Маківка

Самотня, мов той мак у полі,

Що при стежині вибився у світ.

Зростала так же тихо і поволі.

І не важливо скільки уже літ,

Душі палкої важливіший цвіт.

Одна, маленька пнулася до світла,

Згортала пелюсточки під дощем.

І знову теплим літом квітла,

Схиляла пагін під їдким плющем,

Щоб подолати серця щем.

Її мовчання більше говорило

За всі слова, що чула повсякчас

Від жінки, що, як тільки звечоріло,

Ходила в поле плакати під джаз,

З собою розмовляти раз у раз.

Вона все чула, інколи ридала,

Бо розуміла жінки біль гіркий.

Та маківка те саме відчувала,

Боялась, що башмак тяжкий

Погубить її лист тремкий.

Вона так мріяла про вазу кришталеву,

Про воду крижану, про милий дім,

Про ніжні руки, що її як королеву,

З-попід стежини заберуть. А втім,

Боялася зів’яти у кутку глухім…