Опанувати Елементи

Я за ніч, певно, спала годину, тож виглядала не найкраще. Замкнулася в кімнаті й нікого не хотіла бачити, відчиняючи двері лише для того, щоб мені занесли їжу. Опухлі від сліз очі, червоний ніс та темні кола під очима свідчили про безсоння. Думок було так багато, що вони просто не давали мені заснути. Чому я? Навіщо? За що?

Я хотіла додому. Уявляла, як батьки, мабуть, оскаженіли від хвилювання, а друзі кинулися на пошуки. Усе це не вкладалося в рамки здорового глузду.

— Магії не існує! — сказала я вголос, ніби намагаючись заперечити саму реальність.

Але ж я сама все бачила, хай і в гарячці. Це було надто яскраво, аби здатися маренням.

У цей момент у двері хтось постукав.

— Можна зайти? — пролунав тихий голос.

— Оу... Я... хвилинку, — відповіла я, хутко підхопившись з ліжка й накинувши халат. Можливо, це Лілі.

— Заходьте, — озвалася я, коли впевнилася, що виглядаю більш-менш пристойно.

Двері прочинилися, й до кімнати ввійшла дівчина з тацею. Мені казали, що вона закріплена за мною, аби допомагати освоюватися в цьому місці.

— Привіт, дякую за сніданок, — сказала я, одразу хапаючись за каву. Голова просто тріщала.

— Не спалося? — вона глянула на мене співчутливо.

— Сильно помітно? — я спробувала пощипати себе за щоки, аби додати бодай краплю рум’янцю.

— Навряд чи це допоможе. Синці під очима видно, мабуть, навіть із сусідньої кімнати, — зітхнула вона.

Я важко сіла в крісло, а Лілі вмостилася навпроти.

— Вони знову питали, — промовила дівчина. — Але я сказала, що ти ще не готова.

— Дякую, — видихнула я.

Вартові щодня робили спроби поговорити зі мною, але я не була готова. І не знала, коли буду, та чи буду взагалі. На щастя, вони розуміли мій стан і не намагалися прорватися до кімнати силоміць. Я ж не хотіла нікого бачити. Адже поглянути на них — означало визнати їхні слова й дати якусь відповідь, а я не знала, якою вона має бути.

Чи маю я вибір взагалі? Повернутися й померти через свою “силу” чи залишитися й битися з їхнім чудовиськом, можливо, загинувши й тут? Я не герой, і точно не вправний воїн.

— Ти потрібна нам, Катіоно. Так сильно, що навіть не уявляєш, — тихо мовила Лілі. — І я розумію, чому ти... — вона важко зітхнула.

— Але я не хочу. Це взагалі мене не стосується, це не мій світ! — вигукнула я у відчаї.

— Можливо, й ні, — погодилася вона. — Але якщо Скверну не зупинити, вона може піти й на Землю. Її ненаситність не вщухне. Вона роздратована після сплячки й уже почала нищити нашу природу.

— Думаєш, це можливо? Що вона дістанеться й Землі?

— Не знаю, якщо чесно. Наші світи — мов близнюки. Відмінність лише в магічній складовій Ерде.

— У мене теж колись була сестра-близнючка, — тихо озвалася я, згадавши той час. Це слово було для мене особливим... болючим.

— Була?

— Так, вона загинула в авіакатастрофі разом із батьком, коли їй було п’ять років. Літак упав в океан, тож ми навіть не змогли попрощатися. Згодом мама зустріла вітчима… далі якось так... склалося.

— Ох, це...

— Не бери в голову. Просто подумала про “близнюків” — от і все. Це було давно, і біль переріс у печаль. А скажи, чому Вартові такі схожі між собою? Окрім волосся та очей, вони — немов рідні. Це близнюки? Або, е-е, як це... четвернята?

Лілі тихенько засміялася:

— Ой, ні. У них у всіх різні сім’ї. Але Елементи мають такий вплив, що вони змінили суть хлопців настільки, що в цьому єднанні вони стали схожими. І вони вважають себе братами, хоча так і є. Або ж навіть більше.

— Он воно як. А я вже думала... — я зітхнула, провівши рукою по скуйовдженому волоссю.

Цікаво... навіть не уявляю як їм було.

— А якщо в мене не вийде? Що, як я зроблю ще гірше? — тихо перепитала я, не відводячи погляду від вікна.

— Гірше точно не стане. Бездіяльність — ось що згубить наш світ, — зітхнула Лілі.

“Моя бездіяльність...” — промайнуло у мене в голові. Я відвернулася, дивлячись на краєвид за вікном. Здавалося, що я просто переїхала в іншу країну: Іспанію, Італію чи, можливо, Грецію. Тут усе здавалося таким звичним, що важко було повірити, ніби десь існує якесь містичне зло.

Лілі дивилася на мене з благанням в очах щоразу, коли заходила до кімнати. І я розуміла її. Адже якщо те чудовисько справді може дістатися Землі, що тоді? Я уявила собі фільм від Marvel, де я — новоспечений “супергерой” в команді Месників. Де мій Мйольнір? Я ж типу “достойна”!

