Крок перший: кавалерування. Група 18-

Категорія: Слеш

Жанр: Романтика, Повсякденність

Анотація:

Вони зустрілись у ліфті, що застряг — тихий переляканий школяр, що мріє про космос і п'яний дядько, що вміє пекти убивчо гарні пиріжечки. Пара, проголошена на небесах!

Тригери... Алкоголь (із засудженням), згадка вбивства при самообороні (без подробиць)

___

Марко ступив у ліфт. Згорбився, і чорні дрібні завитки волосся впали на очі. Із зітханням стягнув портфель, обернувся і відсахнувся — за ним до кабінки проникла ще одна людина, і тепер стояла, похитуючись, і з кожною миттю поширювала дедалі міцніший запах перегару. Марко ледь діставав маківкою до його підборіддя, широкі плечі під чорною курткою, здавалося, насилу пройшли в отвір. Жовтувате світло лампочки вихоплювало білу пляму бороди, але очі ховалися під здоровенними чорними окулярами, а голова — під в'язаною шапочкою. Чоловік скривився і посопів у тиші, потім знову похитнувся, розвернувся і натиснув на кнопку шостого поверху.

Марко зіщулився, намагаючись стати меншим і непомітнішим, ліфт здригнувся і поїхав. Стримувати дихання довше не виходило, Марко зробив вдих і одразу відчув себе крапельку п'яним. Світло блимнуло, уздовж стінки пролунав протяжний вереск металу, уся коробка завібрувала, смикнулася і завмерла. У тиші Марко чув тільки своє дихання, що зривалося, і стукіт серця, потім — важкі кроки незнайомця. Той пробурмотів щось несхвальне і сів на підлогу, привалившись до стінки навпроти дверей. Марко бочком відійшов від нього якомога далі. Сам він намагався нічого не торкатися, але цьому алкоголіку, схоже, було все одно. Мужик закинув пляшку і зловив губами останні краплі, а потім із глухим брязкотом упустив на підлогу. Добре хоч, не розбив.

Марко заплющив очі, але стало тільки гірше — здавалося, ліфт погойдується під ним. Шумно ковтнувши, Марко вчепився в портфель і швидко дихав через рот.

— Гей, привіт, — промовив незнайомець і відкинувся потилицею на стінку. — Ти з якого поверху?

— Із шостого, — ледь чутно промовив Марко і глянув на мужика. Той зняв окуляри та дивився на нього з п'яною цікавістю.

— О, і я теж! — він усміхнувся і сонно прикрив очі. — Скажи ще що-небудь.

— Ти не боїшся?

— Я сподіваюся, — пробурмотів той, — але з такої висоти ми максимум зламаємо кістку-другу. Просто боляче.

Він зітхнув і поставив пляшку, посував денцем по підлозі. Дивлячись на його спокій, Марко і самого попустило трохи.

— Скажи якусь довгу фразу, — мужик підняв на нього погляд, — і я вгадаю твоє ім'я, — раптово він лукаво посміхнувся, і Марко мругнув від несподіванки.

— Ну не знаю... Я живу в цьому будинку все своє життя і мені подобаються ракети, — сказав він.

— Раніше я жив в окремому будинку, — сказав мужик. — Там було дуже тихо, — його обличчя на мить втратило вираз. — А ви всі цві... цвірінькаєте як пташки весь час. Гейл і Марта, це твої батьки, мабуть... Марія і Дженні, а ще Девід, Джо і Марко. Ти не подумай, я не підслуховую, просто стіни у вас картонні. Так от... Ви базікаєте постійно, і це здорово чути, що хтось живий поруч... — він насупився, намагаючись зловити думку. — Я знаю ваші голоси, усі, крім Марко. Він дуже загадковий, — мужик округлив очі й майже прошепотів останню фразу, ніби ділячись секретом. Марко не втримався і тихо фиркнув.

— Це чим же?

— Він... він не говорить. Спочатку я думав, він німий, потім кілька разів чув "так, мам", "ні, мам", "добре"... З ним ніхто не розмовляє... Навіть друзі не приходять.

Марко опустив голову, обличчя і шию затопило теплом. Він згорбився і сів на підлогу, підтягнувши коліна до себе.

— Людина-невидимка, — додав мужик, і Марко кинув на нього погляд, але той не сміявся, і виглядав дуже сумним. — Прямо як я.

