Соловейко менестрель

Сліди викрадачів зникали перед входом у печеру. Наліан залишив ззовні всі зайві речі, натягнув тятиву свого лука і наставив на неї стрілу оперенням. Тої ж миті з печери долетів якийсь шум, а за ним голоси незнайомців і Ліліки! Почувши її, принц рвонув у середину, я аж на плечі його не втримався і тепер був змушений наздоганяти.

Зсередини печера являла собою вирізаний у скелі прохід із втоптаною земляною підлогою. На стінах були закріплені поодинокі смолоскипи. Голоси луною доносились до наших вух. З їхніх слів стало зрозуміло, що вони розбійники й серед них є чародій.

Швидко ми опинились перед входом у яскраво освітлене смолоскипами приміщення, також вирізане зі скелі й землі. Його стіни навіть були частково вимазані глиною. Було помітно, що живуть вони тут доволі довго.

Розбійники обговорювали, що далі робити з полонянкою.

Наліан розмірковував, як краще напасти так, аби ефективно перебити всіх і визволити дівчину. Я спитав дозволу злітати на розвідку. Він кивнув. Радо розправивши крила я залетів у кімнату. На диво, охорони не було не тільки на вході до печери, але і до кімнати також. Я одразу підлетів під самісіньку стелю і лишився непоміченим. Тоді сів на один з держаків для смолоскипів, який зараз був порожнім, і уважно огледівся. Розбійників було семеро, враховуючи чарівника. Троє спали у дальньому куті, де на землі були постелі кожного з них. Ще двоє щось жували біля обкладеного камінням вогнища у центрі кімнати. Понад ним була дірка в стелі, куди виходив увесь дим. Ліліка сиділа на землі біля ніг вусатого чоловіка, який сидів на "троні" - єдиному тут стільці, покритому шкурами оленів. Праворуч від нього, спершись на кривого посоха мов на ціпок, стояв літній чародій — тонкий, кістлявий дідусь у старій залатаній мантії. Ці люди жили так бідно, що мені аж стало їх трохи шкода. Але це відчуття миттю залишило мене, коли я почув наступні слова:

— Кажи, хто твій охоронець, і скільки він може нам заплатити за твоє визволення?

Ліліка мовчала. Чародій стукнув її в плече своїм посохом і додав:

— Відповідай дівчинко, а то лихо буде. Великий, жахливий, кровожерливий і нещадний Лорак чекати не буде!

Дівчина гордовито відвернулась, за що знову отримала посохом у те ж місце.

Я вирішив, що побачив достатньо і миттю повернувся до принца.

Наліан чекав мене у тунелі трошки далі від входу, аби його не можна було випадково помітити. Він теж чув той діалог. А тоді, як вислухав мою доповідь — раптом всміхнувся й опустив лук. Та навіть залишив його біля стіни. А тоді сміливо рушив до приміщення. Я всівся на його плече. Принц йшов упевненим кроком бувалого воїна. Й не дивлячись на молодий вік, виглядав доволі солідно та переконливо.

Розбійники біля багаття підскочили. Маг направив на нас свого посоха, кривий кінчик якого дивився скоріше кудись у стелю.

Наліан не став чекати, доки його атакують і гучно вимовив свої умови:

— Я прийшов аби звільнити мою супутницю. Якщо вам дороге ваше життя, відпустіть її й ми підемо.

Грозний та великий Лорак гортанно розреготався, тоді як троє розбійників уже оточували принца. А двоє сплячих підскочили зі своїх ліжок.

А тоді їхній командир сказав:

— Нас семеро і з нами чародій. А ти всього один, хлопче! Й при цьому ще й висуваєш нам якісь погрози!

— Відпустіть дівчину, і ми підемо, — зблиснув очима Наліан. — Я востаннє попереджаю.

Голос принца під час останніх слів був таким моторошним і глибоким, що мене аж промурашило.

