Студентські історії

Коли тобі дев'ятнадцять важко думати головою. Ти вільний у своїх рішеннях, надворі час перемін тому геть умовності й правила. Всі дівчата сексуальні об'єкти. Ти цього не розумієш, але відчуваєш. З деякими цікаво поговорити, з іншими ворогувати, а з третіми — просто бути поряд і споглядати. Вони так само, погано розуміють що відбувається, але не показують цього. Товаришують, ворогують і демонструють себе зі знанням справи, адже цим хлопцям нічого не можна доручити, бо зіпсують, ледачі нехлюї.

Близькість дівчат в гуртожитку тримала нас в тонусі. Завжди був стимул поголитися, помитися і не молоти дурниць. На першому курсі ми жили в гуртожитку-конюшні. Центр Львова, п'ять поверхів, довгий темний коридор з вікном далеко в кінці й купа дверей на обидва боки. На весь поверх дві кухні, два санвузли. Ми на четвертому, п'ятий і третій поверхи дівочі, інші не цікавили.

Поки першокурсник, то ти є на самому дні харчового ланцюжка. Сесії не здавав, отже “абітура”. Будь-хто зі старших може підняти тебе серед ночі з ліжка та відправити за горілкою і сигаретами. Якщо не відчиниш двері, то зранку будеш їх ремонтувати. Справа не велика, цілодобовий кіоск через дорогу, але о третій ночі не хочеться турбот. Коли ти в такому статусі та наймолодший в гуртожитку — перспективи з дівчатами не втішні.

Були ровесниці. Вони щойно вилетіли з батьківського гнізда, дисципліновані, сумлінно вчаться, не йдуть на контакт, певно отримали настанову про те, що “хлопцям треба тільки одно — збити тебе з праведного, цнотливого шляху”. І були старші дівчата. Переважно комунікабельні, деякі соціально активні, з ними було цікаво, весело, можна провести вечір, але до тебе ставляться як до молодшого брата. Від такого закарпатця як я, вони очікували домашнього вина та айвового варення, а не дикого сексу.

Дівочу увагу привертали до себе львівські мажори й банда чеченців, які почувалися в гуртожитку як у себе вдома. Головним у них був дебелий парубок Руслан, того року він впадав за чарівною першокурсницею і так склалося, що вона була моєю землячкою і ми товаришували з перших днів життя у гуртожитку.

Назвемо її Олею. Якщо ви зустрічалися вперше, то бачили вельми сексуальну і привабливу дівчину з порожньою головою, але при ближчому знайомстві ставало зрозумілим — все не так просто. Оля була не такою, як хотіла здаватися. Сумлінно вчилася, мала свою внутрішню дисциплінованість і майже інтуїтивно знала як маніпулювати чоловіками. Хоч і була із забезпеченої сім'ї, Оля мешкала, впродовж першого курс, в гуртожитку. Любила довго поспати, тягала до Львова купу одягу, м'яких іграшок і дівочих аксесуарів, але підтримувала ідеальний порядок в кімнаті. Ніколи не бачив її на кухні й не розумію чим вона харчувалася крім чаю і печива, на які я заходив до неї в гості.

Погано пам'ятаю — як ми познайомилися. Здається, мої нові друзі розповіли, що в гуртожитку живе дівчина, просто секс-бомба і вона із Закарпаття. Земляцтво найпростіша причина для знайомства, не зважаючи на те, що декого із земляків краще не знати й обходити стороною, аби не зганьбитися по самі вуха. Оля могла зганьбити тільки коли починала говорити, в стилі легковажної блондинки, це виходило дуже переконливо, бо вона насправді була блондинкою й одягалася як лялька Барбі. Це ніби забути, що ти вже доросла й сформована та продовжувати одягати дівчачі сукні, надто короткі й облипаючі. Все це підбиралося з таким смаком і так вдало підкреслювало її стегна й інші принади, що ніхто не критикував, навіть інші дівчата. До речі, подруг у неї не було, а от хлопці кружляли як джмелі над конюшиною. Ми зразу знайшли спільну мову. Олю тішило наше земляцтво, вона всім так і казала, Бодя — мій друг і земляк. З часом, ми стали їздити до Львова одним потягом, розмовляли всю дорогу і вдавали парочку. Це трохи стримувало потік охочих познайомитися з нею і веселило нас. Поміж уроками, коли інші студенти бачили нас разом, мій чоловічий статус виростав у декілька разів. Однокурсники спантеличено проводжали нас очима, а якщо ми підіймалися по сходах, то хлопці трохи схилялися, аби побачити яку білизну Оля одягла сьогодні. Вони ніколи не були розчарованими. Оля розумілася на білизні, її кольорах і на тому як то все безсоромно презентувати. Щоб повністю нокаутувати тих заздрісників я приобіймав її за талію і розказував на вухо про ефект, який вона зараз спричинили у своєму оточенні. Оля голосно сміялася з моїх слів і з боку виглядало що ми щасливі та закохані, але все було не так.

