Ти завжди будеш в моїх обіймах

         (...) Глибока тиша запала між ними двома. Лише німий погляд в очі. Та напруга їхніх тіл, що ось-ось почне іскрити. Незрозумілий випадок чи жарт долі багато років тому розлучив закоханих. І от, не здогадуючись про присутність іншого, кожен з них сів на цей фатальний літак. І треба було статись такому збігу: їх місця були поруч. Довгих 15 годин їм потрібно буде провести поруч. Як це зробити, якщо навіть 15 секунд здаються вічністю?(...)

           У період зимових свят Олена любила гуляти засніженим містом. Одягнувши навушники вона вмикала сучасну гру на бандурі та йшла в довільному напрямку. Того вечора, непомітно для себе, вона прийшла до катка в центрі міста. На її подив людей тут майже не було. Трохи повагавшись Олена все ж купила квиток і вже за кілька хвилин переступила через перелаз. Вперше у своєму житті вона наважилась покататись на льоду. Тримаючись за борт вона зробила перші кроки. Відчувши впевненість в ногах Олена відштовхнулась і поїхала вперед. Вдало оминувши перед собою сім’ю з милою дівчинкою вона не вчасно повернула і врізалась в молодого юнака. Не втримавшись на ногах обоє упали. В хлопця від здивування округлились очі й Олену це розвеселило. Дивлячись на неї юнак теж розсміявся.

- Якщо ми зараз не встанемо, то ризикуємо підхопити простуду.

- Знаю. - відповіла дівчина. Але все одно продовжувала лежати.

- Тоді може ти встанеш, все-таки це ти на мені лежиш?

- Я б з радістю. Але не можу.

- Ти поранилась?

- Ні. Просто я сьогодні вперше одягла ковзани й щоб піднятись мені потрібна опора або допомога.

         Хлопець акуратно перекотився так, щоб було зручно піднятись, і допоміг встати дівчині.

- Тепер - пити гарячий чай! - сказав юнак, і не питаючи згоди, потяг дівчину до виходу.

         Поряд було затишне кафе і вони сіли за невеликий столик зі свічкою.

- Так романтично. - протягнула дівчина. 

- Додаймо романтики знайомству? - підморгнув хлопець.

- Куди ж іще більше? - здивувалась дівчина.

- Зараз побачиш.

         Хлопець взяв папір для записок, який лежав край столу і скрутивши з нього кільце одягнув його на безіменний палець дівчини.

- Вийдеш за мене?

         Олена, від здивування не могла промовити й слова. Пильно вдивляючись у глибокі карі очі вона намагалась розгледіти хоч маленький натяк на жарт. Але чим більше вдивлялась, тим більше розуміла, що юнак не жартує.

- Ти.. ти серйозно зараз? Ми ж навіть не знайомі. А про почуття я взагалі мовчу.

- От ти погодишся і заодно познайомимось. А щодо почуттів… Невже ти не віриш у кохання з першого погляду?

          З останніми словами юнак посміхнувся так, що Олена відчула що не лише вірить йому, а й ладна зробити те, що він просить. Зрештою, паперова обручка на першій зустрічі не можуть бути серйозним зобов’язанням. 

- Олена. - простягнула для знайомства руку дівчина.

- Денис. - посміхнувся юнак і замість подати руку у відповідь обхопив її долоню своєю рукою і зручно повернувши руку натяг на безіменний палець паперову обручку. - Коли повернусь - куплю тобі справжню.

- Отакої! Щойно заміж кликав, а вже кудись їдеш?! - Олена спробувала пожартувати, але обличчя Дениса лишалось серйозним.

- Знаєш, я в цьому місті випадково опинився. Сів не на той потяг. Квитки на потрібний мені напрямок були лише на післязавтра. От я й знайомлюсь з містом Лева.

- А заодно й наречену шукав? - блиснула сріблястими очима дівчина.

- Ти сама мене знайшла. - посміхнувся юнак. - Але я навіть радий цьому.

- То ти не жартуєш щодо одруження? - цього разу дівчина вже остаточно впевнилась, що Денис не жартує з одруженням.

- Хіба я схожий на коміка? - вдавано образився Денис.

- Ммм, швидше на мачо з фільму.

         Даючи таку оцінку Олена відчувала, що не помиляється: високий, широкоплечий, під светром виднілись міцні м’язи. Русяве волосся, привабливе обличчя з прямим носом і підборіддям з ледь пророщеною щетиною. В такого хлопця важко було не закохатися.

- Ну от, змушуєш мене соромитись.

- Ти? Соромитись? Мені здається тобі варто пишатись, а не соромитись.

- Ну, якщо ти так кажеш… Гм. - спохватився юнак. - Думаю нам варто відсвяткувати.

