Опанувати Елементи

Здавалося, що я помираю. Не могла ні кричати, ні навіть підвестися з ліжка. Біль розривав мене зсередини, перехоплюючи подих і не даючи дотягнутися до телефону, аби викликати швидку. Я лише лежала, стиснувши зуби, та молилася, щоб це нарешті скінчилося. Час втрачав сенс, хвилини здавалися вічністю. Та навіть гукнути батьків було мені не по силам.

— О ні… нінініні… — долинув звідкись голос.

“Хто це? Звідки?” — промайнуло в голові, але я не мала сил озирнутися.

— Так не мало статися, ми ж мали бути поряд! — почувся знайомий голос чоловіка з парку. Та як він тут опинився?

— Проте сталося, — відповів інший. — Треба швидко її перенести, цей світ її вбиває. Наш зв’язок її вбиває!

— Ми не можемо, вона не давала згоди! — заперечив третій.

— А на ранок уже не буде в кого питати! — гримнув хтось інший, і я почула, як він щосили вдарив по стільцю.

— Срань! — вибухнув черговий голос. — Ти зможеш нас перенести? Зараз!

— Вона має дати згоду! — прошипів хтось із них.

Я заплющила очі: “Звідки вони взялися та як зайшли? Де батьки, що вони зробили з ними?” — паніка накочувалась із новою силою.

— Хей, хей, ти чуєш нас, Катіона? — знову озвався голос чоловіка з червоним волоссям. — У мене немає часу на довгі пояснення, а коротко тут не вийде. — Він важко зітхнув. — Ти помираєш. Ми знаємо, як урятувати тебе, але для цього потрібен… скажімо так, “переїзд”.

“Швейцарія? Все ж рак?” — промайнуло в розпачі.

— Ти не можеш говорити від болю, тож просто моргни двічі, якщо згодна, — швидко додав він. — І не хвилюйся, батькам ми повідомимо, що ти поїхала на лікування.

“Хоч би тільки це припинилося… Будь-що, аби вижити,” — подумала я, і, пересилюючи пекучі відчуття, двічі заплющила очі.

— Фух, Слава Елементам, ти згодна. Молодчинка! — з явним полегшенням вигукнув він.

Наступної миті мене легко підхопили на руки, ніби я важила пір’їнку, й міцно притиснули до грудей.

— Закрий очі, може трохи нудити від переходу, — попередив він.

“Якого ще переходу? — тільки й встигла подумати. — Я ж літала літаками, й усе було нормально…” Але біль знову накотився хвилею, тож я лише стомлено зітхнула.

— Вартові готові до переходу! Прикликаю Елементи відкрити нам шлях! — проголосив хтось голосно.

Раптом кімнату пронизав звук, ніби тріщить скло, а потім кришиться під ногами. Я з останніх сил розплющила очі й побачила, як чоловіки, що й без того здавалися незвичними, стали ще дивнішими. Їхнє волосся поволі видовжувалося, а очі, й без того яскраві, почали сяяти немов коштовне каміння. З-під їхнього одягу пробивалося сліпуче світло, ніби кожен із них світився зсередини.

Там, де мало б бути серце, у кожного запалали різнокольорові сфери, що поволі розширювалися й накривали нас усіх суцільним куполом. Ми опинилися в його центрі, й коли ті кулі закружляли навколо, я відчула, що мене справді починає нудити — надто потужним був цей вир кольорів і світла. Здавалося, що простір починає здійматися й розчинятися в єдиному вихорі.

Свідомість хитнулася, а біль вщухав, ніби віддалявся від мене кудись у порожнечу…даруючи бажане полегшення.

***

Я прокинулася від голосів у голові чи то наяву. Болю не було, ніби все, що відбувалося, було тільки кошмарним сном. Але відчуття залишалися занадто реальними, а вогонь, що неначе палав у мені, точно не міг наснитися.

— Але від чого таке?

— Та звідки я знаю? У нас було вдосталь часу, — роздратовано промовив чийсь голос. — А тепер виходить, що поки нас не було, вона вже прокинулася, а ми й не відчули цього через завісу. Чорт забирай.

— Не буянь, а то розбудиш її. Ми й так ледь не втратили все… її, — застеріг інший.

Очі відкривати не хотілося. Я розуміла, що це точно не моя кімната. Отже, ті чоловіки, яких я вважала примарами, виявилися справжніми. А раз так, то й ті дивні спалахи були не просто маренням.

— Немає потреби шепотіти. Вона вас і так чує, — сказав третій голос.

Я розплющила очі й побачила перед собою тих, хто, здавалося, мав відповіді на всі мої запитання. Тих, хто врятував мене… від чого?

— Ви хто такі і що то було? — видушила я, силкуючись підвестися.