Я тихо засміялася про себе, а потім і вголос.

— Не зважай, — сказала я, помітивши її здивований погляд. — Просто згадала щось зі свого світу.

— Мабуть, щось цікаве, якщо настрій одразу покращився, — усміхнулася вона.

— Так, доволі веселе. Знаєш, якби на мій світ хтось так зазіхався, я б зробила все, що в моїх силах, щоб його врятувати, — знизала плечима я.

— Так... Якби ми могли самі обирати, хто буде Провідником, то ні Вартові, ні наші правителі не стали б ризикуючи йти у ваш світ, — ледь зітхнула Лілі.

— Як думаєш, мені варто вигадати якесь гасло? — несподівано спитала я, ледь примруживши очі.

— Що? — Лілі здивовано насупила брови.

— Та нічого... Мої заморочки, — я відмахнулася.

— Оу... гаразд, — кивнула вона, трохи зніяковівши.

Я взяла чашку кави й сьорбнула, насолоджуючись теплою гіркотою, а потім запитала:

— Це вони тебе підіслали? — Я повернулася до неї серйозно. — Вартові наказали тобі мене вмовляти? М’яко, поступово, тиснути на жалість? Прислати дівчину було гарною ідеєю: я підсвідомо почала довіряти тобі, відколи ти вперше зайшла сюди. Відповідай!

— Ні, це була моя ідея, — спокійно відповіла вона.

— Хм. А ти взагалі служниця? Звідки так багато знаєш про них, не думаю, що таку детальну інформацію дали б у володіння людей. — я ще раз пильно глянула на неї.

Погляд Лілі різко змінився: вона ніби випросталася, постать стала більш впевненою, а в очах з’явилася хитра посмішка.

— Ти не дурна, усе вірно.

— То з ким маю честь вести бесіду? — я нахилилася до неї ближче, примружуючи очі.

— Мене звати Ліліана, але ти можеш і далі звати мене Лілі. Я одна з Ради Вищих.

— Це хто ще такі? Знову якась ваша сила?

— Та ні, ти ж мене бачиш? У мене є тіло, — Лілі легко посміхнулася. — Тож я не якась примарна сутність.

— Зрозуміліше не стало, — буркнула я, ховаючи подив за зухвалістю.

— Рада Вищих — це щось на зразок верховного правління Ерде, — пояснила вона. — У кожної країни є один представник, що входить до цієї Ради. Наші рішення — це закон, до якого мають прислухатися навіть Вартові, а інші беззаперечно виконувати.

— То що ж тут робить така поважна особа? Навіщо весь цей маскарад?

— Прийшла подивитися на тебе.

— І як?

— Ми приречені, — кинула Ліліана з легкою іронією.

— Пф, — пирхнула я на її слова. — Я ж цього не просила, нагадаю тобі.

— Знаю. Тому й кажу, як є, — зітхнула вона, опустивши погляд. — Ми вже втратили два міста за цей час, і це просто неможливо було уявити. Ми не можемо стримувати Скверну вічно, наших сил замало, а те, на що вона перетворює...

Вона різко зупинилася, ніби злякавшись, що сказала забагато. Я мовчки подивилася на неї: тепер, коли відома її справжня роль, стає зрозумілим, наскільки серйозна загроза нависла над Ерде. І хай як мені не хотілося бути втягнутою в цю історію, схоже, у мене таки немає іншого вибору…

— Що ти хотіла сказати? — перепитала я, відчуваючи, як у повітрі повисає якась тривога.

— Я... не можу про це говорити. Вибач. Мені вже час іти... — Ліліана раптом схопилася, сховала погляд і швидко попрямувала до дверей. — Якось забіжу до тебе по обіді на чай. Бувай.

Вона майже вибігла з кімнати, а двері за нею грюкнули з таким поспіхом, що я навіть не встигла нічого відповісти.

— Це що ще таке було... — простогнала я, залишившись сама.

Скажений ранок... скажена ніч... скажені дні! Я підвелася й підійшла до вікна, споглядаючи незнайомий для мене пейзаж.

Тепер, коли світло сонця впало на мій стіл, я помітила, що знов згадую дім: наші ранки з мамою, теплі вихідні з татом... Як вони там тепер? Скільки часу вже минуло в моєму світі?

На якусь мить здалося, що я готова знов замкнутися й відкинути цю дивну дійсність. Але всередині наростала впевненість: я не можу сидіти вічно в чотирьох стінах, уникаючи розмов та рішень.

Якщо перемога над їхнім злом — єдиний вихід повернутися додому, то я лише відстрочую неминуче, барикадуючись у своїй кімнаті. Моя втома та сум’яття не зникнуть, поки я не знатиму, що робити далі.

— Чорт, — прошепотіла я сама собі, стискаючи кулаки. — Мабуть, мені таки доведеться зіткнутися з цією реальністю.

Я трохи постояла, збираючи думки докупи, а потім глибоко вдихнула. Якщо найближчим часом ніхто не прийде, я сама піду до Вартових. І хай там що, мені потрібно дізнатися, як усе це припинити й нарешті повернутися додому.