Пересичена кольором

Прийняти уламки, що сховані в серці...

Ти не чекаєш, допоки розі́б'ється стеля,

Тікаєш у засвіт, немовби сховала ярмо.

Бачиш як сяє оспівана тінню мореля,

І все ще змиваєш своє доленосне тавро.

Ти пересичена, мовби небесна волошка,

Змінюєш ночі. Години шалено летять.

Дорога вузька, мов насилу зарівнена дошка,

Очі волають, та ніжно-безсило горять...

Ти не соромишся, тільки ховаєш розлуку.

Довгі прелюдії - все ще захована вись.

Ти обпікаєшся, знов обіймаючи муку,

Із нею бо легше: руїни заввічно злились...

25.01.2025