Опанувати Елементи

День промайнув досить швидко. Я встигла здати проєкт і одразу ж взялася за новий. Робота затягнула, як завжди, і я навіть не помітила, як вже настав вечір.

— Катіона, досить стирчати в екрані, закривай і пішли! — голос Ліни пролунав з іншого кінця офісу. — Ми вже викликали таксі.

— Іду-іду, пару штрихів накладу!

Останні штрихи — і готово. Решту залишу на завтра, адже моя спина вже протестує проти пози "креветки". Швидко забігла до вбиральні, щоб освіжитися, причесатися й трохи підправити макіяж. У дзеркалі відбилося моє обличчя, я посміхнулася: красуня!

На вулиці мене вже чекали Ліна та Неллі.

— Встигла, хух. Таксі коли буде?

— Уже повинно ось-ось приїхати. Може, стало на іншій вулиці?

— Ні, дивись, воно не доїхало до офісу, — зауважила Ліна.

Як завжди, нашій машині важко було знайти місце через вечірній трафік. Ми швидко підійшли до таксі, Ліна назвала адресу, та ми вирушили. На диво, їхали досить швидко для нашого завантаженого міста.

Новеньке кафе зустріло нас повною посадкою, але, на щастя, столик був заброньований заздалегідь. Інакше ми точно залишилися б без місця.

— Хто що замовить? — запитала Ліна, розглядаючи меню.

— Почнімо з коктейлів! — запропонувала Неллі.

— Я буду віскі-колу. Улюблений назавжди, — сказала я без вагань.

— Це не коктейль, Катті, — обурилася Неллі.

— То й що, я його люблю, от і все. Що в цьому такого?

Неллі лише знизала плечима.

— Ну як хочеш. Мені, будь ласка, "Секс на пляжі" та Цезар.

— А мені "Манхеттен" і стейк повного просмаження, — додала Ліна.

— Віскі-кола та бургер, — сказала я офіціантові останньою.

Замовлення було зроблене, але тут знову почалося, як завжди раптово та зовсім не вчасно. Свербіж у руці наростав і я вже не могла всидіти. Швидко сховала руку під стіл, щоб хоч трохи приборкати цей зуд.

— Знову? — несподівано запитала Ліна. — Ти так і не знайшла причину?

Чудово. Вони помітили.

— Ем-мм, так. Не знаю, чому воно продовжується. Я вже думала про якусь алергію чи непереносимість, але ні. Аналізи чисті.

— На море тобі треба! — заявила Неллі. — Мальдіви чудово лікують! — І голосно розсміялася.

— Та які Мальдіви з нашим графіком? Ви хоч бачили, скільки це коштує?

— Тааак, ціна — ого! Але ж хто заважає помріяти.

Нарешті офіціант приніс наше замовлення. Їжа виглядала просто ідеально, і я зрозуміла, наскільки голодна. Здавалося, що цього бургера мені буде замало. Але нехай, спершу насолоджуся тим, що є.

— Ого, як сміливо та екстравагантно! — викрикнула Ліна, киваючи в бік дальнього столика. — Тільки не витріщайтеся, і без вас охочих вистачає.

Ми зацікавлено обернулися й обережно, як нам здавалося, поглянули туди. Там сидів чоловік і спокійно вечеряв. Я одразу зрозуміла, чому Ліна так сказала. Він був дуже красивим і привертав увагу довгим темно-червоним волоссям, яке було лише трохи зібране на потилиці.

— Ого, це ж скільки фарби він витрачає, капець! А подивіться, яке густе! Може, нарощене? — прошепотіла з подивом Неллі. — От де справедливість: чому в мене три волосинки, а в нього таке багатство?

— Таке життя, ти й лисенькою гарна.

— Гей, що за комплімент-образа? — Неллі стукнула мене в плече, і ми обоє засміялися.

Ліна, яку теж розвеселила наша перепалка, ледь стримувалась, щоб не розлити свій коктейль.

— Слухайте, дівчата, от ви тут жартуєте, а я досі під враженням від того красеня. Він же, здається, один прийшов?

Я швидко кинула погляд у бік столика з червоноволосим чоловіком. Він спокійно продовжував вечеряти, інколи гортаючи щось у телефоні.

— Ну, не знаю, — відповіла Неллі, трохи примружившись. — Може, він когось чекає?

— А може, він просто любить самоту. Таких людей теж вистачає, — додала я, підтягаючи свій бургер ближче.

— Бачу, ти вже не проти поїсти, а не розглядати незнайомців, — хитро посміхнулася Ліна.

Я відкусила шматочок бургера й знизала плечима:

— Зате смачно. І взагалі, у мене сьогодні достатньо турбот. Краще скажіть, де ви берете сили на ці вечірні виходи? Після роботи моїй спині хочеться лише ліжка.

— Ой, не починай. Ми всі втомлені, — відмахнулася Неллі. — Просто це наш єдиний шанс хоч трохи видихнути.

— А ще ми перевіряємо, чи ти остаточно не забула, як виглядають люди поза офісом, — примружилася Ліна, дивлячись на мене.

— Ха-ха, дуже смішно, — я відпила ковток зі склянки.

