Коронесса. Казочка-пригода і люди казкові

Присідаючи до столу,

розповідь почав спроквола,

зважуючи кожне слово.

Слухав старець, звівши брови.

«Ми полями, довго йшли,

оминули два ліси.

Віднайшли цікаву річ –

чарівливий, ласий плід,

схожий на маленьку грушу

і росте на білім кущі.

Тільки-но відкусиш раз –

зразу силоньки додасть,

а як пару – то заснеш,

не розбудить навіть пес.

Відшукали в лісі поле –

не подумали б ніколи,

що дива такі бувають

та самі те споглядали:

чарівна на нім земля –

все зростає за два дня.

Зерня садять на світанку,

поки роси не розтали.

Врожаї не доглядають –

впевнені, їм помагає,

бог на прізвисько Хорагв,

величезний, немов граб,

що росте за нашим домом,

притінивши гіллям дворик.

У місцях тих, Торокуди,

ще дрібніші, ніж ми, люди заховалися у хащах –

віднайти їх просто щастя.

Як це сталось? Випадково.

Біля озера – раптово –

дитинча мале узріли:

гралося в піску, вертілось.

Пильно стежили, чекали,

потім довго проводжали,

крадучись тихенько слідом –

думаю, зо півгодини.

Біля їхнього села

липа густенька зросла –

видерлися, заховались,

цілу днину приглядались:

чим живуть, куди їдуть –

вирішили ризикнуть.

Поки Гук стояв на варті,

з дерева стрибнув, мов мавпа.

Загрібав землю в лантух,

поспіхом – забило дух.

Нам везло – ніхто не вбачив,

дременули звідтам вчасно.

Повертались в темну пору,

у чагарнику густому

крились вдень, бо Торокуди,

уночі – сліпенькі кури».