є потрібна мелодія.

— Звучить логічно. — погодився Радомир.

Присутні почали оглядати меблі та інструменти на наявність аркушів з нотами чи подібного. Тільки Мілана продовжила оглядати всі двері чи то вікна на наявність магічного каменю. Аж раптом рознісся галас.

Радомир зачепив один з інструментів на стіні, від чого нещасний впав та розбився. Поза тим потягнув разом з собою шматок шпалери. Папір без зайвих проблем злетів зі стіни, наче його нічого й не тримало.

— Схоже останній ремонт в цій кімнаті провели недобросовісні робітники. — зауважив Радомир, ігноруючи влаштований погром. — Та чому попередній шар шпалер не прибрали?

І дійсно шматок стіни красувався не цегляною кладкою чи іншим матеріалом, а шпалерами темного відтінку. Окрім старого кольору відкрила іншу цікаву деталь. Край театральної афіші трохи пожовклий від часу.

— Це ж ті самі афіші? — Агна виглядав здивованим.

— Ті самі? Що ви маєте на увазі?

— Чекайте. — жінка почала знімати зі стін та відривати ледве прикріплені шматки паперу. — Цього не може бути.

З'явилось все більше й більше портретів, афіш та різних зображень молодої рудоволосої жінки. Деякі плакати просто писали ім’я, інші зображували жінку в різних амплуа на сцені.

« Новий концерт таланту нашого часу»,« Прем'єра великої столичної опери »,« Не пропустіть новий сольний концерт авторських пісень Олени Любомир в Галої» …

— Що вас дивує? Це всього лише плакати з пані Оленою. — Агапій спробував заспокоїти Агну.

— Ні ви не розумієте. Їх так багато. Певно афіші з усіх років. Олена була дуже популярна свого часу в Димері, тож зібрати таку колекцію коштувало б не малих статків. Кожну афішу робили під індивідуальне замовлення різні художники. Деякі з них навіть не брали грошей, тільки б мати змогу написати щось для неї.

— Чого ви так переймаєтесь цим? — Мілана підчепила шматок шпалер біля вікна та теж почала їх відривати. — Може це і є підказка? Господарка салону не донька, а саме мати яка його створила. Логічно, що треба зіграти одну з її концертних партій.

— Моя професія зумовлює знання на різних подібних речах. Заклеїти цілий статок мотлохом безглуздя.

— Ці афіші належали самій Олені. — поділа голос Мотря. — Після вбивства тут зробили ремонт, бо деякі сліди крові дістались навіть сюди. Цим займався батько. Я з дітьми виїхала на деякий час до чоловіка. Чому їх просто не зняли не уявляю…

— Думаю, пані Мілана має рацію. — втрутився Агапій, що тим часом дістала щось з середини фортепіано. — Зошит з нотами. Ручні записи, припустимо самої авторки. Залишилось вибрати що саме гратимемо та хто стане добровольцем. Пані Агно, раз ви знаєтесь на мистецтві, може допоможете?

— Дайте глянути. — жінка зосереджено почала гортати сторінки. Раптом її вираз обличчя змінився. — Тут є сліди крові. “Квітковий вальс”. Я можу зіграти, чи хтось інший хоче?

Охочих не виявили.

Найманка сіла за інструмент та легко провела по клавішах. Спокійна мелодія полилась кімнатою. Здавалось до того сперте повітря наповнилось легким запахом морського бризу та квітів.Однак все має кінець. Варто останньому тихому акорду прозвучати у по кімнаті стало чутно клацання дверей.

— Схоже ми можемо пройти далі. — Радомир, що стояв ближче без проблем відкрив прохід в наступну кімнату.

Нарешті група пройшла далі, тільки Мілана знов затрималась, щоб забрати свою валізу.

Аж тут почувся переляканий крик Мотрі.

Димер* - столиця колонії.