Крок перший: кавалерування. Група 18-

Категорія: Слеш

Жанр: Романтика, Драма

Анотація:

Після сварки з батьками Олега виставляють із дому. Він знаходить квартиру в старому будинку, поруч з милою бабусею, з якою вони стають друзями. Одного дня бабусю забирає швидка. На фоні стресу загострюється його власна хвороба, і хлопець впадає в депресію. Аж раптом у квартирі бабусі з'являється новий сусід...

Тригери: Депресія, хвороба, інвалідність, втрата кінцівок, суїцидальні думки (небагато, помірні описи, без подробиць), емоційні гойдалки, гомофобія зі сторони батьків.

Попри тригери, оповідка скоріше позитивна))

___

1. Сіре, чорне, червоне

Олег мляво розплющив очі. Сіре світло з сірого вікна тьмяно світило на сіру стелю. За вікном гупали дверцята авто, монотонно бубоніли чужі голоси. Олег повільно сів на ліжку, опустив на сірий килим худі сірі ноги. Із зусиллям підвівся, і, притримуючись за стіни, побрів в туалет. У коридорі боляче зачепився за крісло колісне. Чортове крісло, придбане «на виріст», знов нагадало про «райдужне майбутнє». Хлопець волів про це не думати, але хвороба прогресувала, і ніхто не міг передбачити, як скоро воно знадобиться.

Олег глянув у каламутне дзеркало, потер заросле щетиною підборіддя. Ковзнув байдужим поглядом по зашкарублому станку, сухій зубній щітці та купі брудного одягу. Махнувши рукою поплівся на кухню. З’їв останній йогурт, випив гіркої розчинної кави. Довго дивився у порожній холодильник. Знайшовши у шафці пів пачки гречки та шматок зачерствілого хліба, усміхнувся: магазин зачекає. Він піде туди завтра.

Олег лежав, втупившись поглядом в сіру стелю. Білі пігулки в сірому блістері невдовзі приглушать біль, тепла ковдра зігріє ноги. Хвороба це лотерея: бувають хороші дні, бувають погані. Але останні два тижні траплялись лише паскудні та дуже паскудні. Олег взяв телефон. Жодного повідомлення. До біса все це, скільки можна чекати! Він сам, один. Батько ніколи його не прийме. Мати теж не напише, щоб не дратувати «справжньочоловічу високість», лише скромні сповіщення з банку час від часу нагадуватимуть про її існування. Зрештою, в них ще «нормальна» дитина залишилась, яка не розуміє, чому не можна спілкуватися з братом. Та батьки зроблять все, щоб вона «зрозуміла».

В під’їзді нахабно грюкнули двері, щось впало, покотилося східцями й пролунав низький заливистий сміх. Олег здивовано вбирав у себе цей вільний, сповнений життя звук, який не могли стримати двері та стіни. Йому захотілося встати й піти в той клятий магазин! Але пігулки, як на зло, не подіяли. Може припинити менжуватися та сісти нарешті у крісло колісне? Визнати, що інколи йому потрібна додаткова підтримка? Визнати-то він міг, але ж третій поверх. Сходи, пороги, вузькі тротуари, а подекуди їхня відсутність в провулках старої частини міста, високі бордюри, незручні, спроєктовані самим дияволом пандуси, важкі незграбні двері… Погляди, сповнені жалю, презирства та неприкритого осуду, якщо він раптом встане з крісла, щоб їх прочинити…

Олег затис в кулаці край ковдри, кілька разів судомно вдихнув та видихнув. Навіщо? Заради кого? На його боці лише білі пігулки у сірому блістері. Заснути б зараз у їхніх обіймах, на третьому поверсі двопідїздного дому, у тихому провулку, де доживають віку старі мешканці старого міста. В під’їзді знов грюкнули двері квартири номер п’ять. Олег засовався, намагаючись не думати про бабу Аню. Вона прожила все життя у квартирі номер п’ять, поруч із подругою Зосею, з якою ділила маленький майданчик на дві квартири. А потім замість Зосі з’явився Олег. Баба Аня прийняла його, як не зміг до неї ніхто. Вони були друзями, рідними, самі проти цілого світу, проти байдужих сусідів з другого поверху та скандальної Василівни з першого. Аж поки бабу Аню не забрала швидка. У Олега навіть не залишилось її номеру — раніше не було потреби, а запитати не встиг. А зараз в її квартирі нахабно грюкає дверима хтось чужий. Чи означає це?..

