Дарунок

*** *** *** ***

“Уж паслалі, так паслалі” ‒ думав він, оглядаючи навколишній пейзаж. Від села не залишилося жодного живого місця. Будинки поруйновані, люди або ховалися у погребах чи підвалах, або взагалі були там, де ховатися вже не треба. А він, який вважався найгіршим воякою у своїй групі, найбездарнішим учнем, студентом і працівником, здавалося, знайшов своє місце у цьому “...чому”, як сам висловлювася, світі. Він ‒ руйнівник. Як і його спільники.

Поїхавши на “учєнія” у далеку колись Україну, він вважав, що через тиждень-другий буде бадьоро марширувати Хрещатиком, безкоштовно жерти котлети по-Київськи. Не склалося. Тепер вони відступали. Клянучи всіх і вся, вони відступали і нищили все, до чого могли дотягнутися. Вирішивши передихнути, росіяни розбрелися хто куди у пошуках поживи. Хоча, чим можна поживитися у зруйновану селі? Напевно, тільки вони знали. Йому, правда, не сказали ‒ звеліли стерегти танк, авто та зброю і покинули.

*** *** *** ***

Домовик довго стояв на згарищі. На тому згарищі, що ще два тижні тому був затишним будиночком, в якому щоліта лунав дитячий сміх. Будиночком, в якому щозими він полюбляв грітися на найтеплішій у світі пічці поруч із Барсом ‒ великим сірим котярою, якого бабуся ласкаво називала Барсиком.

Де він тепер? Лишалося сподіватися, що у нього в запасі є хоча б 2-3 життя. У людей, на відміну від котів, життя одне. Так, звісно, переродження ‒ згадав собі домовик. Переродження. Проте після нього людина забуває минулі життя. І про домовика бабуся забуде. І хай! ‒ знову думав домовик. Головне ‒ забуде ті останні дні і хвилини. Які домовик, хоч як би хотів, не забуде і протягом тисячі років. Аж тут ‒ знайомий вже гуркіт танка. Ось вони, прокляті! Їдуть! Куди вже їдуть, тварюки? Куди б не їхали ‒ не доїдуть! ‒ Постановив собі домовик.

*** *** *** ***

Російський солдат стояв біля танка і все думав, що от тупо так бездарно повертатися, повертатися переможеним. Правда, накази начальства не обговорюють. І він придумав ‒ сам знайде якийсь супер-пупер стратегічний об’єкт, і ‒ чекай медаль, або і орден!

Вирішивши, узявся оглядати через бінокль навколишній пейзаж. Довго дивився, дуже довго. А ж ось ‒ знайшов. Маленька цятка так і манила. Звісно, нормальні вояки спершу перевірять, що це таке. Але він не був нормальним. Та і часу на безглузді, як сам вважав, перевірки, не мав. Він знав одне ‒ треба стріляти, а там вже як буде.

*** *** *** ***

Домовик сховався за деревом. Він, звісно, знав, що прості люди, а тим більше ‒ чужинці-росіяни ‒ не бачать домовиків, тим більше ‒ українських. Знав, але не хотів ризикувати. Бо хто зна ‒ чи не має поруч з цими якогось чаклуна чи відьми. Отже, стоїть, дивиться. Танк і автомобіль зупинилися. З них повиходили росіяни ‒ а це були вони ‒ і заходилися про щось сперечатися. Врешті, заледве не розпочавши бійку, вони розійшлися хто куди. Біля авто і танка залишився лише один. Саме за ним і заходився спостерігати домовик.

Раптом відчув на собі чийсь погляд. Озирнувся ‒ а то давній його знайомий. Лісовик власною персоною.

‒ Чого тобі, друзяко? ‒ спитав домовик.

‒ Ходімо зі мною, в ліс. Дому твого нема більше, тож серед людей тобі нічого робити. ‒ сказав лісовик, на що домовик похитав головою заперечно:

‒ Е ні, ще деякі справи треба доробити. ‒ і вказав поглядом на ворожий танк.