Марко скривився, зморгнув сльози. Чому якийсь алкоголік за кілька хвилин помітив його, розгадав, коли нікому більше нема діла, навіть родині? Він відвернувся, ховаючи обличчя.

— А я Гері, — додав мужик навіщось. Помовчав. — Розкажи мені. Про ракети.

Марко непомітно промокнув вії об штанину, схлипнув і витер очі рукавом. Гері сидів тихо і ніяк не коментував. Коли Марко заспокоївся і кинув короткий погляд на Гері, той лише запитав:

— Розкажеш мені про ракети?

І Марко розповів. Судячи з запитань, які Гері інколи ставив, він не відрізнив би ракетне паливо від автомобільного, і Марко зупинився і почав з основ. Гері слухав і намагався розібратися, але алкоголь залишив від його когнітивних здібностей тільки знуджену цікавість та ентузіазм... Але Марко все одно не міг зупинитися. Він уже наговорив більше, ніж за весь час, що Гері жив у цьому будинку, і його вперше слухали. А може, він таки надихався винних парів?

За кілька годин, коли робітники їх витягли, Марко зупинився і замовк, не встигнувши розповісти здоровенний шматок "лекції", лише домовив до кінця фрази, коли у двері постукали з того боку. Опинившись на сходовій клітці, Марко знову втиснув голову в плечі й опустив погляд, а потім втік до себе.

***

Марко прокинувся з відчуттям, що вчора сталося щось дуже важливе і чарівне, але він це забув, як сон. Тільки за сніданком мозок, нарешті, перестав болісно згадувати та видав усе разом — застряглий ліфт, страхітливого, але доброзичливого алкоголіка і раптовий монолог про ракети. Марко крадькома підняв погляд, але його сім'я, як зазвичай, без особливого вогнику сварилася. На Марко ніхто не дивився, і він зітхнув і насупився.

А алкоголік, тобто Гері, можливо, зараз лежить за стінкою з похміллям і чує кожне слово.

Марко з роздратуванням зазначив, що думає про нього весь час — дорогою до школи, на уроках і перервах, у парку, куди прийшов, щоб зробити домашку в тиші. Зрозуміло ж, що більше такої розмови не повториться, і вона не мала означати так багато. Невже Марко — як голодне кошеня, готове муркотіти та витися біля ніг будь-якого незнайомця, довірливо вибігаючи на дорогу? Тертися головою об ласкаві руки, не знаючи про людину більше нічого?

Але дідько, як же було добре! Тепер навіть гірше, ніж зазвичай... Він подивився на однокласників, які гуртувалися за інтересами, і стиснув кулаки. Радіють життю, сволоти!

У парку видався порівняно теплий день — можливо, навіть вдасться зробити всю домашку тут. Марко виклав підручники й зошити на лавку, щільніше загорнувся, натягнув шапку, щоб вітер не морозив вуха, і занурився в математику.

Через деякий час на лавку хтось сів, і Марко кинув погляд, ірраціонально побоюючись, що людина підхопить його підручники та втече. Але це виявився Гері.

— Можна?

— А-а... звісно. Привіт, — сказав Марко й уткнувся в зошит.

— Не проти, якщо я закурю?

— Тільки не дихай на мене, мама спалить, — відповів Марко. Він насилу робив голос спокійним. Не поводься, як кошеня, ну!.. Але він однаково вслухався — як Гері шарить у кишенях, клацає запальничкою, випускає дим убік. Краєм ока бачив його ноги в джинсах і чорних черевиках, рази в півтора більших, ніж кросівки самого Марко. Гері мовчав, і Марко перегорнув сторінку, притиснув, щоб її не перевертав вітер.

Через якийсь час домашка скінчилася. Гері весь цей час мовчав і думав бозна-що, курячи сигарети одну за одною. Марко закрив останній зошит і завмер. Йти додому не хотілося.

— Тримай, — Гері простягнув йому щось, загорнуте в паперову серветку. — Будь ласка, — додав він, бачачи, що Марко не рухається. Той поворухнув бровами в нападі незручності, сковтнув і повільно забрав предмет. Розгорнув — це виявився пиріжок. Марко глянув на Гері й той усміхнувся:

— За вчорашнє.

— Я не можу...

— Та годі тобі! Ти молодець. Змусив мене весь цей час думати не про смерть, а про ракети. Тримай, ти заслужив, — він знову усміхнувся і навіть зняв чорні окуляри, які чомусь носив, попри дощові хмари. — Я сам випік, спробуй, — додав він, і Марко округлив очі. Раптово Гері фиркнув: — Знаю-знаю, з боку це, мабуть, виглядає жахливо, майже як дати цукерку дитині... — він задумався і зітхнув. — Я просто не знаю, як ще сказати "дякую".