Тим часом Неллі краєм ока зиркнула на рудоволосого чоловіка й хихикнула:

— Вам не здається, що він теж нас потроху розглядає?

— Та ні, — я скосила погляд у його бік. — Мені здається, він швидше дивиться у свій телефон.

— Ну звісно, — багатозначно протягнула Ліна, а потім тихенько додала: — Просто не хоче, щоб ми помітили.

Ми всі знову розсміялися й повернулися до наших страв. Кафе було прекрасним: видно, що облаштоване зі смаком, а їжа тут — неймовірно смачна. Хоча, можливо, я просто дуже зголодніла.

— Дівчата, караул, мені треба бігти. Завтра все розповім, па-па! — Ліна різко підхопилася зі свого місця й швидко вибігла з кафе.

— Це що таке було? — здивовано прокоментувала Неллі, дивлячись їй услід.

— Теж гадки не маю. Хтось написав і вона побігла, ніби ужалена. Можливо, дійсно щось невідкладне, — задумливо мовила я, продовжуючи жувати бургер.

— Та сама ж нас сюди й покликала… Дивно, але нічого, — знизала плечима Неллі.

Ми повернулися до вечері. Я замовила собі ще одну віскі-колу, а Неллі — другий коктейль. Вечір обіцяв бути приємним, тож чому б не розслабитися?

— Ну що, розкажи мені краще про свій новий проєкт. Я бачила, які ти казкові ілюстрації викладала в сторіз.

— О, там така краса вийшла! — зраділа я, відсунувши порожню тарілку. — Автор хотів щось фентезійне, з ельфами і драконами, причому досить детально. Він надіслав спочатку згенеровані ШІ-зображення для натхнення, а я вже доопрацювала все в потрібному стилі.

— Ух ти. А скільки часу це зайняло?

— Кілька ночей майже без сну, якщо чесно. Але результат того вартий.

Неллі усміхнулася й провела поглядом офіціанта, що якраз ніс піднос із десертами до сусіднього столика.

— Може, й ми щось солоденьке візьмемо?

— А давай. Я якраз подумала про чізкейк.

Ми замовили все в офіціанта й продовжили сидіти. За весь цей час свербіж у руці не полишав мене ні на мить. Ніколи раніше він не тривав так довго, зазвичай усе закінчувалося за пів години активного печіння. А зараз я вже не могла всидіти на місці — хотілося роздерти шкіру й просто плакати.

— Ти не проти, якщо я теж уже піду? — тихо запитала я в Неллі. — Страшенно втомилася сьогодні.

— Ти що, звичайно. Якщо чесно, я вже сама ледве тримаюся на ногах, — погодилася вона.

Чудово, отже все вирішено. Ми швидко оплатили рахунок і вийшли на вулицю. Настав час додому.

— Зачекайте, будь ласка! — за нами вибіг офіціант. — Ви залишили на столику мішечок.

— Що? Який ще мішечок? — здивовано перепитала я. — У мене нічого не було.

— Це не наш, напевно, — сказала Неллі.

— Але ж це був ваш столик, і після вас там ніхто не сидів.

— Ну, давайте, — вона взяла мішечок із рук офіціанта.

Хлопець повернувся назад, а ми з Неллі з цікавістю оглянули знахідку. На її долоню впав невеликий кулон із рубіном.

— Це, мабуть, твоє, — сказала Неллі, протягуючи кулон мені. — В тебе ж мама збирає подібні камені. Може, випав із кишені?

— Та я ж, здається, нічого не брала… — задумливо відповіла я. — Ну добре, давай. Запитаю вдома, може, й справді мама залишила мені, а я про це забула.

Я взяла мішечок і поклала в сумку. Мати дійсно колекціонувала різні камені, відводячи їм окреме місце в квартирі. Але мені здавалося дивним, що я, не помітивши, принесла з дому цей кулон. Може вона поклала в сумку доки я збиралася. Та зараз не було сил розбиратися. Хотілося лише скоріше дістатися додому та зняти напругу з руки, яка вже почала викликати відчуття справжнього божевілля.

Останнім часом у боротьбі зі свербежем почала допомагати холодна вода. Я просто тримала руку під крижаною струєю, і на кілька хвилин ставало легше. Проте я не мала жодного уявлення, наскільки дієвим міг бути цей спосіб у довгостроковій перспективі.

Додому я дісталася досить швидко. Гучні голоси підказали, що батьки досі не сплять і дивляться якийсь фільм у вітальні. Не хотілося їх турбувати, тож тихенько пройшла коридором і зачинилася у своїй кімнаті. Зараз би тільки не потрапити під мамині розпитування, бо день був важкий, а завтра чекала купа справ.

Діставши з сумки зарядний пристрій, я випадково намацала невеличку торбинку. Вже й забула про неї. Витрусила вміст собі на долоню. Звідти випав кулон із рубіном — прозорий, насичено червоний, в світлі нічника він виблискував так яскраво, що я на кілька секунд затамувала подих.

Хто взагалі носить такі камені? Ніколи не бачила нічого подібного у нас вдома. Завтра обов’язково запитаю маму, можливо, це частина її колекції. Зараз же хотілося лише впасти в ліжко й забути про все. Укритися ковдрою та відпочити від безкінечного свербежу, роботи, та маминих настанов.