Ніч у хащах. А де Дмали?
Поночіло якось швидко –
став ліс хижим, безпросвітним,
а маленькі чоловічки
не ставали на спочинок.
Поспішали, що є сили,
за землицею масною.
Підійшли вони під ранок –
я втомилась, вони також.
Віднайшли в деревах дупла –
полягали спатки дружно,
бо до цього володарства
небезпечно в днину пхатись.
А мені, що зоставалось?
Також спатоньки уклалась,
під розлогою вербою,
що нависла над водою.
Скільки часу промайнуло? –
невідомо. Я проснулась.
Придивляюсь: звечоріло…
діс заллявся у чорнило.
Щось мене збудило?.. Пташка
на траву з гніздечка впала
і пищить: «Я не вцілію,
бо літати ще не вмію!»
Підняла, в гніздечко вклала.
Мамка бідна нервувалась:
«Вдячна вам, маленька панна,
дякую-цвірінь», - співала.
Чом дива не дивували?
Обдивляюсь, приглядаюсь –
Дмалів вже ніде немає.
Що робити? Куди бігти?
Як із лісу цього вийти?
Де шукати дивне поле,
із землею золотою?
Думаю, мабуть, десь близько –
не даремне ж тут осіли.
І рушаю навмання,
виглядаю, де луна…
Ой, які страшенні хащі –
нічогісінько не бачу.
Ледве з страху не зомліла.
Заспокоїлась, присіла.
Та куди їм всім діватись –
треба ж буде повертатись.
Вирішила зачекати.
Чую гамір – утікати,
чи стояти?..
Бачу: йдуть, везуть, несуть,
поспішають, аж сопуть.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!