— Та я ж нічого не зробив, — Марко остаточно змішався і почервонів.

— Ти поговорив зі мною, — Гері посміхався, але очі в нього були сумні. — Останній рік... Навіть і не знаю вже, навіщо це все, — він втупився в глибини парку. — А ти просто гориш цими ракетами, очі світяться, і все життя попереду. Це здорово. Навіть просто з боку подивитись. — Марко мовчав, не знаючи, що сказати, і Гері додав: — Спробуй.

Може, у пиріжку снодійне, і він зомліє просто на лавці, і Гері понесе його через парк, а потім зґвалтує десь у підвалі або мінівені й сховає труп... Цікаво, скільки часу мине, перш ніж хтось помітить? Марко підніс булочку до носа, втягнув солодкий, теплий запах, і слина затопила рот. Відкусив м'яке тісто, і на язик потрапив кисло-солодкий джем із таким яскравим смаком, що на мить щелепи звело від болю, і Марко ледве придушив стогін задоволення. Як завжди після школи, їсти хотілося страшенно...

— У мене ще є, — сказав Гері, коли Марко доїв останній шматочок.

— М-м-м... дякую, — сказав Марко і сковтнув. Взагалі-то він мав на увазі цей пиріжок, але Гері зрозумів його інакше і видав ще один. Зітхнувши від сорому і радості, Марко взяв, ще раз пробурмотівши "дякую". Цей він з'їв повільніше, і потім сів, відкинувшись на спинку лавки, не в змозі стримати усмішку. — Це... це чудово, ти на кухаря вчився?

— Ні, повторював за кулінарними шоу від нудьги, — відповів Гері.

— Дякую, — ледь чутно сказав Марко. Гері знову усміхнувся з абсолютно беззахисним виглядом. Що з людьми робить самотність! Марко кілька секунд боровся з бажанням обійняти його, настільки йому це було зрозуміло. Він закусив губу й опустив вії.

— Ти часто сюди приходиш? — запитав Гері.

— Так, у мене... галасливо вдома, — Марко знизав плечима. — Взимку я зазвичай ховаюся в кафешках.

— У мене не так шумно, як у твоїй квартирі... Чорт, стрьомно якось прозвучало, — Гері пирхнув, і Марко усміхнувся, але про себе подумав, що прозвучало і справді стрьомно. Але Гері тут же перевів розмову на ракети, і Марко видихнув із полегшенням.

Вони базікали, поки Марко остаточно не замерз, потім повільно пішли додому і ще якийсь час стояли біля дверей. А наступного дня Гері знову опинився в парку, і наступного теж. Потім був дощ, і вони сиділи в кафешці. Алкоголем від Гері більше не пахло, а одяг став чистим. Гері з однаковим задоволенням слухав і про ракети, і про однокласників, і скарги на життя, які Марко не зміг утримати в собі, хоч і намагався. Про себе Гері розповідав мало — що навчався на актора і навіть знявся в кількох масовках, а потім продав будинок у Лос Анжелесі й переїхав сюди. Бо яка різниця, куди переїжджати.

— А чому в тебе немає друзів? — запитав Марко одного разу на лавці в парку. — Ти ж кльовий, не те що я.

— Ти не бачиш себе збоку, — усміхнувся Гері, потім спохмурнів. — Та був один псих, він прийшов до мене в будинок із пістолетом і хотів трахнути. Я злякався до нестями й вдарив його ножем... кілька разів. Ну він і помер. — Марко сковтнув. Гері важко зітхнув. — Друзі... вони дуже злякалися. Я не можу їх звинувачувати, я теж злякався... Моя колишня, ні слова не сказавши, звалила з країни, і більше ми не бачилися. Я розклеївся, кинув роботу... — він замовк. — Боїшся?

— Це ж був самозахист, — Марко знизав плечима. — Напевно, я б на твоєму місці, ну, щонайменше, теж спробував би.

— Я вбивця, — тихо сказав Гері.

— У тебе смачні пиріжки, — після паузи ще тихіше відповів Марко і Гері розсміявся, змусивши Марко здригнутися.

