Ілюзія долі

Поїздка машиною була помилкою.

Морозне повітря, що просочувалося через прочинене вікно, пахло снігом, хвоєю та гіркуватою свіжістю високогір’я. Воно заповнювало легені, але не приносило ніякого задоволення — тільки чужий, зайвий холод, який нагадував, що я не відчуваю його так, як люди.

Двигун гудів на межі можливого. Один необережний рух Едварда, і машина стала б лише понівеченою грудою металу, розкиданою обабіч дороги. Але навіть ця швидкість була сміховинною у порівнянні з тією, якої могли досягти ми самі.

Я глибоко вдихнув — не тому, що це було потрібно, а тому, що хотів відчути навколишній світ сильніше. Його холод, його тишу. Вперше за довгий час у моїх думках оселилося щось схоже на спокій. Напевно, саме так люди відчувають себе, коли, нарешті, отримують відпустку?

— Це не відпустка, Тіме, а…

— А втеча. Я пам’ятаю, — перебив я, не відриваючи байдужого погляду від неба, яке розтікалося холодними блакитними та сіро-сталевими хмарами.

Едвард похитав головою:

— Ти не сповна розуму…

— Давно помітив? — в кутиках губ промайнула ледь помітна усмішка.

Він різко вивів машину на поворот, притискаючи газ, хоча це не мало жодного сенсу. Ми могли б дістатися швидше без цієї залізної коробки.

— І все ж… — він уважно зиркнув на мене, — чому ти захотів поїхати сюди?

— А ти не надто балакучий, як для того, хто ще годину тому ледь не впав у депресію? — я нахилив голову, спостерігаючи за його реакцією. Недобре. Він за щось зачепився в моїх думках.

— Дякуючи тобі та твоїй «підтримці» — вже ні, — з його голосу капало єхидство.

Я тільки оскалився у відповідь, коли попереду з’явився будинок Деналі.

Їхня територія пахла інакше.

Тутешні вампіри жили відкрито, не ховаючись у темряві, як Вольтурі. Вони були м’якші, людяніші. Але навіть крізь їхні знайомі запахи — холодний, як лід, аромат Кармен із легкою ноткою жасмину, трав’янистий шлейф Кейт, м’яка квітковість Ірини — я відчув щось ще.

Очікування.

Вони знали, що ми приїдемо.

Я тільки вийшов із машини й гучно зачинив дверцята, як відразу ж відчув на собі чийсь пильний погляд.

Елеазар.

Він стояв трохи осторонь, не кажучи ні слова. Але його настороженість була очевидна.

Він уже здогадався.

Я коротко зустрівся з ним поглядом, спостерігаючи, як його брови ледь помітно зсуваються, а пальці стискаються сильніше.

Тетяна, на противагу йому, виглядала зовсім безтурботною. Вона усміхалася, спостерігаючи за мною з надмірним інтересом.

— Яка несподіванка, — її голос був солодким, як розплавлений мед. — Карлайл попереджав про твій приїзд, Едварде, але про твого супутника не сказав ані слова.

Її погляд ковзнув по мені, затримавшись трохи довше, ніж було потрібно.

Ну звісно. Це ж я попросив Карлайла промовчати.

Я відповів тим же, ледь схиливши голову вбік, вдивляючись у неї без зайвого сорому.

— Маленький сюрприз, — вимовив я безтурботно, а Едвард лише закотив очі.

— Тім вирішив скласти мені компанію в останній момент.

— Ми завжди раді гостям, — м’яко промовила Кармен, але, ледь глянувши на мене, додала вже з тонким натяком: — Якщо це справді просто дружній візит…

Я тільки розвів руками, лукаво посміхаючись.

— О, я тут виключно як група підтримки для Едварда. Він зараз…

Я відчув зміну в повітрі ще до того, як Едвард спробував мене вдарити.

Незграбно. Повільно.

Я ухилився так легко, ніби вітер просто розвіяв цей удар у повітрі.

Едвард невдоволено схрестив руки, а я кинув на нього погляд: «І що я сказав не так?»

— Ну, раз так, то чудово. Проходьте, — усміхнулася Тетяна, кидаючи багатозначний погляд на Едварда, і плавно зникла у будинку разом з іншими.

Але я не рушив одразу.

Елеазар усе ще стояв на місці, не відводячи від мене погляду.

Мені навіть не треба було чути його думок, щоб знати, що він думає:

— «Що ти задумав?»

Я тільки холодно усміхнувся у відповідь.

І ступив уперед.

Дні проходили у зловісній тиші.

Клан Деналі майже не відрізнявся від Калленів, за винятком їхньої ізоляції. Вони трималися окремо, їхній спосіб життя здавався застиглим у часі, немов вони існували поза людським світом.

Я засідав у їхній бібліотеці, розгортаючи книги, ніби з цікавістю, хоча справжня література, яка мене вабила, так і залишалася незайманою. Елеазар спостерігав за мною. Спочатку просто спостерігав, потім почав вивчати, немов відчував щось не те. Але мені його пильність була ні до чого.