Лорак ще раз розреготався і дав команду на атаку. Я підлетів, а принц тут же із легкістю розкидав п'ятьох озброєних розбійників голіруч. Великий і жахливий наказав чарівнику його захистити, але вся магія старого розбилась о груди принца як морська хвиля об скелі. Хто-хто, а єдиний нащадок трону королівства умів захиститись від слабкої магії, зокрема створеною підданими його діда.

В цей час я підлетів до Ліліки. З нею все було добре. Вона із захватом спостерігала за рухами принца.

Побачивши що всі його люди переможені так швидко, що аж сором пробирав, Лорак устав, зробив кілька кроків у бік Наліана, наче збирався вступити у бій. Але потім різким рухом схопив дівчину і приставив гострого ножа до її горла. Принц виглядав абсолютно спокійним, аж занадто для такої ситуації на мою думку.

— Хто ти? Від твоєї відповіді залежить її життя.

Ліліка, варто зазначити, стояла рівно, гордовито піднявши підборіддя. В її очах не було страху. У них були лише віра і надія, з якими вона дивилась на принца.

— Хто я? Ти точно хочеш це дізнатися, а сержанте-дезертире, — хижо всміхнувся Наліан.

Лорак сіпнувся й потягнувши Ліліку за собою зробив крок назад, не послабляючи хватку.

— Звідки ти знаєш? Що тобі відомо?

— Ти не впізнаєш мене, сержанте двадцять восьмого загону під командуванням Давета Кривозуба?

Лорак недовірливо вдивився в лице Наліана. Обличчям колишнього сержанта сковзнула тінь впізнавання, після чого він впустив ножа й відпустив дівчину. А тоді блідий пав на одне коліно й по військовому відсалютував.

— Пробачте, вибачте мені грішному, як я міг одразу вас не впізнати, Ваша Високосте! Покірно прошу не гніватись і зберегти моє нікчемне життя, адже моїм хлопцям без мене не вижити!

— Що... Що він каже? — тихо спитала в мене Ліліка. Коли Лорак її відпустив, я всівся дівчині на ліве плече.

— Це правда, Ліліко... Наліан — єдиний нащадок корони Балемії... Він просив не казати тобі, вибач... — тихо прощебетав я їй на вушко.

Моя душа раділа, адже принц дослухався до моєї поради і зробив правильний вибір. Адже він міг просто тут всіх перебити й таким чином зберегти свою таємницю від неї.

— Встань, Лораку, — спокійно відповів принц. — Я виріс за ті чотири роки, які провів навчаючись у майстрів бойових мистецтв. Розкажіть мені, як ви і ваші люди опинились тут, так далеко від столиці.

Чоловік несміливо підвівся, а тоді запропонував Наліану сісти на власний "трон". Але хлопець вмостився на звичайну колоду біля вогнища.

— Це довга історія, але ви були повністю праві, назвавши мене дезертиром. Ми всі втікачі, які не хотіли служити самозванцю...

Поки Наліан спілкувався з Лораком, Ліліка стояла поодаль. Замислена, бліда, сповнена вагань і намагань повірити в почуте від мене та Лорака. Я непокоївся за неї:

— Як ти?

Ліліка наче прокинулась від мого голосу.

— Що? А... Так, все добре... Я просто... Ти весь цей час брехав мені?

— Вибач, — сумно зітхнув я. — Але він просив не казати тобі... Ми разом зростали, тільки я на вісім років старший. Я подарував йому ту сопілку. Мій учитель вчив принца на ній грати...

Дівчина мовчала, я відчув, що маю якось її підтримати:

— Наліан не казав тобі тому, що хотів захистити. За ним самозваний король полює і дорого платить за будь-яку інформацію про нащадка престолу.

— Я це все розумію, проте... — тихо почала Ліліка. Але не договорила, бо тої миті Наліан підійшов до нас:

— Ти як? Ніде не болить? — запитав він у дівчини.

Вона мотнула головою і поспішно опустила очі.

Принц зітхнув і взяв її за руку:

— Пробач, я мав сказати раніше... Але боявся...

— Чого, що мене викрадуть? — спитала вона.

— Так, але ні. Я боявся, що за гучним титулом ти перестанеш бачити в мені друга, — м'яко відповів Наліан.