— Я просто не знаю, як... — Гері зам'явся і поворушив пальцями. — Ми вже встигли трохи потоваришувати, і дуже сумно думати, що можливо, якщо ти взнаєш мене краще, теж утечеш, як усі. Я думав, краще все одно мати друзів, але не знав, що потім буде так погано без них. Може, не треба було й починати...

Марко ковтнув грудку в горлі й на кілька секунд стиснув його руку. Він уперше торкнувся його сам, і тут же змішався й опустив голову.

— Ти такий сміливий, — сказав він. — Я б ніколи не зізнався. Мама іноді запрошує доньок знайомих, і вони мені не подобаються, а я й того не можу їй сказати. І що в місцевий універ на менеджера не хочу, і в бога не особливо-то й вірю... — Перевів подих. — Ось побачиш, одного разу я вінчаюся в храмі з абсолютно чужою дівчинкою і піду просиджувати штани в офісі, тому що... — він похитав головою і волосся впало на очі.

— Але ж у цьому немає нічого кримінального, — м'яко відповів Гері. — У тому, чого тобі хочеться по-справжньому. — Марко нічого не відповів і Гері додав: — А якби ти міг робити все, що хочеш, і тобі б вистачило сил це реалізувати, що б це було?

— Ну... Я б подав документи в універ в іншому місті, якомога далі від моєї родини. А потім став би інженером, креслив ракети... Одружився б із тим, хто мені сподобається.

— Документи ти подати можеш. Це твій останній рік у школі, так?

— Але я не можу, я шмаркач, я не можу... — він сховав обличчя в долонях і похитав головою.

— Ну звісно, можеш.

— Мама не дасть грошей на навчання...

— Пройди за конкурсом. Ти ще школяр, а вже сиплеш термінами, яких я в житті не чув. Ти не такий поганий, як думаєш, Марко. Ти розумний. Затюканий тільки дещиця, — він усміхнувся, і Марко фиркнув. Зітхнув.

— Щоб пройти за конкурсом, треба знати ще більше. А як тут підготуєшся? — він повів рукою, вказуючи на парк навколо.

— Ти міг би сидіти в мене. Тихо, тепло і сухо, і я заважати не буду, чесне слово. Ще будуть убивчо гарні пиріжки.

Тут Марко не стримався і засміявся на весь голос. Перші краплі дощу впали з темного сірого неба, і Марко піднявся, обтрусив джинси. Гері незграбно встав слідом, на мить збалансувавши руками.

— Гаразд, — сказав Марко і закинув портфель на плече.

Ближче до будинку дощ зарядив, але Гері лише крокував ширше, але так і не перейшов на біг. Марко плюнув і почекав його. Промокне — так і бог із ним.

***

Наступного дня після парку Гері відчинив перед Марко двері своєї квартири. А потім зняв шапку, і біле волосся крупними хвилями вивільнилося, дістало кінчиками до плечей, і раптово обличчя, не змінившись, стало виглядати інакше... Той самий прямий ніс, глибоко посаджені світлі до білизни очі, бліді повні губи — але з шапкою він виглядав як злегка пом'ятий життям мужик, а тепер — наче грецька статуя, або ангел, або... Марко відкрив рота і завмер. А Гері розстібнув і стягнув із широких плечей мішкувату куртку і залишився в чорному в'язаному светрі, м'якому й пухнастому, що сидів, наче на манекені. Хіба що манекени худорлявіші, а Гері, мабуть, міг би з легкістю підняти Марко над головою...

— Гей, усе гаразд?

— А-а-а... ем... класний светр, — пробурмотів Марко й опустив очі. Він вдихнув уперше за хвилину, тепло поповзло по тілу, і він зняв свою куртку, але це не особливо допомогло.

— Треба було щось пристойне знайти, якщо вже в мене гості, — сказав Гері, і Марко подумав, що виглядає він до чортиків непристойно. Непристойно чудово. Як модель із журналів. Пальці свербіли й смикалися від бажання занурити їх у це волосся, торкнутися бороди, провести по м'якій трикотажній тканині... Марко стиснув кулаки.

Напевно, треба було бігти, придумати якусь відмовку, але мозок відключився, і Марко промовчав. До того ж Гері вже виніс маленькі пиріжки з м'ясом, і порожній із ранку шлунок благально буркнув.

Це катастрофа... Марко не міг відвернути погляд від цих губ, блискучих від олії, від кінчика язика, що іноді облизував їх, від великих пальців із міцними нігтями, що обережно тримали пиріжки, хоча могли б перетворити їх на кашу... Білі кінчики волосся красивими завитками лежали поверх чорної в'язки. Марко опустив погляд на свої трохи тремтячі руки. Катастрофа.

