Ілюзія долі

Темрява й тіні

Місяць, мов мовчазний свідок, ледь торкався лісу своїм сріблястим світлом, посилюючи тіні, що здавалися живими істотами. Ліс приховував історії, які краще було не розповідати. Але Тім знав: ці історії завжди мали жахливий фінал. Для когось іншого.

Мотоцикл, мов звір, ревів під ним, а спідометр уже давно перетнув позначку в двісті. Людина б злякалася, але Тім не відчував страху. Страх був далеким спогадом, що вивітрився разом із людськістю.

Еліс. Її ім’я вже стало подразником. Її бачення й нескінченне бажання змусити всіх діяти за її сценарієм змушували зціплювати зуби. Він не ненавидів її, але втомився від її ілюзій.

Коли він під’їхав до будинку Калленів, звук гальмування був майже викликом. Тім зістрибнув із мотоцикла, його рухи були бездоганними, ніби кожен крок — це частина хореографії. Він відчував погляди, що зверталися до нього.

На другому поверсі Еметт, напевно, стримував сміх, а Едвард миттєво обірвав мелодію на піаніно. Вхідні двері відчинилися так швидко, що це більше нагадувало магію.

— Ти вчасно, як завжди, — голос Еліс лунав дзвінко, її очі сяяли задоволенням.

Тім мовчав. Його бурштинові очі пронизували її.

— Що це за чергові ігри, Еліс? — його голос був низьким і холодним, наче вітер, що віє з безодні.

Еліс зупинилася, її радість швидко змінилася напругою. Видіння поглинули її, і це лише викликало ледь помітну посмішку на обличчі Тіма. Її слабкість була настільки очевидною, що це майже бентежило.

«Слабкість,» — подумав він, і на мить уявив, як легко можна було б припинити її спроби маніпулювати. В його думках постали картини: тонкі пальці Еліс тріщать у полум’ї, а запах гарі заповнює кімнату. Її обличчя, застигле в безмовному жаху, було б ідеальним уроком.

— Досить, — голос Едварда прорізав тишу. Він стояв на сходах, його обличчя випромінювало напруження. — Це вже занадто, навіть для тебе.

Тім ледь помітно усміхнувся, але його очі залишалися холодними.

— Що «занадто»? — його голос був майже м’яким, але в ньому звучали сталеві ноти. — Я всього лише подумав. Мабуть, твої здібності дозволяють втручатися навіть у це.

Еліс похитнулася, її погляд був розгубленим.

— Що ти зробив?

Джаспер з’явився поруч із нею, його тіло напружилося, мов струна.

— Що ти з нею зробив? — його голос був низьким, загрозливим.

Тім знизав плечима, його байдужість була майже образливою.

— Нічого. Ми просто краще зрозуміли одне одного. Правда, Еліс? — його слова були отруйними, але вимовлені з майже дружньою інтонацією.

Еліс мовчки кивнула, хоча її очі були наповнені жахом.

— Досить, — голос Карлайла, спокійний і врівноважений, перервав їх. Його постава випромінювала авторитет, який навіть Тім змушений був визнати. — Ми сім’я, Тім. Пам’ятай про це.

— Сім’я? — повторив Тім, його тон був пронизаний сарказмом. — Карлайл, сім’я — це те, що обираєш, а не те, що нав’язують.

— Тім... — Есме крокнула вперед, її голос був сповнений щирості. — Будь ласка, не треба.

Він на мить затримав погляд на ній. Її очі були повні тривоги. Не за нього, а за те, що ховалося глибоко в її душі. Вона бачила в кожному з них тінь свого мертвого сина. Її турбота була щирою, але водночас гіркою.

— Не хвилюйся, Есме, — сказав Тім, його голос був м’яким, майже заспокійливим, але його слова залишалися холодними. — У мене немає причин виходити за межі. Поки що.

З сусідньої кімнати долинув голос Еметта:

— Гей, Тім! Давай зіграємо! Мені потрібен виклик.

Тім усміхнувся, але це була не тепла посмішка, а майже хижий усміх.

— Іду, брате, — кинув він, зникаючи так само раптово, як і з’явився.

Ігри з Емметтом тривали до того моменту, поки на порозі не з’явилася Розалі. Її поява перетворила Емметта з дикого хижака на ручного цуценя. Його увага миттєво переключилася, залишивши мене наодинці з роздратуванням.