— Одразу з питань? — до мене підійшов синьоволосий хлопець і уважно подивився в очі. — Спочатку відпочинь, а потім ми все тобі розповімо.

— Ні, зараз! Це ж ви пробралися вчора до мене. Звідки знали, що зі мною таке станеться? Як знайшли мене? Що то були за спалахи? І взагалі… чому ви отакі?

— Оу-оу, повільніше, — підняв руки той, що мав жовте волосся. — Зараз тобі принесуть сніданок, бо ти два дні тут лежала.

— Що? Як це “два дні”?

— А потім, за сніданком, ми все пояснимо. Домовилися? — додав синьоволосий.

— Гаразд, дайте мені кілька хвилин, — погодилася я, усвідомлюючи, що сил на суперечки все одно не лишилося.

Вони одночасно кивнули (виглядало це трохи дивно й моторошно) і вийшли. Я ж швидко підвелася з ліжка, хоча ноги ще тремтіли від слабкості, і попрямувала до дверей — це мала бути вбиральня.

У відображенні в дзеркалі я виглядала як завжди, що принесло величезне полегшення: отже, я не перетворилася на якогось мутанта. І рука… Вона була ціла, без жодних дивних камінців. Ще вчора здавалося, що вони виростають просто зі шкіри. А тепер — нічого.

“Дивина,” — подумалося мені, коли я торкнулася долонею чистої шкіри. Але, здається, принаймні поки що я в безпеці… Вони б не рятували мене, якби хотіли вбити.

У відображенні в дзеркалі я виглядала, як завжди, що принесло мені величезне полегшення: отже, я не перетворилася на якогось мутанта. І рука… Вона була ціла, без жодних дивних камінців. Ще вчора здавалося, що вони виростають просто зі шкіри. А тепер — нічого.

Швидко завершивши свій ранковий туалет, та нарешті вийшла з кімнати. Відчинила двері — і там на мене вже чекав один із них.

— Зібралася? Так швидко? — вигукнув він, а потім кивнув, указуючи рукою, щоб я йшла за ним. — Тоді ходімо.

Досить скоро ми дісталися невеличкої кімнати, схожої на їдальню. За столом сиділи його брати й, здається, очікували лише нас.

— Ого, ви вже тут, швидко як? — озвався синьоволосий. — Я вже добряче зголоднів, сідаймо!

— А ти одразу ж їж, — кивнув на мене червонокосий. — А ми тим часом усе розповімо.

Аромати в кімнаті були неймовірними. Нічого дивного, адже я уже два дні не їла. Тож, не чекаючи ні секунди, я сіла й схопила першу ж канапку, жадібно відкусивши великий шматок і запивши його соком. Смакота!

Але помітила, що всі четверо просто сидять і дивляться на мене. Я здивовано підняла брови, мовляв, чого ви так витріщаєтеся?

— Отже… кхм, як би так сказати, — почав той, у якого волосся було жовтим.

— Давай ми спершу представимося, — втрутився червоний. — Я Рубер, як ти вже знаєш. А це мої брати — Сапір, Емер та Топаз. Так, ми рідні, тому схожі. Так, ми й справді з такими “кольоровими” волоссям народилися. І так, ми знаємо, що з тобою відбувалося.

— Частково це сталося через нас, — додав Сапір, той, що мав синє волосся.

Тепер мені стали зрозумілими їхні імена. Можливо, той, хто їх назвав, був фанатом дорогоцінного каміння, як і моя мама, адже кожен із них був схожий на живе втілення свого “коштовного” імені.

— Та кажи вже, як є, не тягни! — простогнав Емер, чоловік із зеленим волоссям.

— Та я намагаюся, не лізь! — трохи роздратовано вигукнув на нього Рубер.

— Ти не в своєму світі, от і все, — швидко додав Топаз (той, що мав жовте волосся).

Якби я в цей момент щось жувала, то, мабуть, удавилася б. “Не в своєму світі? А де ж я тоді?”

— Я розумію, як це звучить, — спробував пояснити Сапір, — але ти навіть нічого не відчуєш різко, бо наш світ — майже копія вашого. Ти почуватимешся нормально… ну, за деякими винятками.

Я жадібно ковтнула соку, намагаючись проковтнути їжу, що застрягла в горлі від хвилювання. Відчуття було таке, ніби я граю головну роль у якомусь сюрреалістичному фільмі: дивні люди, кольорове волосся, “інший світ”… А ще ж рука, на якій учора красувалися рубінові камінці. Тепер її шкіра чиста, немов нічого й не було.

Я відчула, як моє серце починає пришвидшено битися. Заїла невеличкий ком шматком хліба й змусила себе повернутися до реальності розмови.

— Зачекайте, тобто я зараз… не у своєму світі? — обережно перепитала я, нервово стискаючи залишок канапки.