Гері виконав свою обіцянку не заважати і весь час, поки Марко марно намагався зосередитися на математиці, не розмовляв із ним, читав книжку, сидячи на іншому боці дивана. Варто було підняти погляд над зошитами, і Марко залипав на довгі сильні ноги в чорних джинсах і обливався потом.

Через кілька годин він здався і закрив підручники. Гері запропонував подивитися який-небудь фільм, і Марко сказав, що не дуже добре почувається, може, іншим разом...

— О... Ну гаразд. Сподіваюся, все буде добре, — Гері торкнувся його плеча, і Марко похитнувся. — Прийдеш завтра?

— А, звісно...

Уже за дверима він зрозумів, що останнє, можливо, говорити було не варто. Іншим разом?

Удома він ліг у ліжко в одязі, поверх покривала, згорнувся калачиком і заплющив очі. Він уже давно помітив, що йому не подобаються дівчатка, а хлопчики — так, але поки що, дякувати богу, його захоплювали тільки люди з журналів, книжок чи кіно, тобто вочевидь недоступні. Майже повна фантазія. Учора Гері говорив, що це жахливо — не знати, чи буде людина дружити, якщо дізнається краще, і це почуття Марко теж було знайоме. Він нікому не розповідав про себе саме з цієї причини. Можна сильно прив'язатися, відкрити душу, а потім друг назве слюром і все, що знає, використає проти нього...

А з Гері ситуація була ще гіршою. Минулого мужика, який намагався залізти йому в штани, він убив власними руками. Марко схлипнув і сховав спотворене обличчя в долонях.

Через деякий час він промокнув очі й вирівняв дихання. Сили на горе скінчилися, і Марко лежав і думав. Проклятий мозок обдурив його, обдарувавши почуттями, які в кращому разі ніколи не реалізуються. У гіршому він проговориться і Гері розчарується в ньому, а може, і вб'є. Хоча... тоді б якраз усе скінчилося.

Закінчити цю дружбу. Ніхто більше не слухатиме його, не цікавитиметься його життям, не годуватиме смаколиками після школи й не казатиме, що він розумний, сильний і зможе стати ким хоче, вирватися з цього міста... Марко знову почав схлипувати, не в змозі зупинитися. Знову перетворитися на нікому не цікаву людину-невидимку, після того, як він дізнався, як же здорово, коли хтось тебе бачить...

Або варіант другий — продовжувати. Якщо добряче взятися за навчання, у тихій квартирі Гері цілком можна підготуватися, і хто знає, може, й справді вийде вступити, отримавши стипендію? А здобувши освіту, можна буде знайти хорошу роботу, переїхати, і тоді... Мине років п'ять, і Марко стане дорослим і впевненим, буде жити один і на свої гроші. Цей Марко з майбутнього набереться хоробрості, вийде з шафи й знайде хорошу людину... На відміну від дурнів зі школи, які тільки шукають привід, за що б зачморити будь-кого, хто піддасться, у Гері й справді є причина побоюватися геїв. Марко зітхнув і зрозумів, що не може ображатися на нього за це.

Просто тримай свої фантазії при собі. Гері не заслуговує, щоб його єдиний друг виявився сраним збоченцем. Він засмутиться, якщо дізнається. Марко вступить до універу, а Гері залишиться тут. Може, дзвонитиме іноді, але через роки емоційний зв'язок ослабне, кожен заведе нових друзів, дзвінки будуть дедалі рідшими, і одного разу... Усе, що Гері знатиме — що допоміг сором'язливому школяреві здійснити мрію. І це навіть буде правдою.

Марко видихнув і розслабився. Так. Нехай буде так.

***

Марко не знав, зуміє він втілити свій план чи це занадто складно, але виявилося... терпимо. Він сказав, що люди поруч відвертають його від роботи, і Гері лише усміхнувся і пішов на кухню, і проводив там години, поки Марко вчився. І щоразу готував що-небудь гарненьке, щоб Марко спробував. Марко усміхався і брав, але всередині вмирав від провини. А потім вони дивилися фільми і базікали. З чого Марко взагалі взяв, що зможе обірвати цю дружбу? Він не зміг би, ніякого вибору і не було.

Потім настала весна, і теоретично Марко міг би вже й не ховатися від негоди у квартирі Гері, але вдав, що це йому на думку не спало, і Гері без жодних змов йому підіграв.