Хлопець болісно замружився. Замотав головою. Перевернувся, накрився подушкою. Стало темно, тепло та тихо. Захотілося спати. Не відчувати, не думати… Крізь подушку прорвався нестримний хеві-метал — грубий голос гарчав «фак вот ю синьк ебаут мі». Олег зі стогоном підвівся й пошкандибав до дверей. Якщо першою до нового сусіда добереться Василівна, ніхто не знатиме спокою. Кожного ранку вона стоятиме під дверима, вишукуючи приводу для скандалу, в який обов’язково втягне й Олега.

Розчахнувши двері, Олег завмер на порозі. Похитуючись в такт музиці, сходовий майданчик замітав кремезний молодик з густою темною бородою. Довге, зібране у недбалий хвіст волосся, підстрибувало з кожним кивком голови. Олег роздивлявся підстрижену без барберських заморочок бороду, м’язисте, зліплене фізичною працею тіло, невеликий животик, обтягнутий футболкою з назвою невідомого гурту, впевнені рухи… Від незнайомця віяло спокоєм та силою. Якби ж Олег народився таким! Батько був би щасливий.

Незнайомець підняв голову й зустрівся із хлопцем поглядом. Олега залоскотало всередині, наче сотні мурах перебирали маленькими лапками. Новий сусід відклав віника та простягнув Олегові руку:

— Дмитро.

— Олег, — рука була твердою та теплою. Олег відчув на дотик шорстку шкіру міцних загрубілих пальців. Дмитро усміхнувся. Усмішка також була шорсткою — один із зубів ріс під невеликим кутом. Олег не міг відвести погляду. Щось справжнє, правильне у цій неідеальності гіпнозувало, обеззброювало.

— Щось не так? — Дмитро вдивлявся в обличчя хлопця теплими карими очима. Олег судомно зглитнув та відпустив нарешті простягнуту руку.

— Музика…

— Вибач, тобі заважає? Зараз вимкну, — Дмитро зник у нетрях квартири й за хвилину запала тиша.

Почервонілий Олег, переминаючись з ноги на ногу, чекав на його повернення. Він не хотів, щоб Дмитро подумав… що подумав? Що Олег занудний мудак чи не любить музику? Хлопець не знав напевно, проте дуже хотів виправити перше враження.

— Мені не заважає, але розумієш, — затараторив Олег, щойно Дмитро з'явився на порозі квартири, — у цьому будинку самі старенькі живуть, вони не люблять коли гучно, сам розумієш… А ще є Василівна — як незлюбить, влаштує тобі маленьке пекло…

Олег зупинився перевести подих. Дмитро знов усміхнувся. Олег також розплився в усмішці, аж тут усвідомив, що не чистив зуби. І скуйовджене світле волосся вже кілька днів не бачило гребінця. І стоїть він навпроти нового знайомого в футболці з засохлими плямами від обіду. Позавчорашнього обіду. Знітившись, хлопець пробурмотів вибачення та заховався за рятівними дверима.

2. Жалість та інші гріхи

Зранку Олега розбудила музика. Ні, не гучна — вона тихо грала за стінкою біля ліжка, віддаючись у щоках легкою вібрацією. Грала, наче лише для нього. Музика, під яку вікінги відпливали до далеких берегів та перемагали у битвах. Музика, від якої хотілося жити. Олег спробував знов заплющити очі, але музика підхопила його, понесла у ванну кімнату, змусила вмити обличчя та почистити зуби. Хлопець намагався розідрати вусмерть заплутані пасма, але зрештою здався та вийняв із шафки машинку. Провів рукою по світлому «їжачку». Обережно стягнув кусючу брудну футболку. Покрутився, роздивляючись в дзеркалі залишки м’язів. Зварив гречку, запив розчинною кавою. Зробив кілька невпевнених відтискань. Натягнув білу футболку, чисті спортивки та розношені кросівки — інше взуття ноги не визнавали. Постояв, дивлячись на двері квартири номер п’ять, й поплентався в магазин.