- Наше знайомство чи наші заручини?

- Думаю і те і те. Який твій улюблений десерт?

- Морозиво з полуничним джемом.

- Морозиво взимку?! Не боїшся захворіти?

- Ну, зазвичай не хворію. А який твій улюблений десерт?

- У мене все набагато банальніше - я люблю млинці. 

- У мене є ідея - посміхнулася Олена та змахнула рукою викликаючи офіціанта. А вже за кілька хвилин пара насолоджувалася гарячим чаєм та млинцями з морозивом.

- Ти казав, що в цьому місті випадково. Розкажеш звідки й куди їдеш?

- Давай краще ти покажеш мені своє місто. А я розповім про місто у якому виріс.

          Олена знизала плечами.

- Ну гаразд. Тим паче, що сьогодні я й планувала погуляти містом. А сюди забрела цілком випадково.

          Вийшовши із кафе Олена з жалем поглянула в бік катка.

- Ех, так і не навчилась кататись.

- Давай я тебе навчу. Але прийдемо сюди завтра вранці, коли буде малолюдно. Щоб ти ще когось не збила.

- Боїшся, що наткнусь на чергового нареченого?

- А якщо й так? - примружив очі Денис.

- Ну, по перше - ніхто не робить пропозиції через просте зіткнення на катку. - Побачивши як Денис здивовано підняв брову Олена поправила себе. - ну майже ніхто.

- А по друге?

- А по друге - я звикла виконувати свої обіцянки.

         Решту дня вони гуляли вузькими вуличками міста. Олена розповідала різні історії та легенди пов’язані з ними та будинками, які були надзвичайно схожими та в той же час кожен по своєму особливий. Поміж історій про місто Денис розпитував дівчину про неї. Виявилося, що вона приїхала сюди на навчання і закохавшись в місто просто не захотіла їхати з нього. Олена навчалася в консерваторії. В дитинстві закохалася у звук бандури. Далі була музична школа, а згодом твердо вирішила поступити в консерваторію. За кожною здійсненною мрією з’являється нова. І зараз дівчина мріяла про участь у міжнародному конкурсі, який проходить раз на два роки у Сполучених Штатах Америки. Виявляється він такий популярний, що для того, щоб потрапити на “живу” участь в конкурсі потрібно пройти ще один онлайн конкурс. Цьогоріч дівчині відмовили в участі, але вона не опускає руки. А наполегливо працює та вдосконалює свою майстерність. А поки що надає приватні уроки для діток, які теж бажають навчитись грати на бандурі. На подив Дениса виявилося, що охочих досить багато і дівчина завдяки цим урокам забезпечує собі проживання в місті.

- А що ти робитимеш після перемоги в конкурсі?

- Хм, я про перемогу боюсь навіть мріяти. Для мене буде достатньо й участі. Це вже буде великим досягненням.

- Ти ж сама казала, що за кожною здійсненною мрією з’являється нова? То хіба після участі в ньому ти не захочеш перемогти?

              Хвилину подумавши Олена відповіла:

- Ти правий. Але я ніколи не загадувала так далеко. Переможець отримує солідну грошову премію. Ну і славу звісно. - Олена розсміялась.

- А ти прагнеш слави?

- І так і ні. З одного боку це може стати помічником, а з іншого - стати згубою.

- О то ти ще й філософією…

              Денис перервав своє запитання ловлячи Олену яка посковзнулася на замерзлій калюжці та не втримавшись заледве не впала. Спіймав її за пів метра від землі. Щойно вона опинилася в його обіймах, як він відчув, що відпустити її буде дуже важко. Хотілося тримати її й насолоджуватися її обіймами нескінченно довго. 

              Від різкого руху з голови Олени злетіла шапка і золотисті кучері розсипалися на його рукав. Очі були широко відкриті та пильно дивились на нього. А вуста були злегка відкрились. В цей момент Денису здалось, що його тягне до дівчини наче магнітом. Його огорнув аромат жасмину. Заворожено він повільно нахилився до її обличчя та припав до неї в поцілунку. Раптом гамір вулиці стих. Були лише вони двоє. Спершу він цілував легко, ніби запитуючи у дівчини дозволу. Але щойно він відчув, що вона відповідає на поцілунок, то посилив натиск поцілунку. Здавалося, що він п’є солодке й терпке водночас вино та хмеліє від нього. Серце в грудях пришвидшило бій й калатало наче він біг марафон. І при цьому всьому він відчував… так, він відчував спокій. Вперше за багато місяців він відчував себе спокійним та щасливим. І це окриляло його. І ці крила відносили у далечінь від усіх турбот та реалій які чекали на нього. Але це буде за кілька днів. А зараз він буде жити сьогоднішнім моментом.