- 19 -
Ліліка розчісувала мокре волосся пальцями, сидячи на лавці. Бабуся Вальда вдягла на неї чисту довгу сорочку, яка м'яко підкреслювала і без того ніжну й природну красу дівчини. Наліан так і завмер на місці, з теплою усмішкою вдивляючись у милі серцю риси. Його завжди спокійне і незворушне лице тепер було сповнене щирих емоцій, ніжності і м'якості, які він зазвичай приховував. Принц оговтався, коли бабуся, вклавши Ліліку в ліжко, запропонувала і йому скупатися. У нього в мішку знайшлась чиста запасна одежа, яка ще й виявилась майже сухою, бо була завернута в запасний плащ, який узяв усю воду негоди на себе. А коли він скупався і перевдягнувся, хазяйка попросила його дров наколоти для вечері. Адже весь запас вона вичерпала на воду для купання і прання.
Ліліка тихо дрімала у ліжку. З вулиці ледь долунали звуки розколювання дров сокирою. Я сором'язливо сидів на столі і спостерігав за тим, як старенька готує вечерю. Питання напросилося саме собою:
— Скажіть, бабусю, чому ваш будинок стоїть так близько до гір, а поряд нема жодного будинка?
— Я ж давно вже живу на цьому світі, пташечко. Коли ще дівчинкою маленькою була — тут ціле село стояло. Велике, гамірне і красиве. І дорога була ще нова. І сміх дитячий, і розмови, і лай собачий - тиши зроду не чули. Але з того часу, як дорога спорожніла, не стало нам що їсти. Село харчувалось з того, що від подорожуючих мало. От інші і пішли звідси, у бік Кармери, щастя шукати. Одна я лишилась діда свого добрим словом згадувати та путників чекати. Все ж раз-два на рік, та хтось таки наважиться піти цим давно забутим шляхом. А інші будинки давно у землю пішли. Бо не змогла я за ними гарно дивитись, не впоралась... — відповіла бабуся Вальда, наче знала, що саме я запитаю. Зазвичай старенькі так швидко не можуть відповідати. Також вона зовсім не здивувалась, коли я з нею заговорив. До цього при ній я дзьоба не розкривав. І вона просто не могла знати, що я не тільки вмію говорити, й зовсім не дресирована пташка, а зачаклована людина. Щось мене в цій старенькій напружувало, немовби не такою простою ця жіночка була, якою хотіла здаватися.
Наліан повернувся швидко. Такому воїну, як він впоратись з дрібкою дровняк на раз плюнути. Але я не став ділитися із ним своїми думками. Як мінімум до того часу, поки не знайду переконливих доказів. Як я потім жалкував про це рішення! Словами не передати… Зрештою замість того вирішив пильно придивлятись до бабусі Вальди. І не прогадав, вона якусь суху траву вмішала до каші, яку подала гостям на стіл. Я просто не встиг попередити голодного Наліана і розбуджену запахом їжі Ліліку про ймовірну небезпеку. А літня жінка в той час витирала руки фартуком і замовляла:
— Їжте, діточки мої, сили набирайтесь для дальньої дороги. І ти кушай, соловейку, не засмучуй бабусю...
Очі Вальди випромінювали небезпеку. Я досі не розумію, як Наліан після всіх його тренувань міг її не відчути. Адже пізніше він не раз проявляв гарне воїнське чуття. Мабуть кохання таки засліплює...
Мої друзі спокійно працювали ложками, я довбив свою миску каші дзьобом мов той дятел, але рота не розкривав, аби випадково не ковтнути. Раптом Наліан вирвав у Ліліки ложку з рук, таки відчув отруту. Але було пізно, вона на них подіяла.
Їхні обличчя стали бліді, й завмерли скам'янілими масками. Я внутрішньо радів, що отрута виявилась не смертельною. Значить шанси у нас трьох є.
Аби не привертати уваги, я вирішив мавпувати поведінку моїх друзів, тож прикинувся статуєю соловейка з випученими очима. Бабця, на щастя, нічого не запідозрила.
— Чудово. А тепер, діточки мої, я заберу у вас те, на що чекала так довго, адже путників занадто давно не траплялось у цих місцях! Ваші чисті, люблячі серця, ваші щирі емоції, ваша молодість, ваші життя. Мені потрібно все це! А ти, соловейко — менестрель віддаси свій прекрасний голос.
"Звідки вона знає, що я менестрель?" — шоковано подумав я. І напружився. Відчув, що маю врятувати своїх друзів за будь-яку ціну.
— Так, повелителько, — безбарвними голосами сказали Наліан і Ліліка.
— Так, повелителько, — майстерно передражнив я їх. А тоді раптом додав, ризикуючи усусім. — Дозвольте вам заспівати, повелителько, останньої пісні.
Стара Вальда замислилась, але неочікувано погодилась. Направду, я майже на це не сподівався. Та все одно заспівав би у будь-якому випадку.
— Добре, менестрелю. Я завжди хотіла почути, як ти співаєш!
Тоді я, набравши повні груди повітря, затягнув першу ноту... Вальда заціпеніла.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!