Впродовж всієї нашої дружби, яка розтяглася на роки, ми жодного разу не цілувалися і ніколи не обговорювати наші почуття. Підозрюю що не обійшлося без жіночих маніпуляцій з її боку, можливо інтуїтивних, чи просто по інерції — маніпулювати всіма то маніпулювати й другом, але я ніколи не нарікав на це.

Одного разу була спроба повернути наші відносини в інший бік. Літня сесія, засиділися допізна, а Олі треба було зранку кудись вставати. Я пообіцяв розбудити її вчасно, отримав ключ від кімнати й пішов. Зранку тихенько відчиняю, вона ще спить, як і весь гуртожиток. У вікно світить вранішнє сонце, змальовує її природним макіяжем. Я присів поряд і муляє мене одна ідея — розбудити її поцілунком. Ніжно поцілую, вона прокинеться, або “відповість” або вижене. Якщо відповість, то на поцілунках ми не зупинимося, а якщо вижене, то наша дружба це переживе. Деякий час я вагався, але суворе виховання, природна сором'язливість та інтуїція перемогли — я накрутив механічний будильник на тумбочці біля ліжка і почав спостерігати скільки він продзвенить до того, як Оля прокинеться.

Як я вже згадував, Олю хотів чеченець Руслан. Поняття не маю чим він займався, але часто бував в гуртожитку, інколи по кілька днів. Руслан мав богатирську фігуру, пронизливий погляд і чорну БМВ. Його всі знали та боялися. Особливо коли Руслан пив. Ватага, яку він очолював, складалася з декількох таких самих громил і декількох дрібніших чеченців, двоє з яких були нашими студентами.

Одного разу Оля пообіцяла прийти до нього на побачення і не пішла. Оскільки це було ще двадцяте століття, то Руслан зателефонував вахтерові гуртожитку, той відправив кур'єра до Олі на п'ятий поверх повідомити що їй зараз передзвонять на прохідну. Вона, своєю чергою, приходить до мене, на четвертий поверх, попросити піти вниз і відбрехатися замість неї. Не знаю чим я думав, звісно що не головою, бо погодився. Прихожу на прохідну, там як завжди зграйка студентів в очікуванні дзвінків з дому. Злий вахтер у ролі телефоніста і великий, старий, чорний телефон. Дзеленчить.

- Альо! Зараз. - вахтер виглядає зі своєї будки. - Хто тут Оля?!

- Я за неї, — відповідаю не сміло.

- На, чечен той дзвонить без зупинки. - простягає мені важку слухавку вахтер і обдає перегаром.

- Ти кто такой? - гарчить Руслан на моє невпевнене “Альо”, — Оля гдє?

- Поїхала.

- Когда поєхала, чем поєхала?

- Не знаю куди, години дві тому поїхала. Казала терміново.

- Ти меня грузіш. Да? - закипав Руслан на томі кінці дроту, — откуда всьо знаєш?!

- Та нахрен мені тебе грузити? - сміливіше відповів я, — вона мені сказала, що коли Руслан зателефонує, аби я пояснив. Ну, тіпа вибачається, але прийти не зможе, бо має щось термінове.

- Чо ти? Больше нєкому там секрєтарьом бить? - вже спокійніше спитав Руслан.

- Ну блін, грошей на таксі позичала, от і попросила передати, — викрутився я.

- Да кто ти вобще, как зовут?

- Бодя, — вихопилося в мене, — я земляк її. Мене Олі батько попросив пильнувати. Ну, щоб все гладко було.

- Угу.

- Да. Він серйозний тип, дуже впливовий, — я вже молов будь-що, тільки б захистити себе, — у всіх кругах впливовий і бандитських також. Ти мене розумієш?

- Чо ти мнє сейчас расказиваєш? Нє панімаю.

- Та нічого такого, коротше нема її тут, уїхала, коли повернеться — не знаю.

- Слиш, подожді меня, щяс прієду — поговорім, — сказав Руслан і кинув слухавку.