Повні пакунки тягнули руки. Олег встиг пожалкувати, що набрав так багато. Від навантаження нили суглоби, все частіше доводилось зупинятися, переводячи дух. Нечисленні перехожі посміхалися, з подивом зиркаючи на молодого хлопця, який ледве тягнув з АТБ два середні пакети. Олег стискав зуби і йшов скільки було сил, зупинявся, червонів, ловив ротом повітря та простував далі, щоб якомога скоріш заховатися серед провулків. Біля будинку він побачив Дмитра. Сусід сидів із заплющеними очима, підставивши обличчя весняному сонцю. Довге волосся, увінчане короною з золотавого сяйва, розсипалося по плечах. Олег присів поряд, відчувши запах чистоти, хвойного лісу, вогнища та чогось незнайомого, дикого. Дмитро розплющив очі та усміхнувся. Знову ця усмішка, від якої Олег губив слова, сенси та відчуття реальності.

— Вибач, — Дмитро дивився на нього очима, в глибинах яких звернулись клубочком руді коти, повільно танув в обіймах чаю липовий мед… Шоколад, золото, м’який велюровий плед, затишні теплі осінні фарби...

— За що? — промимрив Олег, із зусиллям виринаючи з зачарованого полону.

— За вчорашнє, — Дмитро задумливо погладив бороду. — Здається, я зробив щось не те — ти так швидко пішов до себе. Вибач. Давно не був серед людей, розучився спілкуватися, — він знов усміхнувся, цього разу ніяково.

— Ні, ні, це не через тебе, — Олег вкрився рум’янцем. — Я недобре почувався, і… краще змінимо тему.

— Нова зачіска? — Дмитро кивнув на Олегів «їжачок».

Хлопець, обличчя якого ледве встигло прийняти нормальний відтінок, знову почервонів.

— Щось таке. Якби мав таку розкішну гриву, як… то…

— Тобі личить, — і знову ця усмішка.

— Д-дякую, — Олег заметушився, підхопив пакунки та попрямував до під’їзду. — Мені вже час, бо їжа псується…

— Почекай, — Дмитро нашорошився, мов мисливський пес. — Тобі боляче? Потрібна допомога?

Попри невпевнені відмовки, він забрав у хлопця пакет. У другий Олег учепився, наче це було рятівне коло.

— Мені не важко, я все одно збирався додому, — Дмитро пропустив Олега вперед і зачинив двері під’їзду.

Олег, згоряючи від сорому, шкутильгав сходинками, силкуючись не волокти ноги. На другому поверсі Дмитро відібрав у нього злощасний пакет — одразу полегшало, проте тільки фізично. Він прискорився, намагаючись скоріше подолати підступні сходи. Чіпляючись за поруччя, Олег пітнів, задихався та ледь не плакав. Позаду йшов сусід з обома пакунками, й від цього хлопець почувався одночасно вдячним та пригніченим.

Олег потрапив ключем у замок з третьої спроби. Дмитро пройшов коридор, відмітивши поглядом крісло колісне, поставив пакунки на маленькій захаращеній кухні. Олег ладен був провалитись крізь землю. Як він міг не помічати цього безладу? Що сусід про нього подумає? Від хвилювання у хлопця трусилися руки. Запропонувати Дмитрові чаю? Знайти привід спровадити його чимскоріше, щоб не зганьбитись в очах сусіда ще більше? Хоча, куди вже більше…

— Все настільки серйозно? — Дмитро кивнув на колісне крісло.

— Ні, не настільки. Принаймні, поки що, — Олег пожував губами, уникаючи погляду карих очей. — Але хвороба підступна штука. Сьогодні все добре, а завтра ти ледь можеш підвестися з ліжка…

— Ти вже маєш діагноз?

