"Неперевершені" пригоди воєводи.

3 ч. Виявив час для спілкування.

Сьогодні з розмови з дружиною мій мозок вихопив із загального контексту уривок фрази: - ...виявив час для спілкування.

Пам'ять раптом послужливо, як це доволі рідко буває, вивудила мені одну цікаву історію, після спогаду якої в мене і з'явився цей схвильований вигук: - Оце так, знайшов час поговорити, і де - в туалеті!

Але краще все послідовно розказати.

Не буду довго стомлювати тим, що будь-яка людина, навчаючись, працюючи або проходячи службу з іншою людиною, не те що через роки, через десятиліття пам'ятає однокласника, колегу або однополчанина тощо, навіть не маючи дружніх стосунків із ним.

Ось і в мене, колись минуло всього 4 роки, і я зустрівся з людиною, з якою прослужив щонайменше пів року. Тісно з ним ми не співпрацювали, але в обличчя один одного знали, за руку віталися, загальні шикування, наради, перевірки несення служби та інше.

Представляючись командиру військової частини в КТуркВО, з нагоди прибуття для подальшого проходження військової служби, наприкінці моєї аудієнції до кабінету зайшов підполковник і щось прошепотів на вухо господареві кабінету.

- Так?! - Невже? - Цікаво! - Ну, добре!

- Так, познайомся з новоприбулим колегою в нашу частину, він, можливо, в тій самій частині служив, де і ти, судячи з його розповіді.

- Ми ж зараз ідемо, а з ним я пізніше поговорю.

- Ах, так - так! Ну звісно!

- Я тобі, загалом, змалював картину, а тепер підеш до чергового по частині, і він тобі дасть посильного для супроводу.

Під час усього діалогу між двома підполковниками я не спускав очей зі знайомого обличчя і фігури однополчанина. Я не міг помилитися, хоча замість чотирьох маленьких зірочок на кітелі колишнього капітана сяяли великі зірки підполковника. Офіцер, який ніби побіжно глянув на мене, у якого округлилися очі на кілька секунд, з якимось вогником, і раптом згасли, ніби їм наказали не помічати людину, і він відвернувся від мене. Моє молоде здивоване та усміхнене обличчя, яке з надією і захопленням дивилося на знайому постать старшого офіцера, ще не змінювало його святкового і радісного забарвлення. Але коли сенс події дійшов до всіх куточків моєї розумової палати, мою сяючу від щастя і киплячу захопленість було остуджено, як розпечене залізо коваля у воді з характерним шиплячим звуком і парою.

Приголомшений таким поворотом, я заспокоїв себе тим, що служба - є служба, хіба мало що буває, але хоча б привітатися можна було, навіть не за руку, а словами або кивком голови на крайній випадок. Адже впізнав же він мене, це я зрозумів із його погляду.

За 4 роки мій товариш по службі у військовій частині в Німеччині, отримав тут звання майора, а тепер і підполковника, що, за тими мірками, це був великий зліт. Таких товаришів називали «дикорослими», які мають десь «волохату лапу» у верхах командування. День за днем створювали тижні, які минали, а за ними місяць за місяцем у нелегкій військовій праці кожного військовослужбовця.

Але жодних змін не відбувалося в наших взаєминах. Я завжди, як і належить, віддаючи честь підполковнику, вітався, але окрім погляду і недбалої відповіді у нас розмова не виходила.

Я був у роздумах і ніяк не міг зрозуміти, невже людині не цікаво дізнатися, що було нового у військовій частині, гарнізоні або в Німеччині, у тій місцевості, де проходила наша служба?

Зневірившись у тому, що мені вже не вдасться поговорити з однополчанином, я в принципі вже змирився з цим.

Але я був неправий, зустріч відбулася.

І не важливо, пів року чи рік минуло відтоді, як я представлявся командиру частини, розмірковував я, побачивши його в новісінькому дерев'яному офіцерському туалеті. Я заскочив туди за гострою потребою, і побачивши в крайньому кутку своєрідного рингу широко розгорнуту газету «Правда» над двома добротними черевиками — берцями, які носили здебільшого нашими «Kameradami» з соціалістичного табору, та по-франтівськи взутими нашими витязями.

Оскільки часу було обмаль, я одразу ж кинув жартівливу фразу: - Поділися землячок газеткою «Правда», аж надто хочеться правду дізнатися!

- Можу поділитися туалетним папером, а газета «Правда» - це засіб масової інформації та для іншої мети тут не застосовується, - почув я голос того, кого називають «тим, хто прив'язує свого бичка» в народі.

І не встигнувши знову відкрити рота для продовження, я побачив того, з ким так намагався на початку своєї служби в частині зустрітися. І оторопівши від подиву, навіть забарився з напівзнятими штанами.

- Сідай, не соромся, - простягаючи мені рулон із туалетним папером, - сказав поціновувач Правди.

- Як служиться у в/частині? - Які труднощі?

А далі були запитання і про гарнізон у Німеччині, про офіцерів і прапорщиків, хто куди замінився, які звання і посади тощо.

Я не встигав відповідати на поставлені запитання.

- Ну ось, якщо будуть якісь запитання, або ще що-небудь, якась поміч, звертайся до мене, ти ж мене знаєш...

Щоб підсумок нашої зустрічі узнати

дозвольте словами билини сказати:

- Червоний молодець, ликом приємний

У теремі воєводою - боярином

У гриднях білих дубових прийнятий

У палатах воєводою - русином

Про житіє його за морем розпитав

Про своїх побратимів - дружинників

Багато разів мило перепитав

Про друзів спільних - ратників.

І піднісся духом сокіл ясний,

І засяяв на славу Русь Київську

Молодий козак наш добрий!

Мовив воєвода промову коротку:

- Служи й далі, о, козак хоробро, зацікавлено,

Не посором свою Землю Київську

Захищаючи Вітчизну спритністю!

Низько вклонявся воєводі - сіятельство

За прийом та честь надану

У білих дубових хоромах превелику

За милу промову воєводи, сказану.

Не осоромивши Русь пресвяту

Обов'язок ратний я постараюся виконати

На захист Вітчизни гідно здійснити!

Розмірковуючи про неприборканий біг часу, що змушує людей змінюватися і тією самою мірою ніби пов'язуючи всіх нас воєдино, розумію, що шлях життя у кожного свій у Всесвіті...

Литва. 2009. 09. 26