Зеленоокий

Бажання їсти не було. Як і жити. Вона сиділа у кімнаті, схопивши коліна та дивилася у стіну. Чому їх родина? Чому саме вона?! Їй виповнилось тільки-но сімнадцять, а вже все – життя скінчено. Батьки розмовляли із Панасом – головою села, де вже понад тридцять років панував жах.

- Слухай, Орест, ну ми ж нічого не можемо вдіяти, сам розумієш! – голова ходив по кімнаті, заклавши руки за спиною. – Не перший рік таке, і не перша сім’я обрана на заклання.

- Тобі гарно розмовляти, Панас! – батько вдарив кулаком по столу. – Не на твоїх дверях ці покидьки вицарапали мітку заклання!

- Ти пропонуєш зробити так само, як зробили Євген із Софією двадцять п’ять років тому? Село тоді втратило половину людей та десять дівчат! І ми нічого не вдіяли, тільки розлютили тих потвор.

- Як би там не було, я це так не залишу, так і знай! – Орест підвівся й кинув важкий погляд на голову. – І не смій мені заважати, Панасе.

Їх село знаходилося недалеко від Жмеринки, біля великої діброви із одного боку та дорогами серед полів з іншого. Тридцять років тому, коли Орест був ще хлопчиком, з’явились вони, потвори ночі. Вампіри.

Тоді вони забрали доньку коваля, Зоряну, коли їй виповнилось сімнадцять. Посміхаючись, вони сказали, що будуть приходити кожен рік та забирати одну людину, натомість не чіпатимуть більше нікого. Такий собі, договір на крові. То був тисяча вісімсот шістдесят шостий рік. Найпоганіший рік взагалі.

- На добраніч, Оресте. – Панас витримав погляд та пішов до дверей. Обернувшись на порозі, він тихо промовив. – Роби, як знаєш. Залишилось два дні.

Двері гупнули, деякий час панувала тиша. Потім батько постукав у кімнату, де сиділа дівчина.

- Марічка, ходи вечеряти, доню. – увійшовши до кімнати, він поклав долоні на плечі дівчини та зазирнув їй у вічі. – Не бійся, ми щось придумаємо.

- Нічого не можна вдіяти! Дід Євген теж хотів, але у нього не вийшло! – дівчина підвелась та вибігла на вулицю.