Зеленоокий

Зеленоокий вже зачекався. Орест із важкою сокирою в руці стояв біля хати, чекаючи на вампірів. Вони вже повинні були бути, але тиша ночі лише лоскотала нерви. Притулений спиною до дверей сараю, незнайомець почав засинати, коли почув шурхіт. Його неможна було ні з чим сплутати. Шурхіт шкіряних крил.

Із тіні дерев вийшов чоловік. Звичного зросту, в червоній сорошці та шкіряних штанах. Якби не загострені вуха та висушене обличчя, можна було б сказати – зайшов сусід.

- Ну що, дядько, де наше дівчисько? – зухвалий тон та нахабна посмішка. В цю мить зеленоокий вийшов із свого укриття.

- Я той, хто незгоден із твоїм нахабством. – очі незнайомця засвітились яскравим зеленим полум’ям.

- Ти ще хто такий? – вампір навіть здивувався. Ніякого супротиву їм не було вже багато років.

- Це неважливо. Спочатку тобі треба буде вирішити проблему зі мною.

- Це не проблема. – посміхнувся вампір та зробив майже непомітний рух. З його спини вийшла така ж сама фігура, наче потвора роздвоїлась. Але інший вампір був зовсім несхожий. Трохи вище, ширший плечима та з шрамами на обличчі. – Ти не перший, хто дає нам супротив.

- Я буду перший, хто вас вб’є. – вишкірився зеленоокий та зробив рух в сторону. Вампіри стрибнули на нього із швидкістю блискавки.

Фігура незнайомця наче розтіклася повітрям, змазавшись. З легкістю ухилившись від нападу, він вдарив своїми мечами, залишивши вампірам дві подряпини, одному на обличчі, другому на руці. Заревів, потвори зникли, щоб з’явитися за спиною свого ворога та нанести смертельного удару своїми невеличкими мечами із тонким лезом.

Але його там вже не було, й леза розсікли повітря. Наче склавшись із молекул, зеленоокий всадив свої клинки в спини обом вампірам. Заволав, вони розвернулись. Щоб одразу отримати потужних ударів рукою та ногою.

- Ганчірки! – очі воїна палали зеленим. – Де ваш господар?! Кличте його сюди, поки я не відрізав вам дещо із непотрібного!

Непомітно для всіх, вампіри переглянулись. Ось він, шанс. Той, що нижче, із риком стрибнув на ворога. В ту саму мить щось просвистіло та в грудях вампіра опинилась сокира. Орест із ненавистю дивився, як ворог з невірою дивився на рукоять.

- Ні, Марку! – інший вампір підвівся с землі та спробував дістатись чоловіка. Натомість лише отримав сильного удару мечем незнайомця, який пронизав його, наче жука. – Господар, ми не впоралися…

- От покидьки, нічого вам доручити неможна. – голос з’явився в повітрі, наче нізвідки. – Я знав, що колись це станеться.

Наче викривляючись із простору, почала з’являтись фігура. Висока, худорлява, із світлою шкірою. Зсушене обличчя, загострені скули та палаючі червоним очі. Шкіряні обладунки загартованого воїна, який переміг не в одній бійці, додавали величі.

- Ти? – зеленоокий здивовано роздивлявся верховного вампіра. – Владіусе, так ось де ти ховаєшся.

- Ми знайомі, юначе? – тепер прийшов час здивуватись вампіру. – Я тебе не пам’ятаю.

- Ми знайомі заочно. Після того, як ти став поза законом, Ерліна послала мене знайти тебе.

- То ти той маленький щур Пані! – вишкірився Владіус, показавши довгі ікла. Не додаючи ні слова, він стрибнув на зеленоокого, перетворившись на зграю щурів. Потужний удар в груди відкинув воїна геть. Ледь підвівшись, він отримав ще один удар. І ще.

Наступної миті фігура чоловіка розвіялась повітрям та зібравшись позаду вампіра, із силою вдарила його долонями. Ворог відлетів на декілька метрів.

- Забирайся в дім, Оресте! І Нікого не випускай із нього! – побачивши сумніви батька Марічки, він додав – Хутко!

Вампір підвівся та розсміявся.

- Невже ти не розумієш, мене не може перемогти звичний лицар. Навіть лицар смерті Ерліни.

- А я не казав, що я лицар смерті… - зеленоокий розвинув руки в сторони та промовив закляття. По фігурі поповзло зелене полум’я, перетворюючи його. Шкіра згоріла та почала струпами опадати на землю. М’язи зів’яли та розсипались пилом. На місці зеленоокого залишився лише скелет, кожна кістка якого була вкрита рунами. Пусті очниці палали зеленим. – Побалакаємо, Владіусе? – промовив ліч та підняв руку. Вампіра відкинуло до дерева, зламавши його.

- Ти мене не переможеш! – Владіус підвився та спрямував на ліча долоні. Червоний потік магії полетів в скелета, але розсипався іскрами, тільки но доторкнувшись до кісток. – Потвора!

- Потвори можуть бути різними. – зазначив ліч. – Такі, як ти, повинні сидіти в клітці.

Вампір підвівся та стрибнув в атаку. Лезо меча свистіло, магія розбивалась іскрами о захисне чаклунство ліча. Зеленоокий відбивав напад Владіуса знову й знову, доки не схопив вампіра магічними ланцюгами.

- Досить, ти накоїв багато зайвого, Владіусе! – ліч схопив голову вампіра кістяними руками та відірвав її. Мертве тіло впало на землю. А зеленоокий почав трансформацію, все ще тримаючи голову вампіра за волосся.

- Вільний. – видихнув Далерій, очі якого із червоних стали жовтими. Вампір подивився на ліча, перетворився на кажана та зник в ночі.

Зеленоокий постукав у двері.

- Гей, Оресте, можна виходити!

Коли на порозі з’явилась фігура батька Марічки, ліч показав відтяту голову Владіуса.

- Вампіри більше вас не потурбують. Як і будь-кого.

- Як тобі віддячити, незнайомцю?

- Їжу б в дорогу скласти. – посміхнувся чоловік. – Мені вже час йти далі, портал перезавантажився.

Зеленоокий дістав невеликий кристал та підкинув його над долонею. Зелені нитки магії спрямували на подвір’я, де в повітрі відкрився смарагдовий портал.

- Скажи, як твоє ім’я? – на поріг вийшла Марічка. Її очі світилися подякою. – Ти так і не назвався.

- Таміка. – відповів чоловік та закинувши у торбу згорток їжі, зробив крок у портал.