— Так, так… — Олег відвернувся, замислився, а тоді рішуче випростався: — Не хочу про це говорити! Коли звеш її на ім’я, вона займає твоє місце. Люди бачать хворобу, і не бачать за нею тебе, розумієш? Не хочу, щоб ти сприймав мене так, не хочу, щоб жалів…

— Жалість принижує обох: того, кого жаліють, й того, хто жаліє, — Дмитро підійшов ближче, поклав руку Олегові на плече, і, дивлячись знизу вгору, продовжив: — Я тебе не жалію, а пропоную допомогу. Тому що хочу. Тому що так почуваюся людиною. Ні, будь ласка, послухай! Останні три роки я прожив сам, в хатині посеред лісу. Звик все робити сам, розраховуючи тільки на себе. І так має робити кожен, але, — Дмитро опинився ще ближче, так близько, що Олег відчув його тепле дихання на своїй шиї, — але потрібно також вміти просити про допомогу. Тому що існує робота, призначена для двох. Яку одна людина не зробить, бо це неможливо. Ми допомагаємо — тому що ми люди, тому що ми так виживаємо, тому що так влаштований світ! Ти не маєш бути один. Пообіцяй мені — коли знадобиться допомога, ти покличеш.

Дочекавшись, коли Олег кивне, Дмитро відпустив хлопця, і, усміхнувшись на прощання, залишив його самого. Олег змучено притулився до одвірка, поклав долоню туди, де ще відчувався дотик руки сусід, й беззвучно заплакав. Вперше відтоді, як його вигнали з дому. Вперше відтоді, як почув невтішний діагноз.

3. А я кохаю Гриця, кохаю лише Гриця

Кілька днів Олег намагався ігнорувати існування Дмитра, але чим довше це тривало, тим більше думав про нього. Кожного ранку Олега будила музика — доказ того, що сусід реальний, теплий і зовсім поруч, тут, за стінкою. Від цього робилося гірко й водночас солодко. Якби він захотів… а що як Дмитро не захоче? Раптом відштовхне та зникне з його життя, як всі це робили до нього?

Хлопець лежав, скрутившись калачиком, і прислухався до звуків у загальному коридорі. Ось обережно прочинилися та зачинилися двері. Тихо клацнув замок. Кроків униз не чутно… невже до нього? З під’їзду пролунало шурхотіння та дивний стукіт. Що відбувається?

Олег вирішив, що це не його справа. Але коли наступного дня все повторилося, а потім знову, цікавість перемогла. Кожного вечора сусід виходив з квартири, але не йшов униз. Потім підозрілий стукіт, а далі… тиша. За дві-три години двері квартири номер п’ять знов прочинялися — Дмитро вертався додому. Інколи додавалися інші звуки, схожі на дзявкіт собаки. Дуже дивного собаки, до того ж хлопець ніколи не бачив, щоб сусід вигулював пса.

Вчергове зачувши знайомі звуки, Олег вирішив діяти. Підкравшися до дверей, він поглянув у вічко, проте побачив лише порожній майданчик. Втім, не зовсім порожній: люк, що вів на горище був відчинений, з його чорної пащі виринали висувні сходи. Хлопець вийшов з квартири й нерішуче застиг, вдивляючись в темряву. Пульс стрибав мов навіжений, тремтіли затиснуті в кишенях спортивок холодні пальці. Можливо, не потрібно туди іти? Раптом він знайде щось жахливе, таке, чого не варто бачити?

Пригадавши теплі медові очі та усмішку Дмитра, Олег рішуче труснув головою. Ні, він не вірить, що сусід здатен на щось подібне! Хлопець зітхнув, узявся за сходи й поліз нагору.

Всередині було темно, лише напівколо відчиненого вікна вирізнялося на тлі порожнечі. І тиша. Чому тут так тихо? Олег заморгав, намагаючись звикнути до темряви.

— Олег? — голос Дмитра застав його зненацька. — Що ти тут робиш?

Хлопець поглянув на химерний силует, що застиг біля вікна, і серце пропустило удар. Невже Дмитро збирався?.. В декілька кроків він подолав відстань між ними й голосно прошепотів:

— Що ТИ тут робиш?

Дмитро несподівано розсміявся, м’яким доброзичливим сміхом, від якого в Олега спина вкрилася сиротами.

— Зараз покажу, тільки підійди ближче. Не бійся, я не кусаюся.