— Так, — кивнув Сапір. — Усе почалося з того, що ми відчули сигнал, коли Елемент остаточно пробудився, й почав змінювати тебе без провідника, що взагалі немислимо... було.

Я ледь не випустила канапку з рук. “Елемент? У мене є якийсь Елемент?” — подумала я, намагаючись не впасти в паніку.

— Ми спробували знайти тебе раніше, — додав Топаз. — Але… — він розвів руками, роблячи винуватий вираз обличчя. — Між нашими світами є завіса, що спотворює зв’язок.

— Тільки-но ми змогли її подолати, — втрутився Емер, — виявилося, що в тебе вже почалися ці… трансформації.

— Трансформації? — мої руки мимоволі стиснулися на краї столу. — Ви маєте на увазі ті камінці?

— Так, — серйозно відповів Рубер. — Це і є прояв Елемента. Зазвичай він пробуджується в Ерде, нашому світі, де для цього створені всі умови. У вашому ж він не може повністю розкритись і, до того ж, завдає болю носієві. Тебе ледь не вбило це пробудження.

Я відчула, як ноги починають тремтіти під столом, навіть попри те, що сиділа. Усередині зростало відчуття нереальності всього, що відбувається, ніби я досі не прокинулася з якогось кошмару.

— Пробудження… — прошепотіла я, пригадуючи, як рука нила від свербежу, а згодом там з’явилися дивні рубінові камінці. — Але тепер усе зникло.

— Ти в Ерде, в нашому світі, — стримано сказав Сапір, ледь схиляючи голову набік, ніби співчував. — Тут цей Елемент не болітиме так, як там.

— І що тепер? — я зиркнула на них, намагаючись зібратися з думками. — Я назавжди тут застрягну? Що зі мною буде?

Четверо братів перезирнулися між собою. Видно було, що їхні погляди передають якусь неозвучену думку.

— Пояснити все відразу важко, — почав Топаз, склавши руки на грудях. — Насамперед, ти повинна окріпнути. На жаль, доведеться залишитись тут принаймні на деякий час.

— Ми допоможемо тобі адаптуватися, — додав Емер, підперши голову долонею. — І, гадаю, варто розповісти тобі, що означає бути Носієм Елемента.

— Носієм? — я повторила це слово, відчуваючи, як у голові наростає шум. — Я не… Я ж просто звичайна дівчина, до чого тут я?

— Тепер уже ні, — тихо промовив Рубер, дивлячись на мене приязно, але водночас і трохи сумовито. — Повір, ми й самі до останнього не уявляємо, кого вони оберуть, які критерії та чому. Однак саме ти виявилася тією, хто може врятувати наш світ…

Я відчула, як кров прилила до щік. “Врятувати їхній світ? Що це взагалі за маячня?” — подумалося мені, проте в очах кожного з них світилася щира переконаність.

— Від чого? — зібралася я з силами. — Я не хочу, це точно не до мене. Я… я взагалі не схожа на рятівника.

Я різко підвелася з-за столу: серце шалено калатало, а думки плуталися. Мені було страшно навіть уявити, в що мене втягують.

— Поверніть мене назад, прошу. Це якась помилка. Мені це не потрібно, — спробувала я відступити подалі від них.

— Тоді ти помреш, — пролунали холодні слова Рубера.

— Що? — я відчула, ніби від його відповіді у мене підкосилися ноги.

— Ти помреш, — повторив він, встаючи до мене та роблячи крок уперед. — Вони будуть повільно тебе вбивати, пробуджуючись щоразу з болем ще дужчим, ніж до цього. Рубін був першим. Далі — Сапфір, Смарагд та Топаз. І кожен із них вибиратиме місце, де пробитися. З’являтися зі шкіри та розквітати на тобі, поступово охоплюючи все тіло.

Здавалося, що з кожним його словом повітря в кімнаті ставало густішим. Я почала задихатися, а він усе наближався, ніби заглядаючи мені прямо в душу.

— Припини, Руб, ти її лякаєш! — не витримав хтось із братів за спиною.

— Вона має боятися того, що станеться, якщо нас не буде поряд під час пробудження. Вона повинна зрозуміти, що помре, якщо ми не встигнемо прийти й приборкати Елемент, який у її світі поглине її повністю без нашої допомоги, — його голос був холодний, та я вловлювала в ньому нотки відчаю.

Світ перед моїми очима хитнувся. Я важко дихала, усвідомлюючи, наскільки близькою до загибелі вже була. У горлі з’явилася пекуча гіркота.

— Я що... тут назавжди? — прошепотіла я, дивлячись на них переляканими очима.

Та відповіді я не дочекалася, тому що мене миттєво знудило — прямо на вичищений, бездоганно випрасуваний костюм Рубера.