Збірка оповідань: Майстерня під відкритим небом

* Присвячено Тигрику — найкращому коту на скромну думку своєї хазяйки.

⠀

Я пам'ятаю, як ти з'явився в нашій сім'ї. Кішка, Марта, привела тебе у цей світ, але на цьому її материнські інстинкти вичерпали себе. Вона не хотіла тебе годувати, тож довелось нам брати все в свої руки.

⠀

Ти був дуже спритним, грайливим. Швидко ріс. Я добре запам'ятала момент, коли ти вирішив, що вже достатньо дорослий кіт (це в свої кілька місяців від народження!) та спробував підкорити першу вершину — крісло. Тоді ти добряче стукнувся носиком об підлогу, але з того моменту, щоразу стрибаючи, тримав голову високо над землею.

⠀

А пам'ятаєш, як, поцупивши шматок м'яса, вчепився в нього, ніби в рятівний круг та, для більшої переконливості, почав гучно гарчати, демонстручуючи гострі зуби. Ми з мамою ще довго сміялися з цього і, певно саме тоді, ти почав виправдовувати своє ім'я — Тигрик.

⠀

Вусатий полосатий кіт лісної масті — саме так я часом кликала тебе, стискаючи в обійми, тицяючись своїм носом до твого.

⠀

— Ну і що це таке? — промовляю, сидячи за конспектами, коли ти спритно пробираєшся до мене на коліна, вмощуєшся та мурчиш, усім своїм видом показуючи: "Нічого не знаю". А вже за мить підводишся та пильно скануєш мій стіл на предмет смаколиків, відбираєш їх з рук. І насправді мені здається, що в ту мить ти робив це не стільки для власного задоволення, скільки для того, щоб порадувати мене. Своєрідна гра.

⠀

Твій ображений погляд, коли пробуєш гірчицю та заглядаєш в очі, немов промовляючи: "Як ти можеш таке їсти?" - досі викликає в мене усмішку, а твоє спантеличення, коли ти відчуваєш аромат стиглих абрикосів, викликає бажання знову потріпати по морді.

Провести рукою вздовж чітких ліній, ніжно погладити вуса та носик.

⠀

День закінчується тим, що ти приходиш до мене на руки вночі й ми засинаємо. Ти простягуєшся вздовж мого тіла, голову вкладаєш на подушці, мов людина. Сплю міцно та спокійно, не боячись, що ти простягнеш кігті чи пораниш мене, адже ти — мій кіт, мій Тигрик.

⠀

Гуртожиток. Від'їзд до іншого міста дався нам обом нелегко. Я пристосовувалася до нового міста, ти — жити без мене. Хоча, здається, спочатку ти навіть не зрозумів, що це надовго. За словами мами: "Перший тиждень не відбувалось нічого особливого. Він, як завжди, спав, їв та ходив на прогулянки, але вже на наступний... Він почав стурбовано нявчати, застрибувати мені на руки та бити лапами. Здається, він намагався присоромити мене з приводу того, що я не шукала тебе".

⠀

Нарешті повернулась додому, а там — ти, ображений. Кілька днів не хотів до мене підходити, але зрештою крига скресла. Усе знову було як завжди. Тепер, черговий раз чекаючи мене, за кілька днів до приїзду, ти починав спати на моєму місці. Ти все розумів.

⠀

Неодноразово мама розповідала, що в той момент, коли вона говорила зі мною, ти приходив до неї і тицявся головою в телефон. Слухав мій голос. Таку любов неможливо просто так описати чи пояснити... Це просто була доля. Ти мій кіт, а я — твоя людина.

⠀

Згадую момент, коли дізналась, що тебе не стало. Мене не було поряд, щоб попрощатись, та й думаю, що тоді, я просто затопила б тебе в ріках сліз. Навіть зараз пишу зі сльозами на очах.

⠀

Ніколи не думала, що переживу ті почуття, про які не раз читала в книгах. Нічого не обірвалось всередині мене, але тіло на мить скувало. Я намагалася стримати ридання, м'язи обличчя неприємно звело. Я ледь вичавила з себе:

— Так, я зрозуміла, — завершила виклик і рухнула на підлогу. Ридання. Повітря не вистачало.

⠀

Знаєш, ніколи не думала, що буду так плакати. Напевно, я ніколи не думала, що ти покинеш мене. Так рано.

⠀

Засинала в той день зі сльозами на очах, але чудово пам'ятаю сон, в якому гладила тебе. Ти скрутився клубочком. Востаннє. Певно, тоді ти прийшов попрощатися зі мною. Назавжди.

⠀

А я дивлюсь на фото, ту невелику кількість відео — і не можу стримати емоцій.

⠀

Я сідаю знову за свій стіл, але ти більше не застрибуєш на коліна. Не мурчиш, заспокоюючи мене.