Дмитро відвернувся до вікна й різко пронизливо крикнув. Олег з подивом почув віддалену відповідь. Дмитро виставив зігнуту руку й за мить на неї сіла маленька сова. Птах застрибав по руці й потерся об Дмитра головою, посвистуючи, дзявкочучи та співаючи на різні голоси.

— Знайомся, — усміхнувся Дмитро, — це Гриць, Грицько.

— У тебе є ручна сова?

— Він сич, як, власне, і я, — засміявся Дмитро. — Знайшов цього хлопа з перебитим крилом, підлікував, відтоді ми дружимо.

— Нічого собі! — Олег захоплено видихнув. — Він тут з тобою живе?

— Тепер так, — Дмитро стенув плечима. — Взагалі-то, коли я в місто поїхав, Грицька залишив у лісі, але він якось мене знайшов. Хороший хлопчик!

Олег усміхнувся та зніяковів, зрозумівши, що сусід звертався до птаха.

— Лети! — Дмитро махнув рукою й Гриць зірвався у сіре сутінкове небо. — Ходи сюди, подивись як він кружляє!

Олег слухняно став поруч, милуючись вільним польотом. Йому здавалося, що він також там, разом із птахом кружляє понад хмарами. Сіре небо раптово набуло кольорів — блакитного, помаранчевого, фіолетового. Можливо, їх приніс на своїх крилах лісовий сич, а може тому, що хлопець відчував плечем тепло тіла сусіда?

— Ти змерз? Тримай ось це, — Дмитро накинув в’язану кофту Олегу на плечі. Хлопець зарився носом у комір, вдихаючи аромат чистоти, хвойного лісу, вогнища та чогось знайомого, дикого. Він і справді повсякчас мерз, але не від цього зараз відчував солодке тремтіння.

З кожним днем у життя Олега додавалися фарби, розмальовуючи сірий світ в кольори веселки. Він поновився в університеті, знайшов онлайн підробіток. Спробував знову зайнятись воркаутом, але спочатку потрібно було відновити м’язи — довелося починати з зарядки. Хлопець замовив кілька модних футболок та тонкі штани, бо ж наближалося літо. Хотів придбати й шорти, але засоромився показувати худі ноги. Він поступово навів лад у квартирі — раптом Дмитро зазирне у гості? Але сусід рідко заходив, хіба щоб занести пакети з продуктами. Зате вони регулярно зустрічалися на горищі, непомітні для цілого світу. Тут Василівна не могла влаштувати Дмитрові скандал, що його сова (це сич) вкраде корм у котиків, яких вона підгодовує. Або самих котиків (він їсть мишей). Ну, значить з’їсть всіх мишей, і котики будуть голодні (так їх же кормом годують). Вони дивилися на політ Гриця, слухали музику з одних провідних навушників, пили пиво та розмовляли про все на світі. Іноді Олег «забував» вдягнутись тепліше, щоб знову відчути на своїх плечах затишну в’язану кофту. А потім настало літо.

4.Фак вот ю синьк ебаут мі

Олег мастив прохолодним гелем набряклі ноги. Клята спека! Біль не могли вгамувати навіть білі пігулки у сірому блістері. Світ поступово втрачав кольори, наче стара, багато разів випрана сорочка. А ще над Олегом сірою хмарою нависла невпевненість, затуливши яскраве літнє сонце. Що відчуває він до Дмитра? Чи Дмитро відчуває те саме? Важко сказати. Олег вловлював змішані сигнали, від яких боліла голова. Дмитро був уважним та турботливим, вони весь вільний час проводили разом — а потім сусід зникав, іноді на кілька днів, не пояснюючи причини. Олег не мав права питати, не мав права просити пояснень, щоб не втратити єдиного друга. Він говорив собі, що його все влаштовує. Дружба — це як кохання, тільки без спільного ліжка. І це прекрасно, чи не так?

Дмитро вже декілька днів не ночував вдома. Найнестерпнішим для Олега було чекати у чотирьох стінах, коли на вулиці така погода. Йому хотілося відчути теплі промені на обличчі, підставити вітру відросле волосся — хотілося відчути себе живим. Але ноги мали інші плани й відмовлялися слухатись. Це був найгірший тиждень в його житті.