В мене на спині виступив холодний піт, на чолі — гарячий. Я оглянув вахтерську порожнім поглядом. Всі свідки розмови дивилися на мене. Не співчутливо і не дбайливо, вони дивилися на мене як на мерця, проводжали в останню путь. За мить я оговтався і чкурнув до себе в кімнату. Випровадив Олю, вимкнув все світло, замкнув двері, сховався під ковдру і до ранку чекав, як розпорядиться зі мною доля. Декілька разів було чутно як волали в коридорі: “Боо-дяаа!“ В такі моменти я припиняв дихати й стискав все що стискалося. Це тривало не довго, Руслана відкликали його “однодумці” і кудись пішли.

Минуло два тижні, все було тихо, я його не зустрічав і вже заспокоївся. Оля сказала що він шкрябав їй у двері тої ночі, але вона сиділа тихенько як мишка. Ніби все минулося. Одного буднього вечора я зайшов до старших знайомих дівчат. Щось позичити чи віддати — не пам'ятаю. Заходжу, дівчата накривають на стіл, а на ліжках і біля них розсілася Руслана банда і грають разом з ним в карти. Від несподіванки я закляк у дверях.

- Малой, іді сюда, — побачив мене Руслан, — садісь, в карти сиграєм.

- Я не граю в карти.

- Чо ти говориш? Всє іграют.

- В мене грошей нема.

- Я тєбє одолжу.

- Ні не треба. Я не вмію.

- Ну іграй как умеєш.

Я добре пам'ятав правило про яке мені розказували старші — ніколи не грай з чеченцями в азартні ігри, тебе то погубить.

- Це не має ніякої логіки, Руслан. Якщо я не вмію, то навіщо сідати за гру з таким досвідченим чуваком як ти. Я ж сто відсотків програю тобі твої ж гроші. Ні задоволення від гри, ні прибутку. Вибачай, але я пас.

- Такой умний, да? - спитав Руслан, свердлячи мене очима.

- Нє.

- Ти знаеш что делает тот кто не играет?

- Нє.

- Пиздуєт за водкой. У тебя 15 минут.

- Те нє вопрос, — зрадів я такому вирішенню ситуації.

Чкурнув по гроші й куртку. Сходив за “паленою” горілкою до кіоску навпроти гуртожитку. Розумів що Руслан знає хто я і що все вирішується відносно мирно. Мене вже чекали, стіл був накритий. Віддав пляшку, відмовився від запропонованих грошей, мовляв, пригощаю. Тоді мені налили пів стакана і запропонували випити.

- За знайомство, — підняв я гранчак, — а запити є?

- Лучше закусуй, — запропонував Руслан.

Ніхто зі мною не випив, не відривався від гри. Говорив тільки Руслан.

- Ето ти Олі родственнік?

- Земляк, — поправив його я.

- И шо? Присматріваєш за ней?

- Тіпа того.

- Ну-ну, хорошо прісматрівай, а то перед мной ответіш, понял?

- Понял, чого не понял.

- Єсли кто подкатіт к ней, ти не стесняйся — расказивай.

- Та без питань, — відповідав я однобоко. Не хотілося розвивати дискусію.

- Всьо, свабоден.

Я видохнув і зник за дверима. Так склалося що це нашій дружбі з Олею не нашкодило, а Руслана я побачив аж десь через рік.

На другому курсі навчання батьки винайняли для Олі мальовничий будиночок майже в центрі міста. Маленький будиночок серед маленького саду великої львівської садиби. Ми не бачилися більше пів року і коли випадково зустрілися, то Оля запросила до себе на чай. Я не міг відмовитися, тим паче, що то було поряд, а вона стала ще гарнішою ніж була. Ми дійсно пили чай, обговорювали музику і притулялися одне до одного все ближче і ближче. Все було чудово, в грудях співали солов'ї, а в животі бісилися метелики.

Через якийсь час на ганку почулося човгання. Двері відчинили та зайшов Руслан. Привітався за руку, присів за стіл, налив собі чаю. Було помітно що він тут не вперше, орієнтується на місцевості. Оля навіть не глянула на нього. Продовжувала нашу розмову, розпитувала про справи, новини. Руслан мовчки спостерігав і жував пряник. Я почувався ніби з одного боку пече, а з іншого морозить. Диван став не зручним, засвербіла п'ятка. Я почав брехати про те де зараз живу. Оля запропонувала зустрітися на вихідних в місті. Руслан подивився на неї ошелешено. Я також. Сказав що обов'язково, але тільки не на цих вихідних. І не на наступних. Після чого почав швиденько збиратися і прощатися. Руслан дивився на мене поглядом — “Іди вже”, а погляд Олі говорив для мене багато і нічого — одночасно. Її мотиви завжди було важко зрозуміти те неможливо пояснити.