Імла Севічч — шукачка «В.І.Л» Початок

Безшумно спуститися чавунними сходами їй не вдалося. Із кожним кроком вони рипіли, немов зуби грішників у пеклі.

— Хто там вештається?! — долинув із корчми загрозливий окрик пана Ворцлака. Агентка накинула каптур, насовуючи козирок майже до кінчика м'ясистого шнобеля, й водночас увімкнула девайс, який щільно обхоплював шию. — Виходь на світло, курво, якщо не хочеш, щоб моя Касандра зробила в тобі кілька зайвих дірок.

Так корчмар називав свою двоствольну рушницю, яка безапеляційно затикала пащеки зухвальцям.

— Це я, мосьє Грішар, — відказала Севічч зичним баритоном із відчутним акцентом, завбачливо підіймаючи руки вгору.

Нашийник «Шнайдера-Різза», сконструйований за зразком рабського, не лише змінював тембр голосу, а й слугував перекладачем. Доволі корисна річ, якщо ти кепсько володієш слов'янськими мовами й мусиш вдавати іншу людину.

— Хто?! — роздратовано гаркнув корчмар. Видовжений худорлявий писок, всипаний багряними струпами, клаповухість й довгополий контуш, підбитий засмальцьованим бурим хутром, робили його дуже схожим на помийного гризуна. Коли пан Ворцлак нарешті побачив співрозмовника, він вишкірився жовтозубою посмішкою: — А-а-а, бонжур, мосьє джи́ґоло! — Це глузливе прізвисько прикіпіло до заблуди, наче гаряча смола. А все через чутки, буцімто буржвільський нікчема бавив у ліжку розбещену рабовласницю. — Холера! Треба було одразу так і казати, що це ти. — «Касандра» з брязкотом лягла на стільницю шинквасу, однак ствол досі був спрямований на чужоземця. — Чого ти крадешся сходами, ще й у таку ранню пору, наче якийсь дрібний злодюжка? Шановні панове давно бачать маковий сон.

Двійко озброєних до зубів охоронців та неоковирна наймичка в зашмуляному лахмітті, що саме вимітала недопалки з-під столів, заливисто загеготали з дотепу Пацючого короля. Саме так місцева жульва з пихою називала свого ватажка.

— Я маю справи в місті. Маю зустрітися з деким на Ринковій площі, — зі стриманою усмішкою відказав чужоземець.

— Ти ба, який діловий, — висміяв його Войцех, схрестивши татуйовані руки на грудях.

Цей велетень із широченними плечима й виголеною макітрою найдовше пропрацював на пана Ворцлака, тому він іноді дозволяв собі встрявати в розмову. Його ж напарник, Якуб-горбун, лишень мовчки вишкірив дрібні зуби, намагаючись спародіювати гордовиту поставу голомозого братчика.

Меткі очі Пацючого короля пронизали буржвільця, немов отруйні шпичаки ядерного дикобраза. Під час бесіди ватажку харцизяк було важливо дивитися опоненту у вічі, щоб розуміти, чи той не заговорює йому зуби. Однак тьмяне помаранчеве світло від гасових бра не могло до ладу освітити бородату мармизу мосьє Грішара. До того ж щільна пелена з тютюнового диму в суміші з кіптявою від висушених кінських кавалків, які тліли під казаном у ватрані, дратівливо цупили видимість.

— І як же ти збираєшся вийти за колючку, генію? — вимогливо запитав Пацючий король.

Злидарські терени Щитно-Ґрада були обнесені по периметру монолітним парканом з колючим дротом під високою напругою — аби тутешній жульві й на думку не спадало вибратися з цієї паскудної місцини — про це усі знали.

В корчмі запала напружена тиша. Жульви втупилися в буржвільця, чекаючи на відповідь. За порожні балачки в Помийній дірі могли запросто загнати перо між ребра. У вправних пальцях горбуна забрязкотів ніж-метелик, готовий будь-якої миті вительбушити патякало.

Мосьє Грішар вийняв із внутрішньої кишені шкірянки пластикову картку з зображенням оленя, що гарцював на тлі сосен, і мигцем показав її корчмарю.

— У мене є перепустка. Міс Грінвіч поклопотала за мене, — пробекотів невільник, одразу ж ховаючи липовий реквізит у пазуху.

Якуб вражено присвиснув. Войцех презирливо сплюнув під ноги. Обурена Аґнешка замахнулася на татуйованого нахабу шваброю з наміром дати йому чортів, але велет вхопив найму за шию, лаючись на все горло. Помах руки Пацючого короля вгамував їх обох, і він продовжив допікати заблуді:

— Холера, а я все гадав, якого милого ти постійно ошиваєшся біля брами. — Чужоземець помітно напружився, чим потішив майстра інтриг. — Що, думав, я не знаю, де ти тиняєшся поночі й з ким блудиш? — Гливка руда слина, від жування листків тютюну, з харкотом вилетіла з рота й хляпнула поряд з черевиками мосьє-слимака. — І кому ти носиш наш самогон?! Навіть таким випещеним чаєхльопкам подобається моє пійло. Чи не так?

— Від вас неможливо щось приховати, пане Ворцлак, — шанобливо схилив голову невільник, скоса кинувши погляд на наймичку, яка полізла під стіл.

Пожадлива Аґнешка саме простягнула руку за дріб'язком, знайденим у свіжій калюжі крові. Наче відчувши загрозу, вона зиркнула в бік Пацючого короля і здригнулася під його важким поглядом, чудово розуміючи, що з відтятими руками багато не заробиш. Сполотніла найма обтерла тремтячими пальцями мідяка ошматком спідниці й із закляклою усмішкою показала знахідку корчмарю, ніби й не збиралася нічого привласнити. Пан Ворцлак відмахнувся від неї, дозволяючи дрібній злодійці залишити собі ту мізерію.