Дмитро з’явився так само несподівано, як і зник, увірвавшись у квартиру Олега разом з запахом річки та скошеної трави. Замість звичної бороди обличчя сусіда вкривала триденна щетина. Впіймавши погляд Олега, він усміхнувся:

— В таку спеку те, що треба, — від усмішки на щоках прорізались ямочки.

— Які в тебе ямочки… — замилувався Олег. Усмішка стала ширшою, від чого ямочки прорізалися сильніше.

— Усе приховане рано чи пізно стає явним, — форкнув Дмитро, збираючи волосся у самурайський хвіст. — Погодка шик, ходімо гуляти!

— Не можу… — Олег посумнішав, подумки проклинаючи спеку, кляті ноги та природу, що з нього так познущалася.

— Я допоможу, — Дмитро підійшов до ліжка, де сидів хлопець, і з легкістю підняв його на руки.

— Що ти… не треба… — замимрив Олег, обхопивши сусіда за шию.

— Не хвилюйся, мені не важко, — Дмитро, не слухаючи відмовок, вже ніс хлопця до виходу.

Червоний як маків цвіт Олег намагався не дивитися сусідові в обличчя. Серце калатало, так, що хлопцю здавалося Дмитро це почує. Вони спускалися вниз сходами — Дмитрові дійсно було не важко, лише трохи збилося дихання. Перед під’їзними дверима Олег прошепотів:

— Давай я сам вийду…

— Чому?

— Ану ж нас хтось побачить?

— То й що? — засміявся Дмитро. — «Фак вот ю синьк ебаут мі», пам’ятаєш? Добре, скажу всім, що це моя провина — люблю носити на руках симпатичних хлопців, — він підморгнув Олегу й попросив відчинити двері.

На вулиці на диво не було нікого. Дмитро підійшов до лавки, але не поспішав відпускати Олега. Подивившись на його збентежено обличчя, Дмитро несподівано закружив хлопця, напівголосно мугикаючи найвідоміший хіт Расмуса.

— Годі вже, годі, — зашипів Олег, міцніше обіймаючи його за шию. — зараз Василівна побачить!

— Як скажеш, — Дмитро посадив хлопця на лавку. Сонце підпікало й сидіти біля під’їзду було не надто комфортно. Не дивно, що двір був порожнім. — Дай мені, будь ласка, свої ключі, — звернувся Дмитро до Олега. — Я дещо придумав.

Повернувшись, Дмитро прочинив двері під’їзду, підпер їх цеглиною та з урочистим виглядом викотив колісне крісло.

— Сідайте, монсеньйоре, карету подано! — він легенько вклонився.

— Може не треба? — засумнівався Олег.

— Треба, — відрізав Дмитро. — Погуляємо набережною, підемо до води, намочиш ноги. Має стати краще.

Після перших незграбних хвилин Дмитро призвичаївся котити крісло, і котив вправно, ніби робив це все життя. Сходинки, пороги, вузькі тротуари та бордюри підкорювались його волі та сильним рукам. Олег нервував на початку, боявся людських поглядів, але сонце світило ласкаво, легкий вітерець обдував обличчя, і зрештою стало байдуже на перехожих. Хлопець заплющив очі й розкинув руки наче птах. Всередині нього розквітло пухнасте різноколірне щастя.

Олег довго не міг заснути, згадуючи цей день: прогулянку набережною, морозиво, прохолодну воду та приємний м’який пісок між пальцями. Дмитро мав рацію, йому дійсно стало легше. І одночасно важче — важче стримувати почуття. Від думок про те, як Дмитро тримав його на руках, прискорювалося серцебиття. Вони були так близько, наче в справжніх обіймах — чи для нього це важить так само багато, як і для Олега? Хлопець не знав, проте відчайдушно шукав відповіді, знову і знову відтворюючи у думках цей день, не бажаючи відпускати, не бажаючи, щоб він закінчувався.