Що ж, Тім став непотрібним, коли поруч така досконалість, як Розалі. Закотивши очі, я зітхнув і пішов до своєї кімнати, бажаючи хоча б кілька хвилин спокою. Але не встиг піднятися на другий поверх, як шлях перегородив Джаспер. Він стояв, мов кам’яна статуя, його погляд з холодним розрахунком пробирав до кісток.

Я хмикнув і схрестив руки на грудях.

— Якщо це буде ще одна лекція, згадай, що я давно виріс, Джас, — сказав я з невимушеною усмішкою. — І, на відміну від тебе, не маю звички перетворювати кожен конфлікт на драму.

Джаспер проігнорував сарказм. Його очі залишалися важкими.

— Погрожувати тобі марно, це я зрозумів давно, — почав він тихим, майже шовковим голосом, який завжди викликав у мене неприємні асоціації. — Але я попереджаю тебе як друг. Те, що накопичується в тобі, рано чи пізно вийде назовні. І тоді…

— Йому просто потрібна дівчина, щоб трохи розслабитися, — голосно перебив Емметт, вигулькнувши з-за спини Розалі. Його посмішка була такою ж самовпевненою, як і завжди. — Хіба не так, Розі?

Розалі лише докірливо зітхнула, перетворивши його жарт на фарс.

— Хоча б спробуй бути серйозним, Емметте, — промовила вона з ноткою роздратування, обернувшись до нього.

— Дякую за поради, — відповів я, іронічно нахиливши голову. — Але у мене все під контролем. Якщо вам так хочеться когось виховувати, то ось вам Едвард.

Десь углибині будинку роздався тихий смішок. «От, сучий син», — подумав я, не стримавши саркастичної усмішки.

— Тіме, ти не слухаєш, — голос Джаспера став ще тихішим, але тепер у ньому з’явилася сталь. — Ми всі знаємо, наскільки ти незалежний, але ти не можеш заперечувати очевидне.

— Очевидне? — Я звів брови, намагаючись не видати роздратування. — Очевидне тут лише те, що я не дозволю вам маніпулювати. Ви звикли все контролювати, але зі мною це не працює.

Джаспер хотів щось відповісти, але його зупинила Еліс, яка з’явилася поруч із легкістю, властивою лише їй.

— Це не контроль, — її голос був м’яким, але в ньому звучала впевненість. — Це турбота. І ти це знаєш.

— Турбота? — Я тихо розсміявся. — Хіба так виглядає турбота? Ви лізете в моє життя, наче це ваш обов’язок.

Еліс глянула на мене своїм поглядом, який завжди здавалося бачив більше, ніж слід.

— Ти змінюєшся, — сказала вона тихо.

— І ти бачиш це у своїх видіннях? — кинув я скептично, але всередині щось сіпнулося.

Вона лише зітхнула, а потім перевела погляд на Джаспера.

— Ми їдемо. Ти з нами?

— Ні, я приїду пізніше, на мотоциклі, — відповів я, не втрачаючи саркастичного тону. — А тепер дозвольте мені трохи побути на самоті.

Джаспер лише похитав головою, а Еліс ледь усміхнулася.

— Як завжди, Тім, ти складніший, ніж здаєшся, — сказала вона, і вони обоє зникли за поворотом.

Я залишився стояти на місці, вдивляючись у простір, поки не зникли їхні кроки.

Школа Форкса нічим не виділялася — типовий провінційний заклад із постійними обличчями й рідкісними змінами. Єдине, що вирізняло її, — це мінімальна кількість учнів, які, схоже, більше боялися змін, ніж самих «Калленів».

Я припаркував свій мотоцикл поряд із Volvo Едварда, де вже зібралася вся наша «душевно нестабільна» компанія, як називали нас школярі. Ну, вони мали рацію. Ми й справді були дивними, але не з тих причин, про які вони думали. Відвертий страх змішувався з недосяжною заздрістю. І ця суміш завжди була відчутна в повітрі.

Знявши шолом, я кинув його на кермо і наблизився до «родини». У цей момент погляд Еліс став занадто напруженим, а її руки стиснулися так, ніби вона знову побачила щось неприємне.

