Братство Катів

Коридорами темниць зазвичай чутно всякі голоси, шурхотіння чи подібні ознаки життя. Проте цими коридорами ехо відбивало єдині звуки — то були шипіння і рев. Малий, ледь десяти років, хлопчак забився у кутку своєї казні, широко вирячивши усі три своїх ока. І коли два з них непорушно дивились на чоловіків, що напружено щось обговорювали, то третє — гасало то вліво, то вправо. Бліда зіниця все не могла зупинитись в одній точні, видивляючись навколо примарних ворогів. Раз у раз хлопчина вигукував, шипів, дряпав повітря своїми довжелезними нігтями. Його зуби люто клацали, від чого по його підборіддю невпинно текли цівки слини. Видавалось, наче він відбивався від когось, ховався. Проте звичайне людське око не могло побачити його нападників, і направду, то щастя для його власника. Бо ж на місці того хлопчака мало хто хотів би опинитись.

Вочевидь якась чергова примара наблизилась до в’язня, чим достоту налякала його і змусила несамовито закричати. Той звук був коротким, проте гучним і абсолютно не людським.

— Трясця, — плюнув низький чоловік, — бачиш це? От на це ми згаяли купу років. Він наказав нам шукати скажену дитину.

— Можливо це не весь його план, — сам собі не вірячи, мовив другий.

— То розумно було б викладати все і зразу, а не говорити клятими загадками та опісля зникати без сліду.

— Ніколає, я знаю, що це, — він змахнув рукою у бік хлопчака, — не те, чого ми очікували, та все ж він хотів, аби ми знайшли цю карту. Я впевнений, що зиск від нього може бути.

— Знаєш, твоя правда. Але ми вже не дізнаємось, який зиск ми повинні отримати з цього нещастя, бо запросити Творця я більше не можу!

Ці слова чоловік мовив з такою люттю, що аж почервонів. Хоч він і сягав другому ледь до підборіддя, малим Ніколая назвати було важко. Широкі плечі, важка постать, товсті руки й шия. При охоті цей чоловік міг заподіяти комусь шкоди, проте, робити це зі своїм єдиним товаришем не став. Бо ж винити у цій чортівні варто не його, не малого божевільного, а Вищих, котрі чи то взяли на кпин дрібних людисьок, чи то просто награлись у свої війни.

— У нас не багато часу зосталось, — охолонувши продовжив той. — Цар готує напад через два тижні. Якщо найближчим часом велімірці не вгамують рух споборників, то вважай війну ми програли.

— Ми й без подачок Вищих здатні вгамувати купку бандитів.

— Бандитів — так. Але рух споборників, це військо досвічених і організованих, бляха, воїнів. Вони рішуче налаштовані боротись і найгірше — вони знають як це робити. Тим паче на своїй же землі. Тож повір, без подачок Вищих ми тільки нищівну поразку отримати здатні. І буде нам щастя, якщо узагалі вдасться вижити.

— Якщо все піде коту під хвіст, то ти знаєш, що треба робити, адже ж так? То хіба поразка велімірців для тебе така вже трагедія? То лише незначна незручність. Запевняю тебе, у разі чого Караконда готова прихистити всяку душу — це золоте правило Златосвіта.

Хотів Ніколай відповісти на те щось, от лиш йому не дали такої радості. Пролунали гучний і поспішний стукіт у двері, а за тим на порозі з’явився вартовий. Блідий мов стіна чоловік, ледь тримався на ногах, так вони тремтіли. Він приніс звістку й очевидну не хорошу.

— Пане, — обережно почав він, — мушу сповістити вам прикру новину. Під час пологів трапилась біда, дитина не могла виштовхатись, ваша дружина боролась до останнього, проте, — вартовий запнувся перед вирішальними словами, — дитина уже була мертвою, її не вдалось врятувати. Як і вашу дружину. Мені шкода.

Якусь мить Ніколай не міг осягнути сказаних йому слів. Він вирячився у непорозумінні на вартового й чекав поки той скаже щось іще, та не дочекався. Натомість його плеча торкнулась рука товариша і пролунав його голос, який ніс у собі таке невтішне підтвердження:

— Мої співчуття, — здавалось він і сам на порозі до плачу, — я навіть не уявляю як таке лихо могло трапитись.

Могло. Тим паче із ним. Скільки лиха сумнозвісний Ніколай Кот приніс на Златосвітські землі. Спершу як дрібний бандюган, а потім як керівник велімірської інквізиції. От Доля й догнала його.

Через пелену печалі Ніколаю вдалось краєм ока помітити рух — то був малий в’язень. Його третє око більше не гасало з боку в бік, воно дивилось прямісінько на нього. Хлопчак міцно обхопив руками ґрати, раз у раз голосно вдихав і видихав. Він вишкірив свої не то жовті, не то чорні покришені зуби у хижій посмішці, а важке дихання починало перетворюватись у глузування.

— Тобі весело? — спершу тихо, видавлюючи слова, звернувся до нього Ніколай, — Весело тобі, питаю?

Одним кроком чоловік наблизився до в’язня й обхопив руків’я свого меча. Юнака це тільки більше розсмішило. Він мов дика тварина, тримаючись за ґрати, почав підстрибувати та ухкати, чим викликав у свого поневольника тільки новий припадок люті.

Ніколай довго чекати не став, він швидко вихопив свого меча й крізь ґрати вп’яв його малому прямісінько в третє — зайве — око. Важкий метал легко прохромив дитячу голову, чого варто було очікувати. Якийсь мент і хлопчак застиг замертво зі скаженою усмішкою на обличчі, цівками слини, та виряченими очима.

— Друже, — з осторогою прошепотів його товариш, приголомшений цим дійством, — заради всього святого, ти навіщо це зробив?

Чоловік відповідати не став, адже сам не знав причини. Його охопила страшна лють, страшний відчай. Їм потрібна була та клята карта для перемоги, але після звістки йому перемоги більше не хотілось. Бо скільки б він не радів своїм злодіянням, Доля завжди відплатить йому. Така вже її робота, уникнути цього не вдасться.