‒ Ти що, месником зробився? ‒ засміявся лісовик. Домовик скипів:

‒ Ти не розумієш! Я прив’язався до цього дому! До цих людей! А тепер через тих виродків там лише згарище!

‒ Но, но, тихше! ‒ примирливо промовив лісовик. ‒ Бабцю не повернеш, але ж онук її утік.

‒ Утік? Ти впевнений?

‒ Ну, ти ж не бачив його мертвим? І я не бачив. Отже, все може бути.

‒ Як думаєш, друже, хто може точно знати ‒ жива людина, чи ні? ‒ З надією спитав домовик.

‒ Ну, тут лише Мара може знати, чи перейшла людина Межу Світів. Але не нам до неї потикатися. Ми для Величних ‒ лише порох під ногами.

‒ А якщо я до неї з подарунком? ‒ Сказав домовик, показавши рукою на самотній танк і такого ж самотнього окупанта коло нього.

‒ Щось я не чув, щоб домовикам чи лісовикам було вільно душі забирати. ‒ Скептично сказав лісовик.

‒ Цей світ перевернувся! Догори дриґом! І вже давно! ‒ зашипів домовик, захоплений новою ідеєю. ‒ Тож, яка тепер різниця, хто приволоче це одоробло на Вищий суд?

‒ Ну, гаразд. Що робити будемо? ‒ спитав лісовик і уважно оглянув навколишній сільський і водночас апокаліптичний пейзаж.

*** *** *** ***

Цятка продовжувала блимати. Вона манила його. Росіянину здавалося, що за цією цяткою чиїсь очі. І це його лякало. “Я тебе порєшу!” ‒ вирішив він. “Порішити” і притягти трофей. Може, хоч так начальство зрозуміє, що він не якийсь там дурник, якого можна безкарно зневажати. А цятка продовжувала манити його.

Лісовик стояв під деревом, дуже далеко від танка, і світив своїм ліхтарем. Він виміняв того ліхтаря у болотяника за загублений у лісі минулого літа людський телефон ‒ сучасні технології дійшли і до Невидимого світу. Ліхтар, наповнений блукаючим вогнем, світив яскраво і заманливо. Та для росіянина це була лише цятка. Вона його манила і він хотів піти, побачити, що ж там ховається за цією цяткою. Він і не помітив домовика, що весь цей час колупався з його гранатометом, котрий до цього моменту тихо лежав у авто. Врешті, зробивши справу, домовик став позаду росіянина, відкривши скриньку з темно-зеленого малахіту.

Росіянин стояв і дивився на цятку. Він хотів уже йти у її бік, проте почув голос. Тихий голос зашипів:

‒ Эй, парень! Чего тебе туда идти-то, а? Возьми свою большую пушку и пальни. Делов-то! Времена сейчас не те, чтоб думать долго! ‒ шипів спокусливий голос. Домовик і сам не впізнавав себе і свого голосу. Наче він теж переродився, як і бабуся-господиня. Але довго про це думати часу не мав, треба не випускати ворога з поля зору.

А росіянин востаннє глянув на цятку. Потім підійшов до авта, що стояло дуже близько до танка, взяв гранатомет і вистрілив.

Нема кому тепер стерегти авто, танка та іншої зброї. Та і нема більше ні танка, ні машини. Бо цей незграба вважав навчання і перевірки марною тратою часу, тож і не помітив, що хтось пошкодив гранатомет. Упала граната зовсім близько, спровокувавши вибухи боєкомплекту.

Тяжко йолопам і незграбам у світі живеться. А на війні ‒ тим більше. Особливо ‒ коли проти йолопа і незграби постали і Небо, і Земля.

І тільки Мара усміхалася у своїх далеких темних покоях. Усміхалася, чекаючи гостей.