Олегу наснився Дмитро. Його довге волосся, що лоскотало обличчя; теплий погляд, усмішка з кривуватим (наймилішим у світі!) зубчиком, ямочки на щоках, яких так приємно було торкатися (шкода, що уві сні); сильні руки, м’які пухлі губи… переплетені тіні, сповнені ніжності рухи… Так щемливо-солодко, майже боляче...

Хлопець прокинувся, прошльопав босими ногами холодною плиткою. Відкрив воду у ванній. Змінив білизну. Притулився розпашілим обличчям до вкритого дрібними краплями дзеркала. Раніше він уявляв стосунки із хлопцями, але вперше хотів, щоб уявне стало реальністю. У його венах кипіло кохання, настільки сильне, неосяжне, що Олег був готовий відкинути страхи та невпевненість, аби тільки бути з ним поруч. Хлопець вмився холодною водою, силкуючись пригасити жар, що охопив обличчя. Він більше не витримає. Він має зізнатися у почуттях.

Раз по раз стоячи поруч з Дмитром на горищі, Олег губив всі слова. Він аналізував кожен погляд, кожен рух, кожен випадковий (або ні?) дотик, кожну усмішку та кожне слово, у спробі передбачити його реакцію. Дмитро був уважним, турботливим, але... Невже все, що він може дати, це дружба? Олег волів припинити тортури, але разом з тим боявся дізнатися відповідь.

5. У квартирі номер п’ять

Того суботнього ранку Олег прожогом вилетів на майданчик й затарабанив у двері квартири номер п’ять. Дмитро відчинив за якусь долю секунди:

— Я зараз швиденько за снеками збігаю, а ти заходь, почекай на мене, потім фільм разом подивимося.

Снеки, фільм… Олег не хотів фільм, він хотів визначеності! Але сумирно чекав на дивані, репетируючи промову. Та Дмитро повернувся не сам.

— Знайомся, це Ліка, — слідом за ним у кімнату протиснулася білявка з блискучими рожевими губами. — Онука Василівни.

— Димчик мене врятував! — Ліка всілася посередині й взялася поправляти лямки білого мікротопа. — До бабусі причапала подружка й мені життєво необхідно було звідти злиняти! Сподіваюся, ти не проти? — звернулася вона до Олега.

Питання було риторичним — думка Олега зовсім її не цікавила. Ліка сиділа між хлопцями, присунувшись до Дмитра. Вона просто на ньому висіла! Усміхалася, щось шепотіла на вушко — звісно, щоб «не заважати дивитися фільм». Найгірше, що Дмитра її поведінка взагалі не бентежила, навпаки — здавалося, йому все подобається. Олег давився теплим пивом, почуваючись зайвим на святі життя.

— Я принесу холодненького, — Дмитро відставив бляшанку й попростував на кухню.

— А я снеків прихоплю, — Ліка підхопилася й побігла слідом.

З кухні почулася вовтузня та приглушений дівочий сміх.

— Ти чого? — долинув капризний дівочий голосок. — Незручно? Та він сам вже звалити хоче! Нехай іде додомцю, а ми розважимось.

— … (нерозбірливо).

— Та ладно! — форкнула Ліка. — Я пам’ятаю тебе з дівчиною — вона ще до баби Ані з тобою приходила. Харе ламатися!

Олег похолодів. До баби Ані приходила? Це означає, Дмитро… Боже, який же він дурень! Нафантазував, що сусід може щиро ним зацікавитись, ночами не спав, уявляв їх разом! Дурний, жалюгідний, хворий… Жалість. Усе, що Дмитро має до нього, це жалість! А ще зобов’язання грати роль няньки, бо його попросила бабуся…

Олег не пам’ятав, як дістався виходу. Не пам’ятав, як опинився у своїй квартирі. Він стояв біля сірого вікна, дивлячись на сіре сонце у сірому небі. Не було навіть сліз. Не було нічого, крім величезного сірого ніщо.

Грюкнули двері під’їзду. Олег здригнувся та подивився у двір: дівчина в білому топі та джинсових шортах тупцювала під вікнами, нервово випускаючи клуби кольорової пари. Ліка?!

— Вибач, було відчинено, — Дмитро завмер на порозі кімнати, не наважуючись увійти. — Ми можемо поговорити?