***

На вісімнадцятий день народження Марко в нього вдома зібралася купа родичів і друзів батьків, усі базікали, звично підбивали одне одного, а мама з натяком розхвалювала дочок подруг. Мама похвалилася, що знайшла йому гарний універ недалеко від дому, тож навіть не доведеться переїжджати в гуртожиток, і коли Марко заїкнувся, що хотів би вступити на ракетного інженера, тільки пирхнула й відмахнулася. Під кінець вечора всі вже говорили про своє, забувши про Марко.

Він сказав мамі, що піде провідати друга, і вона кивнула й повернулася до розмови. Марко зітхнув і вийшов.

Гері його вже чекав, він навіть випік торт із рожевими кремовими трояндочками. Марко запропонував випити, якщо вже він тепер повнолітній — настрій був огидний, особливо тому, що Гері зробив усе, щоб його підняти, і це все одно не працювало. Але ж Гері в цьому не винен, в усьому винен сам Марко... як завжди.

З незвички він дуже швидко набрався, але печаль чомусь так і не відпустила.

— Давай, задувай свічки, — сказав Гері, його рука лежала поверх лопатки Марко теплою вагою. Марко дохнув з усієї сили... — Молодець! Тепер твоє бажання має збутися, — сказав Гері. Судячи з голосу, він теж встиг добряче випити, чого з дня знайомства з ним не ставалося. Марко обернувся до нього. Вони сиділи в напівтемряві, світло настільної лампи підсвічувало білі вії Гері, відкидало тіні на обличчі, і Марко пробурмотів "моє бажання...", повільно потягнувся до нього, обійняв за шию і поцілував.

Хоча це, напевно, був уже сон. Марко втратив відчуття часу, але цей сон був, мабуть, найприємнішим із його фантазій. Він зовсім його не запам'ятав, знав тільки, що в ньому Гері його не ненавидить. І все навколо погойдується... І так тепло...

Він прокинувся, ледь втримавши крик задоволення. Він гадки не мав, що відбувається, де він... Тут його плечі стиснули руки, сильно, до болю, і відпустили. Відчайдушно намагаючись проморгати залиті сльозами від світла очі, Марко підвівся на ліктях, геть дезорієнтований. Прямо перед собою Марко побачив Гері — той з відкритим ротом кліпав очима.

— Марко? — запитав він хрипко, і обличчя торкнулося тепле дихання із запахом перегару. Марко сперся руками, Гері теж спробував сісти, але одразу ж ойкнув і впав назад на диванчик, зі здивуванням дивлячись на Марко та з шумом дихаючи, і Марко звалився на підлогу. У голові стрельнуло болем, а потім мозок запізно виплеснув у кров добру склянку нерозбавленого адреналіну, і якби Марко не встиг застебнути штани, то потім руки його вже не послухалися б. Серце гуркотіло так, що, здавалося, стрясає пульсом усе тіло, аж у вухах закладало.

— Марко... Почекай! — донеслося в спину. Диван скрипнув, і наступної миті Марко вже був у передпокої, відчиняв двері, як у фільмах жахів. Шкіра на спині стягувалася, передчуваючи нищівний удар.

Чекати ліфта він не став, злетів сходами, балансуючи, хапаючись за поручні на поворотах і вдаряючись у стіни. Горло боліло, слина загусла, ноги стали легкими й тремтіли. На вулиці вже був ранок, знову хмари, і холодне повітря торкнулося спітнілої шкіри. Асфальт хапнув ноги крізь шкарпетки, але Марко біг далі, ледь не потрапив під машину, обігнув лавку в парку, а потім сили нарешті скінчилися, ноги не втримали, і він упав у мокру траву. Він хрипів і трясся, сміявся, а може, стогнав від жаху. І прикидав, які шанси отримати серцевий напад у вісімнадцять.

Потім він валявся в траві, дивлячись у сіре небо, лежав без жодної думки в голові. У якийсь момент сіпнувся всім тілом і сів, але Гері поруч не було. Одяг промок, шкарпетки вимазалися в бруді, тіло тремтіло від холоду — в'язану кофту він забув у квартирі Гері. Як і кросівки, і мобільний телефон.

