Соловейко менестрель

— Сьогодні в нас особливий урок, мій любий учню, — він стояв, як зазвичай, із бездоганною поставою і складеними на грудях руками. Погляд його зелених, мов молода трава, очей був направлений кудись далеко, мабуть, за горизонт світового океану.

Слова вчителя мене не здивували. Про те, що цей урок відрізнятиметься від усіх попередніх було не складно здогадатись. Ми знаходилися не у столиці, де у музичній кімнаті палацу проходили усі мої заняття до цього дня. До того ж тексти цих пісень були написані невідомою мені мовою, з примітками, а вчитель наказав визубрити їх більше ніж ідеально. І спалити той написаний ним сувій.

Я стояв поряд із наставником і чекав, а він мовчав, щось зосереджено обдумуючи. Можливо, сумнівався, я не певен.

Минуло трохи часу. Тихо бились о берег хвилі, шепотіла щось вітру м'яка лугова трава. Навколо на сотні миль жодної живої душі, лише каменистий берег океану, плато, і гострі верхівки скелястих гір, що торкалися неба.

Тоді він нарешті обернувся до мене. Дуже довге біле волосся, яке завжди дивно поєднувалось із занадто молодою для сивини зовнішністю, перев'язане лентою у кількох місцях, описало м'яку дугу, знову ховаючись за його спину.

— Ти вивчив всі ті слова, що я давав тобі два тижні тому?

— Так учителю, запам'ятав кожну літеру, — відповів юний я. А тоді поставив питання, що мучило мене тривалий час: — Скажіть, чому ви заборонили їх не тільки намагатись проспівати, але й навіть у слух вимовляти? Мелодії то я все одно не знаю.

— Ці пісні — особливі. Вони передаються лише від учителя до учня. Їхнє існування має лишатись в таємниці. Вони — спадок древнього мистецтва менестрелів, яке, на жаль, давно було забуте. Ті пісні, які ті вивчиш сьогодні — мусиш виконувати з розумом і лише за вкрай вагомої причини. А саме, коли на кону стоятиме життя тих, хто тобі важливий. Знаєш чому так? Бо співець за кожне виконання сплачує. Життя його скорочується щоразу, на скільки не відомо. Також він сам змінюється, зовнішньо і внутрішньо

Коли я виконав її вперше - моє волосся стало білим як сніг, і його більше не можливо було зрізати навіть найгострішими мечем та сокирою. Коли виконав вдруге — осліп на одне око, натомість мої очі стали зеленими. Після третього виконання мій шлунок став дуже погано працювати, я більшість їжі більше не міг їсти, лише окремі види фруктів і коріння кількох рослин. Єдине виконання, від якого ніяк не страждає співець це передача пісень наступнику.

Почнемо ж твоє навчання спадку давніх менестрелів.

Я аж тремтів від почутого, всередині все трепетало, шкіра вкрилась сиротами. Відчуття, що не заслужив такого права ледь мене не з’їло.

— Але навіщо мені знати і вміти виконувати такі пісні? Особливо ту, від прочитання слів якої кров стигне у жилах і хочеться кудись заховатися...

— Щоби побачити сонячне світло, потрібно пройти через морок підземних печер. Без темних пісень неможливо співати світлі. Вони не працюватимуть. Колись ти зрозумієш, мій юний друже…

Зараз ти пройдеш через один з найбільших іспитів свого життя. Він змінить тебе. Я маю передати свої знання, аби вони не зникли разом зі мною, як те було з дуже багатьма піснями. Я відчуваю, що ти готовий отримати свій спадок. Пробач за той тягар, що кладу на твої плечі. І хай бережуть тебе усі боги цього світу!

Я слухав його одкровення із завмиранням серця. Вчитель говорив так, немовби це був наш останній урок. Мене це лякало. Але я боявся зупинити його, перервати це трепетне відчуття. Невже я дійсно готовий? Невже заслужив? Мій юний мозок розривався від емоцій.

— Отже, — тихо мовив вчитель після короткої паузи. — Почнемо...