— Не варто, — Олег виставив руку, ніби хотів відгородитися. Від Дмитра, від життя, від болю. — Я розумію, баба Аня попросила за мною приглянути. Чому одразу не сказав? До речі, як вона? Сподіваюсь все добре?

— Вже так, скоро повернеться додому, — Дмитро підійшов ближче, але під поглядом Олега зупинився. — Я збирався сказати! Не одразу, хотів спочатку познайомитись, придивитись одне до одного, зрозуміти, чи приємно нам разом проводити час — природно, без тиску… Потім чекав добрих новин, а тоді… тоді все так затяглося! Я боявся, що ти не пробачиш, боявся втратити тебе! Боявся, що ти мене зненавидиш…

— Я не можу цього зробити, тому що люблю… — прошепотів Олег.

— Я думав, що вже ніколи цього не почую, — Дмитро підійшов до хлопця, піднявся навшпиньки та видихнув йому в губи: — Люблю…

Олег заплющив очі й подався вперед, долаючи останні міліметри дистанції. Торкнувшись губ Дмитра він відчув, як світ обертається навколо, біль відступає, а ноги стають легкими, наче хмаринки, відриваючись від землі! І цей поцілунок був кращим за найсолодшу фантазію.

***

У квартирі номер п’ять смачно пахло пирогами та липовим медом. Чайник мирно посвистував на плиті, поки бабуся із забраним у пучок волоссям клопотала біля столу, розставляючи горнятка.

— Сиди-сиди, Дмитрику, я вже на ціле життя уперед насиділася! Дай попіклуюсь про тебе, мені це на втіху, — усміхнулась вона Дмитрові, від чого на щоках старенької з’явилися ямочки.

На кухню злегка похитуючись увійшов Олег, хизуючись новими протезами.

— Ух ти, справжній кіборг! — Дмитро подивився на нього закоханими очима. — Сідай біля мене, чай майже готовий.

Олег сів поруч, переплівши з коханим руки. Баба Аня налила в горнятка ароматного чаю та посунула ближче тарілку з рум’яними пиріжками.

— Дякую, бабАнь! — промовили вони одночасно.

— Їжте, мої любі хлопчики, — бабуся по черзі цьомнула їх у маківки.

— А для кого посуд? Ми чекаємо на гостей? — здивувався Олег.

Дмитро з бабусею перезирнулися.

— Це сюрприз, — баба Аня погладила Олега по голові. — Почекай трохи, Олежику, скоро сам все побачиш.

Невдовзі почулося, як у замку повертається ключ. На кухню влетіла дівчинка років п’яти й одразу повисла в Олега на шиї.

— Женічка! — вигукнув хлопець, пригортаючи сестру.

— Привіт, синку, — у дверях нечутно з’явилася жінка з сумними блакитними очима.

— Мама? — Олег не міг повірити в те, що бачить. — Батько знає, що ви тут?

— Я пішла від нього, Олежику, — очі жінки заблищали. — Після того, як тебе прогнав, він став просто нестерпним. Женю зовсім засмикав! Такі мультики не дивись, в машинки не грай, штани не вдівай, синє не носи — то все для хлопчиків. Дівчинка має бути такою, справжня жінка має бути сякою, бла-бла-бла… Пішов він під три чорти! Більше не дам дітей ображати! Нікому, ніколи… Мої діти будуть такими, як самі захочуть! А я їх любитиму.

Вони обіймалися втрьох — Олег, мама і маленька Женя. Дмитро та бабАня дивились на них з щасливими усмішками.

— Я вже й роботу знайшла, а баба Аня дозволила нам тут пожити, — жінка із вдячністю глянула на стареньку. — Я тепер завжди буду поруч.

***

Чи жили вони після цього довго та щасливо, чи більше ніколи не бачили сірих відтінків? Звісно, ні. Це життя, а в житті трапляється різне. Бувають погані дні, а інколи навіть паскудні. Трапляються непорозуміння, сварки та образи. Але погані дні минають, непорозуміння вирішуються, бо рідні люди готові просити пробачення й пробачати, змінюватись заради одне одного! Тому що у квартирі номер п’ять завжди жила і завжди житиме любов.