Додому Марко повертався, навшпиньки піднімаючись сходами та завмираючи перед кожним поворотом. Але Гері ніде не виявилося, і Марко прослизнув до себе. Замкнувся у ванній, зняв і виправ шкарпетки, щоб не влетіло від мами. Труси липли до шкіри, і він зняв і їх... Щось рожеве розмазалося по тканині, і Марко здригнувся, стиснув зуби й зняв пальцями прилиплу грудочку. Пахнула вона ваніллю, і Марко ледь не подавився, усвідомивши, що це залишки кремових трояндочок з торта... Боже!..

Він швидко привів себе до ладу і виправ труси. Ось уже що він точно не зміг би пояснити мамі, так що ванільний крем робить на його білизні... Чия ж це була геніальна ідея? Гері його вб'є...

Марко глянув на себе в дзеркало. Худий низенький вчорашній підліток із переляканим виразом обличчя. Густі вії, через які очі вічно здаються підведеними, яскраві губи, тонкі кістки... Якби очі були не чорними, а блакитними, а волосся світлим, то повнішого потрапляння в образ пасивного гея й уявити було б складно. Господи, Гері точно його вб'є, і буде правий!

У парку Марко раз у раз здригався і відривався від зошитів, щоб озирнутися, але коли нарешті побачив фігуру Гері, його все одно пробрало до чортиків. Він розсипав підручники й підібрав їх, запихав у портфель, а Гері йшов широкими кроками. Підняти голову, щоб роздивитися вираз його обличчя, Марко не наважився, а коли Гері підійшов досить близько, щоб крикнути: "Зачекай!", просто підхопив портфель і побіг геть.

Гері намагався зловити його весь тиждень, і побачивши його, Марко тікав. Кілька разів Гері ловив його на сходовому майданчику — все одно, якщо сидіти досить довго, Марко там пройде, але після фрази "Треба поговорити" Марко тікав, і Гері залишив його. Марко все одно трясся щоразу, піднімаючись сходами, хоча Гері, мабуть, не хотів говорити в межах чутності сусідів, і хапати школяра перед дверима з вічками теж. Натомість він намагався підкрастися до нього в парку. Марко сидів на відкритому місці, тож і ця тактика не спрацювала. "Рухається як танцюрист" або "з котячою грацією" — це явно було не про Гері. Його хода була підстрибуючою і незграбною, навіть коли він був тверезий. З якоїсь невідомої причини він ніколи не переходив на біг, і цьому залишалося тільки радіти, бо з цими довжелезними сильними ногами він наздогнав би Марко миттєво, а так він ще встигав і речі зібрати.

Звичайно, вічно так тривати не могло і рано чи пізно Гері його зловить, але зупинитися Марко просто не міг.

І цей день настав, коли зарядив дощ, і Марко влаштувався в куточку кав'ярні. Плетені з лози ширми по груди заввишки для затишку півколом обіймали кожен столик. На них-то і поклав руки Гері, перекриваючи єдиний вихід.

Марко підняв погляд від розкиданих по столу підручників і задихнувся, спина задерев'яніла. Він озирнувся, прикинув, чи зможе перестрибнути ширму або повалити її...

— Не встигнеш, я занадто близько, — тихо й похмуро промовив Гері.

— Я буду кричати, — так само тихо відповів Марко. Підняти погляд було надто страшно, і він втупився в чорні джинси та мокру від дощу куртку.

— Пам'ятаєш, я розповідав, як моя колишня кинула мене, ні слова не сказавши? — голос Гері був спокійним і тихим, але чітким. — Не роби цього зі мною, чорт забирай. Хіба я був тобі поганим другом? Я заслужив, щоб зі мною хоча б попрощалися, Марко.

— Ти вб'єш мене? — "І пробачиш?" Може, так і справді буде краще...

— Ні.

— Зламаєш усі кістки?

Гері мовчав, і врешті-решт Марко подивився на нього. Гері підняв брову і сумно насупився.

— Нічого я тобі не зроблю, боягузе, — відповів він. — Переїду якомога далі, напевно, — рот скривився, куточки губ опустилися, він на мить прикрив очі. — Просто поговори зі мною спочатку. Домовилися?

Марко сковтнув грудку в горлі й кивнув. Гері сів навпроти й згорбився, поклав руки на стіл. Гері мовчав, Марко теж.

— Ну ти ж сам мене поцілував, якого біса? — запитав Гері втомлено. — Я все розумію, ти був п'яний, а я безробітний алкоголік і вбивця, такого щастя нікому не потрібно, але... — він зітхнув. — Ти мій єдиний друг і єдиний, хто не втік, коли дізнався про того зарізаного мудака. Я досі не розумію, чому, але не можу просто так усе знову просрати й хоча б не спробувати... — він облизнув губи. — Я розумію, що ти шкодуєш, але давай хоча б спробуємо знову бути друзями. Я тобі підіграю, — він підняв погляд, і Марко відкрив рота і підняв брови.

