Збірка оповідань: Майстерня під відкритим небом

Пасажири поспішають зайняти свої місця.

У салоні витає страх та загробна тиша: майже кожен розуміє ризик підйому в небо. Ще страшніше залишитись тут, на землі, яка палає від наслідків війни.

Бортпровідники професійно пояснюють усі правила безпеки, в тому числі необхідність пристебнути ремені. Роблять все надто виважено, можна навіть сказати по-воєнному.

Баки наповнені з запасом. Політ має бути довгим та непростим, але морально важким є злет.

В останні секунди до салону набиваються перелякані люди. Місць на всіх не вистачає, але ніхто не допускає навіть думки виставити когось за межі літака.

Гримлять постріли.

Всі хочуть жити. Кожен має право на життя. Неважливо, якої ти національності - в цей момент всі шукають підтримки в очах один одного.

Я допиваю сильний кавовий напій та киваю своєму напарникові. Сьогодні ми основні пілоти, але за спиною стоять Віктор та Оля, які в разі непередбачуваної ситуації замінять нас. Також поряд досвідчений інструктор, який сьогодні готовий контролювати кожен рух, кожну систему.

— Слухайте, — не витримую, — чому ви взагалі полізли в це пекло?

Вони всі переглянулись, але першою відповіла Оля:

— Я завжди мріяла торкнутися неба. Для мене це черговий політ мого бажання.

Здивовано поглянув на неї. Молода красива дівчина, а ризикує життям заради незрозуміло чого. В голові не вкладається.

— Що? Не дивись на мене так! — шатенка суворо глянула з під лоба. — Я хочу стати частиною екіпажу, який подарує цим людям взамін палаючої утопії шанс на синє-синє небо.

— Пекло чи ні, але вмерти рятуючи ці душі - достойна смерть, як на мене. — тихо запримітив Віктор.

Він не осмілювався сьогодні говорити надто голосно, ніби боявся, що вітер донесе його слова до дружини. Жанна була проти цього рейсу.

— А сам то? Га? — худорлявий Ігор хитро глянув на мене, відбираючи чашку. — Чому тут?

Чому я? Мені складно було відповісти на це питання. А й справді, чому я — Піщаний Роман — тут? Чому замість звичайного пасажирського рейсу між містами змушений був полетіти в епіцентр? Можливо, це доля.

— Гей, народ, абсолютна тиша, вже з пів години, — запримітив Віктор, перериваючи мої роздуми.

— Всі по місцях, — інструктор кинувся до нас. — Злітаємо.

Швидкість та злагодженість дій. Професійність бортпровідників. Розуміння з боку пасажирів. Страх, яким просякнуте все: обшивка, одяг і навіть зламана іграшка в руках маленького хлопчика.

Зліт без зупинки. Двигуни виходять на потрібний режим в процесі вирулювання зі смуги задля економії часу.

Набираємо швидкість. Моє серце калатає немов навіжене. Удар. Ще один і сталевий птах плавно відривається від землі. Нічого.

Нас ніхто не зупиняє. Пострілів не чути.

Переглядаюсь з Ігорем, але він також виглядає збентеженим. Не можу повірити: невже це все?

Та раптом пролунав жахливий звук вибуху і штурвал відмовив. Здається, я навіть розчув крики. Це була ракета. Точно вона. Паніка наростала.

Микита миттєво проаналізував пошкодження: ударна хвиля заділа крило, але двигуни в порядку. Якщо не загоряться то це можна буде назвати справжнісіньким чудом.

— Треба маневрувати, інакше знову візьмуть на приціл, — інструктор нахилився, перевіряючи показники систем. — Що зі штурвалом?

Я спробував несміливо потягнути на себе кермо і, неначе сам Бог допомагав нам, воно послухалось. Міцніще стиснув руками.

Через кілька хвилин літак вже впевнено розрізав своїми металевими крилами нічний простір, але здається ніхто не міг повірити в чудо. В те, що ще живий. Ні через годину. Ні через дві.

Микита кожні п'ять хвилин перевіряв стан систем, двигунів та пошкодженого крила. Тепер був страх, що воно взагалі відвалиться.

Всі все ще чекали на черговий удар. Навіть тоді, коли перед очима з'явились знайомі вогні рідного аеропорту. Незважаючи на знервованість, посадку було проведено плавно та майже ідеально.

— Ну, Романе, четвірка з мінусом. Шасі треба було випускати пізніше. — Микита підійшов впритул і поплескав по плечу. — Молодець, синку.

Весь екіпаж злагоджено видихнув та нервово розсміявся. Ми вдома. Ми повернулись. Живі.

Ноги ледь тримали мене, але я знайшов в собі сили спуститися. Тут була сила силенна людей: серед них ті, хто прийшли зустріти рідних та пасажири, журналісти та такі ж самі як і ми — пілоти.

Раптом до мене кинувся хлопчик, простягаючи ту саму іграшку, що протягом польоту тримав в руках:

— Візьміть будь-ласка. Нехай цей птах береже вас, як ви берегли нас. Ви врятували нас... мама так каже, а вона завжди говорить правду.

Малий говорив сором'язливо, але впевнено віддав мені талісман нашої пригоди.

Це була зменшена копія літака з надломленим крилом під яким було виведено: "Boeing 777-777 LN"

Наш номер.