Збірка оповідань: Майстерня під відкритим небом

Привіт, мене звати Ростислав Смоляр, я маленький хлопчик, із села Полузір'я, що на Полтавщині, і це моя історія.

Наше селище майже нічим не визначне для області, адже тут живуть маленькі люди, які кожного дня працюють, святкують, пліткують та знову йдуть до роботи. Насправді, я потрапив сюди зовсім випадково, кілька років тому приїхав на літні канікули до дідуся з бабусею. Як ви могли зрозуміти моє літо триває ось вже як 3 роки. Як вам таке, га?

Інтернет тут ловить раз через раз, тож у мене дуже мало часу на те, щоб лишити вам розповідь моєї чергової пригоди.

Сталось це тиждень тому, на свято Петра і Павла. (Запам'ятав, бо потім ще кілька днів від діда ховався.) Сонце вже зовсім опустилось за горизонт, люди вертались додому з місцевого будинку культури, там же всі великі застілля влаштовували.

Так от, свято святом, а додому віддзвонитись за розкладом. Мобільний зв'язок треба було ще попошукати, але я, вже як досвідчений житель Полузір'я, знав кілька правильних містечок. От наприклад, автобусна зупинка чи біля магазину, за поворотом, але найближче і найзручніше було забратися на дерев'яну споруду бані у нашому дворі. Не так вже і високо.

Ви, мабуть, подумаєте, що на цьому моменті я падаю, ламаю собі кілька кісток у різних місцях і історії кінець? Ні, це тільки початок.

Так от, я вже на самісінькій вершині, сів позручніше і збираюсь зателефонувати мамі, як чую, внизу щось зашелестіло.

Боюсь. Трясусь. Вмикаю фонарика на телефоні і давай світити в сторону звуку, як раз на дорогу. Прислухаюсь.

Раптом з того боку чується налякане:

— Ти гляди, це що, НЛО?

— Віть, ну ти знову до бєлочки набухався, яке к чорту НЛО у нашій глушині, — дядько Іван похлопав друга по плечу, впізнав його по силуету, але не суть. — Інопланєтянє сюди прилетять хіба бабок за сахар і гречку агітува...

Чоловік зупинився напівслові, прослідкувавши очима туди, куди вказував той самий Вітя.

— Ти ба, і справді НЛО...

Тут я вже ледь стримувався щоб не захіхікати та випадково натиснув щось на телефоні, увімкнув режим "SOS" від чого фонарик почав відповідно блимати.

— Чорт, — ледь не впустив свій пристрій.

Ох і крику та матюків було... Просто повірте на слово, а то якось не чемно з мого боку буде. Разом з тим вельмишановні швидко накивали п'ятами, уповзаючи через кущі.

Та на цьому історія не закінчилась. Вже наступного ранку довкола нашого двору зібралось майже все селище, підтягнулися місцеві журналісти, яким так і кортіло написати історію таємничої появи інопланетян. Дізнатись все з перших вуст так би мовити. Так от, всі шептались, ділились своїми ідеями до того моменту, поки не вийшов мій дід Мишко.

Він уважно обвів усіх поглядом та потім грізно поцікавився:

— Чого приперлися? Я вам запрошення на похорон ще наче не відправляв. Рано-рано.

— Тьфу на тебе,який похорон, Смоляре, як тут у вашому дворі твориться історія. Ціле НЛО прилітало, — вигукнула найсміливіша бабця Марфа. — Он навіть Петро на костилі піднявся і гребе сюди, а він вже як півроку з дому не виходить.

— Ціле НЛО? — дідусь поважно пройшовся по лінії натовпу, помацав задумливо бороду і все диви, та зиркає на мене, а я весь такий ніби-то і не при чому. — А де кажете те НЛО було?

— Віть, кажи, де було? — жінка вище згаданого підпихнула чоловіка вперед. — Це мій Вітєнька ж і бачив.

— Та, та отут же і було, над банею. — зморщений палець вказував на будівлю, на якій вчора сидів я. — Там ще малий інопланетянин сидів, от.

Всі зашуміли більше попереднього, а дід Мишко обернувся, довго не думав, та й каже:

— Хфото на місці приземлення інопланетянина 10 гривень, вхід у двір 5, — хитро підмигнув і додав: — А можливо ще й як вдасться інопланетянина зловити то хфото з ним 50.

— Що?

— Ей, Смоляр!

Незадоволені крики посипались звідусіль від жителів нашого селища, а от журналісти із блиском ентузіазму у очах кинулись штурмувати ворота попутно відпихаючи конкурентів.

— Ростиславчику, а ну-ну, ходи до сараю і захопи фарби, яку купували для кухні. Будем з тебе робити справжнього інопланетянина.

Ото вже я ховався від діда два дні, доки весь шум довкола нас не затих та зацікавлених зівак стало менше. Мої старички вже почали планувати невеликий бізнес уповаючи на мене. А я що? А я їх розчаровувати не збираюсь. Мені всього дванадцять, а я вже встиг і інопланетянином стати і собаку баскервілів, точніше полузирське страховисько створити... Але це вже зовсім інша історія.

Мене звати Ростислав Смоляр, я маленький хлопчик із села Полузір'я, що на Полтавщині, і це моя історія.