— Я думав, ти мене вб'єш!

Гері скривився і зітхнув. Марко розгублено кліпнув.

— Ну що, спробуємо знову? — запитав Гері.

— Знаєш, я не думаю, що зможу... — він похитав головою. — Я не розумію! Ти все ще хочеш дружити зі мною? Але чому?

— Я ж щойно пояснив.

— Але я ж... і взагалі! Ти хіба не злишся на мене?

— О, я в люті! — сказав Гері й Марко стиснувся. — Я готував цей чортів торт кілька годин, а ти його навіть не спробував, і мені довелося весь його доїдати на самоті... Та ще й утік ось так. Ти не уявляєш, які думки лізли мені в голову весь цей тиждень! Слава богу, я точно пам'ятаю, що це ти мене поцілував, тож я хоча б тебе не змусив...

Марко нервово розсміявся:

— Та як ти собі взагалі це уявляєш? Тобто... — він змінився в обличчі.

— Не знаю, — Гері зітхнув. — Чесно кажучи, після поцілунку я взагалі нічого не пам'ятаю. Хто його знає?

— О, я теж...

— Зовсім ти не цінуєш моє кулінарне мистецтво, — продовжував Гері, — з усього торта лише кілька квіточок, і ті в дупу засунув...

Марко пискнув, закрив почервоніле обличчя і застогнав. Глянувши крізь пальці, він побачив, що Гері криво посміхається, і в голові все остаточно перевернулося догори дригом.

— Припини, ну що ти кажеш таке, не треба... — дихання збилося, тілом розлився жар, одяг почав липнути від поту.

— Гаразд-гаразд... не втримався. Маленька помста за занепокоєння, — спокійно відповів Гері й Марко вчепився у своє волосся.

— Вибач, я, господи, вибач, будь ласка, я просто... Пробач!

— Ну годі, все, — фиркнув Гері, — вважай, що вже пробачив. Усе? Нумо дружити далі?

Марко помовчав.

— Я не думаю, що зможу...

— Чому?

— Ти мені подобаєшся, — ледь чутно відповів Марко.

— Безробітний алкоголік і вбивця? — здивувався Гері. Марко аж голову підняв:

— Та це взагалі не важливо! Я маю на увазі... Я ж г-гей, ти що, не зрозумів ще?

— Були в мене деякі підозри щодо цього, — очі в Гері стали веселими, він усміхався в бороду.

— І давно?

— Ну... ось із самого поцілунку й завелися, знаєш. — Дивлячись на його розгублене обличчя, Гері додав: — Стояв у черзі за шикарною шевелюрою, поки всім роздавали гей-радар. — Через паузу, додав. — О! Як і ти, як я розумію?

Марко потряс головою, і Гері розсміявся.

— А як же твоя колишня дівчина?

— Я не казав, що колишня — дівчина.

Марко осмислив це і моргнув.

— І ти справді не злишся? — запитав він, усе ще не в змозі у це повірити.

— Ти маєш на увазі, не злюся за ніч із найприємнішою, найрозумнішою і найгарнішою молодою людиною в моєму житті? Та ще й через понад рік самотності? Хм-м... Знаєш, якось не дуже. Шкода тільки, не пам'ятаю нічого.

Марко опустив очі й примудрився почервоніти ще раз. Йому теж було жаль — до дрижаків, до сліз, до зуду у пальцях... Він і уявити не міг, що алкоголь підступно відбере не якусь непотрібну дурничку, а пам'ять про його перший раз. Ще й з Гері! Навряд чи ще він колись ще дозволить...

— Усе мало бути зовсім не так, вибач мені, я страшенно вибач...

— Ну все, все, — Гері поплескав його по руці, і Марко здригнувся. — Ну добре, якщо ти не хочеш дружити, то чого ж ти... хочеш? — останнє слово він вимовив, понизивши голос, і Марко знову збився з ритму дихання.

— Але я ж усе зіпсував, усе було неправильно...

— То зроби правильно, — сказав Гері, спіймав його долоню, розвернув і провів пальцями, розпрямив. Марко почав дихати через рот. Він накрив його руку своєю і відчайдушно усміхнувся.