— Завжди пам'ятай про це, мосьє джи́ґоло! І тоді ти, можливо, не зникнеш безслідно в наших благословенних Богом краях.

І знову гучний регіт здригнув затхле повітря «Пацючої нори». Ватажок задоволено вишкірився у вуса, які були завдовжки з півметра, ще й переплетені стрічками на щитнівський манер. У воєводствах вважалося: чим довші вуса має пан, тим вищий у нього статус. А коли в пана ще й черево завбільшки з пивний жбан і гаманець набитий золотом — то взагалі шляхтич. Але, судячи з його зовнішньості, Пацючий король навіть на думці не мав так високо мітити в зажерливе панство. Він був жилавим і прудким. Спробуй потягатися з таким — й оком не змигнеш, як опинишся в тельбухах падальників.

Витримавши паузу, мосьє Грішар вкрадливо запитав у нього:

— Я можу йти?

— Спершу розрахуйся за ле́говище, мосьє джи́ґоло. У мене без срібла навіть клопи дурно не кусають. — Відрубав корчмар. Чужоземець неквапливо наблизився до шинквасу, вигріб із кишень кілька дзвінких монет і виклав їх на стільницю. — І за їжу ще накинь зверху десять мідяків. Чумні пацюки самі до казана не застрибнуть й не зварять доброго зупу, щоб опинитися на твоєму столі.

Пацючий король чудово знав, що цей буржвільський чистоплюй жодного разу не харчувався в його закладі, лишень очищену від радіації воду викуповував, немов одержимий. І самогон. Проте втрачати нагоду обчистити поступливого тюхтія він не збирався. Як і очікувалося, жменя дріб'язку лягла поруч із трьома срібняками.

— Приємно мати справи з порядним... Кхе-кхе... приче́пишем. — Зашкарубла долоня без крайніх пальців зішкребла бариші з липкої від бражки стільниці. — Тепер можеш вшиватися звідси. І не забудь передати від мене привіт тій хтивій кобіті.

Посіпаки весело заулюлюкали та навздогін побажали «мосьє джи́ґоло» добряче відпердолити міс Грінвіч на її шовкових перинах.

— Обов'язково зроблю так, як ви кажете, — з манірною посмішкою відказав чужоземець. — Вдалого вам дня, панове.

— Пензлюй уже звідси!

Під гучний регіт головорізів Багатолика прожогом вибігла на вулицю. Вона також щиро всміхалася, що траплялося з нею вкрай рідко. Навіть нестерпний сморід та гнітючі краєвиди, які були невід'ємною частиною антуражу Помийної діри, не могли зіпсувати піднесеного настрою. Адже той дріб'язок, який видурив з неї Пацючий король, із лишком компенсувала бурштинова ікона, нещодавно поцуплена в нього з-під носа. Їй довелося піти на цю авантюру, щоб обміняти реліквію на цінну інформацію, заради якої так довго довелося прозябати у нетрях.

Зіштовхнути чолами двох ватажків бандформувань в цій пекельній клоаці, що конкурували за владу, виявилося не так уже й складно. Варто було мосьє Грішару наспівати амбітному Каролю Різнику зі Стерневого косовища, мовляв, Пацючий король і за ламаний гріш не мав авторитетності ретивих торгівців дурманом, як знавеснілий макодзьоб зібрав своїх жульвачів, щоб з'ясувати стосунки з пацючником. Під час кривавої різанини коштовна реліквія і зникла з корчми, а вже надвечір опинилася в руках замовника-колекціонера...

Оскільки подібні чвари між ватажками вважалися тут нормою, ніхто й не збагнув, що ця фікція була кимось ретельно спланована. Насвистуючи веселу мелодію, лицедійка майже дісталася до брами, за якою пашів достатком інший світ — зовсім не схожий на цей суцільний жах, оповитий мороком та безпричинним насильством. Аж раптом їй у стегно щось прилетіло. Озирнувшись, Севічч помітила в провулку силует, що поспіхом зник за рогом. Крадійкувато роззирнувшись, вона підняла камінець, обгорнутий клаптем шкіри. Розгорнувши його агентка розгледіла випалений на поверхні схематичний малюнок — шість пташиних силуетів із роззявленими дзьобами. Розуміючи, що лік пішов на хвилини, сховала послання в кишеню й пришвидшилася.

— Агов, жеребчику! Хочеш, я тобі відсмокчу? — вигукнула з вікна околичного борделю добряче пошарпана життям хвойда, виваливши на підвіконня голі цицьки. Однією рукою вона тримала немовля, що спало, а іншою цмулила самокрутку. — В цю пору діють знижки. Я відшліфую твого чахлика всього за три мідяки.

Віконній шельмі було не більше двадцяти років, але через надмір косметики та щоденне вживання самогону й опіуму вона виглядала значно старшою. До того ж букет венеричних хвороб не додавав їй привабливості.

— Не сьогодні, кралечко, — чемно відмовився від сумнівного задоволення потенційний клієнт.

— Ти завжди так кажеш! — з глузливою усмішкою пирхнула Ванда, прикурюючи згаслу самокрутку від свічника. — Ти що, імпотент?

— Для тебе — так! — обмінялися вони з кокеткою шпиньками.

— Та пішов ти, клятий виродку! — визвірилася Ванда, брудно лаючись та сиплючи навздогін прокльонами.

— От і поговорили.

Перестрибнувши через рівчак, в якому струменіли огидним місивом людські випорожнення, агентка «МУР» пришвидшила крок. Ще кількасот метрів — і вона нарешті покине цю гнітючу місцину, яка перетворювала людей на безпринципну худобу...