Сеня

Сон, що накрив Сеню тієї ночі, був ще загадковішим. Їй здавалося, що кілька років життя у сні просто зникли. Ніби якісь важливі події стерлися з її пам’яті. Вона прокинулася у сні, сидячи на ганку бабусиного будинку. Сонячний літній день огортав її теплом, а навколо розливалися спокій і гармонія. В руках вона тримала книгу про космос — свою улюблену тему, що завжди приносила їй умиротворення.

Дві її доньки гралися неподалік, сміючись і радіючи теплому дню. Їхні голоси здавалися музикою, що зливалася з шелестом вітру в деревах і співом птахів. Сеня дивилася на них і відчувала щастя, але десь у глибині душі її мучило відчуття, ніби щось не так. Ніби цей момент був надто ідеальним, щоб бути справжнім.

Вона гортала сторінки книги, читаючи про далекі галактики, чорні діри й нескінченність всесвіту. Але щось у тексті почало її бентежити. Слова на сторінках виглядали дивними. Вони змінювалися, наче текли, перетворюючись на нові фрази, що не мали сенсу. В одному з розділів вона прочитала:

"Ти вже забула. Але чи насправді хочеш пам’ятати?"

Сеня завмерла, її серце почало битися швидше. Вона перечитала фразу ще раз, але текст знову змінився. На сторінці тепер були лише розмиті рядки, схожі на плями чорнила. Її долоні стали липкими від поту, а в голові почали зринати дивні образи: двоє хлопчиків, яких вона не могла пригадати, і обличчя бабусі, що зникало у тумані.

Вона відчула, як її груди стискає щось важке. Це було відчуття втрати, яке вона не могла пояснити. "Що це за книга? Що зі мною відбувається?" — думала вона, розгублено гортаючи сторінки. Її погляд ковзнув по абзацах, які тепер перетворилися на заплутані символи. Вона зрозуміла, що ця книга була чимось більшим, ніж просто друкований текст. Це було щось живе, щось, що знало про неї більше, ніж вона сама.

— Мамо, а ти нас любиш? — почула вона голос однієї з доньок.

Сеня підвела голову. Дівчинка дивилася на неї своїми великими, світлими очима, наповненими довірою й теплом. Від її погляду у Сені защеміло серце.

— Звісно, люблю, — відповіла вона, змушуючи себе посміхнутися.

Але в її душі залишилося відчуття, ніби ця любов приховувала щось забуте, щось втрачене. Вона знову повернулася до книги, сподіваючись знайти відповіді, але тепер на сторінках не було нічого, окрім порожнечі.

— Що це за сон? — прошепотіла вона, відчуваючи, як навколишній світ починає змінюватися. Небо потемніло, сонячне світло зникло, а теплий вітер перетворився на холодний подих. Їй стало важко дихати.

Усе навколо здавалося нереальним. Вона подивилася на своїх доньок, але їхні обличчя почали зливатися в щось невизначене. Її охопив панічний страх.

— Це… це лише сон, — нарешті зрозуміла вона. Її голос був тихим, але впевненим.