Червоний пікап, який заглушив навіть шум нашої розмови, в’їхав на парковку. Звук двигуна був настільки пронизливим, що, здається, навіть глухий його почув би. Я кинув погляд на Розалі, яка одразу скривилася, мов від гіркого лимона. Звісно, для неї ця машина — особистий виклик. Вона могла б перетворити цей пикап на витвір мистецтва, але її відраза була спрямована не лише на транспортний засіб.

Едвард, стоячи поруч, виглядав так, ніби йому щойно в груди встромили кілок. Його очі були прикуті до дівчини, що вибиралася з машини. Біла, мов сніг, тендітна, і водночас… крихка. Схожа на порцелянову ляльку, яку ось-ось розіб’ють. Це була Белла Свон.

Але мене більше зацікавила не вона, а Еліс. Її погляд невпинно блукав по парковці, ніби вона когось шукала. Її тривога відчувалася навіть без дару Джаспера. Щось було не так.

— Її видіння, як завжди, настільки точні, що аж сльози навертаються, — кинув я з посмішкою.

Еліс кинула на мене погляд, але нічого не відповіла. Її думки були десь далеко. Я лише хмикнув, спостерігаючи, як Белла зникає в будівлі адміністрації, і, не чекаючи на реакцію інших, попрямував до класу мистецтва.

Це місце завжди було моїм притулком. Запах фарб, лаку, полотна — усе це заспокоювало краще, ніж будь-які слова. Ключі крутилися в моїх пальцях, коли я відчинив двері. Вампіри не сплять, але у кожного є свій спосіб абстрагуватися від реальності. І це був мій.

Сонце сховалося за густими хмарами, коли я, як завжди, з точністю до секунди мав з’явився на уроці історії. Цей предмет був для мене фарсом. Учитель щоразу повторював одну й ту саму казку, яку ми всі чули сотні разів.

Проте сьогодні щось змінилося. Я почув тихі кроки. І запах… знайомий запах, який змусив мене зупинитися.

Переді мною стояла дівчина з волоссям кольору паленої карамелі. Її зелені очі, налякані й невпевнені, дивилися прямо на мене. Серце в грудях билося так швидко, що це могло зірватися в хаотичний ритм. Але найцікавіше було те, що її запах мене не спокушав. Жодної краплі жаги. Наче хтось вимкнув мої інстинкти.

— Вам допомогти? — холодно запитав я, вирішивши зіграти в «емпатію», про яку так любить нагадувати Джаспер.

— Так, якщо вам не важко, — сказала вона, намагаючись заспокоїтися. — Скажіть, де кабінет історії?

Я кивнув і повів її коридорами школи. — Ось, ви на місці, — сказав я, відкриваючи двері класу. Але вона завмерла на порозі, ніби щось утримувало її від подальшого кроку. Її погляд застиг, а серце завмерло на мить, перш ніж знову забилося швидше.

Я не витримав і кинув на неї запитальний погляд, але замість відповіді відчув щось інше. Її спогади вирвалися назовні, мов спалах. Я побачив себе: нерухомий, мов статуя, серед натовпу людей у якомусь парку. Мій погляд, здається, дивився крізь час і простір, але при цьому зупинився на чомусь, чого вона не розуміла. Це видовище водночас лякало і зачаровувало її.

«Звідки вона це бачила? І головне — чому?» — подумав я, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Цей уривок її спогадів був таким чітким, що навіть мій власний розум не міг його відкинути. Вона бачила мене не так, як інші люди. Це був не просто страх чи цікавість, а щось більше.

— Ви... Ви в порядку? — запитав я, намагаючись приховати свій внутрішній дискомфорт.

Вона труснула головою, ніби намагаючись прогнати цей спогад.

— Так... Так, усе добре, — швидко відповіла вона, але голос видавав її.

Її серце знову вдарилося об ребра, намагаючись втекти з грудей. Її запах змішався з дивною аурою, яка викликала в мені не спрагу, а щось інше. Щось, що змушувало мене відчувати неспокій.

«Це небезпечно. Вона небезпечна», — подумав я, мимоволі згадавши слова Еліс і її нервозність уранці. Вона щось знала, але не хотіла говорити.

Як мене це дратує..

Вона кивнула, залишаючись стояти на місці. На що я вже не реагував, проходячи до кабінету. Але я бачив її напруженість .

Сівши на своє місце якраз до появи учителя, із прикрістю зрозумів що місце залишилось тільки одне..

Що ж, урок обіцяє бути довгим...