Я тільки чекав, спостерігав — і, звісно, розважався, споглядаючи, як Тетяна гралася з Едвардом, мов кішка з мишею.

Його мука була настільки очевидною, що в певні моменти я ледве стримувався, щоб не розсміятися. Він тікав, ховаючись у лісі, занурюючись у полювання, але щоночі вона чекала його тут, сплітаючи невидиму павутину навколо нього.

На третю ніч Елеазар здався.

Він сів навпроти мене, коли більша частина їхнього клану була відсутня, і, схрестивши руки на грудях, вимовив:

— Навіщо ти тут, Змію?

Його голос звучав тихо, майже шовковисто, але в ньому вчувалася крижана загроза.

Я повільно підняв погляд від книги.

— О, не хвилюйся, Елеазаре. Я тут лише як Тім, — моя усмішка не торкнулася очей.

Він не повірив.

— Ми знайомі давно. Досить давно, щоб я знав: ти ніколи не робиш нічого просто так.

Я зробив вигляд, що ображений, і театрально відклав убік нудну мелодраму.

— Як несправедливо, — протягнув я, зітхнувши. — І подумати тільки, я тут лише для того, щоб підтримати Едварда у його… складній ситуації.

Елеазар не зрушив з місця.

— Дивно бачити тебе не при дворі. Ти ж був улюбленцем Аро.

— О, будь ласка, — я театрально закотив очі. — Якщо вже говорити про улюбленців, то хіба це не ти приводив йому цінних новачків? Головний мисливець за талантами Вольтурі — хіба це не звучить більш почесно?

— У нас із тобою були різні ролі, — кинув він, але я бачив, як його плечі ледь розслабилися.

— О, безперечно. Ти приносив Вольтурі силу. А я... я робив усе, щоб ця сила залишалася під їхнім контролем, — я задумливо провів пальцем по обкладинці книги, лишаючи на ній ледь помітний слід. — І все ж ти пішов. Відмовився від усього: влади, могутності, вічного життя у зеніті сили — заради цього… відокремленого куточка світу?

Елеазар усміхнувся, але його очі залишалися холодними.

— Коли знаходиш свою пару, усе інше втрачає сенс. Але чому ти ...

Я відчув, як позаду мене ковзнув ніжно прохолодний аромат жасмину й меду. Кармен. Вона підійшла безшумно, її пальці лагідно торкнулися плеча чоловіка, припиняючи його слова.

Я перевів погляд на них і кивнув.

— Це мило, — мовив я, голосом, у якому звучала відверта іронія.

Він промовчав.

— Але знаєш, що мені цікаво? — я відкинувся на спинку крісла, здавалося, абсолютно розслаблений. — Ти шукав таланти лише серед вампірів?

— Так. Дуже рідко зустрінеш людину з сильним даром.

Його погляд уп’явся в мене, шукаючи щось у моєму обличчі.

— Чому питаєш?

Я всміхнувся.

— Припустимо, для загального розвитку. Але... були такі випадки?

Елеазар задумався.

— Деякі дари — це не просто здібності, а сама сутність особистості. Якщо людина ще до перетворення мала сильний ментальний захист, після трансформації він міг розвинутися в щось значно більше…

Я слухав, не змінюючи виразу обличчя. Але десь у глибині свідомості вже народжувалася думка.

Бела Свон невже виняток який так рідко зустрічається?

Я підвівся, одягаючи на обличчя легку посмішку.

— Дякую за розмову. А тепер, мабуть, піду визволяти Едварда з чіпких рук вашої глави.

Елеазару й Кармен не залишалося нічого, як мовчки спостерігати, як я виходжу.

Двері зачинилися, і я повільно зняв із лиця усмішку.

Так все ж значить, люди теж можуть володіти дарами… Хм…

Визволяти нікого вже не було потрібно — Тетяна залишилася сама.

Вона неквапливо розгойдувала в руці келих темно-червоного вина, наче оцінювала його густоту. Напій був насиченим, з відтінками стиглих чорних ягід, терпкого дуба і легкого диму. Вино, яке не кожен вампір ризикнув би скуштувати.

— Не бажаєш скласти мені компанію? — Тетяна повела поглядом, зустрічаючись зі мною очима. — А то твій брат покинув мене на самоті.

Її голос був мелодійним, але з глибокими нотами хитрої гри.

— Залюбки. Як я можу відмовити такій чарівній жінці? — я розслаблено сів навпроти, спостерігаючи за нею.

Вогонь у каміні кидав золоті відблиски на її бліду шкіру, підкреслюючи гострі вилиці. Вона виглядала так, наче могла звабити будь-кого одним лише поглядом, і чудово це знала.

— Який ти милий юнак, — протягнула вона, наливаючи мені келих. — Даремно Елеазар казав, що ти поганий хлопчик.

Я підніс келих до губ, відчуваючи, як аромат вина змішується з її власним запахом — солодкуватим, ледь пряним. Вино залишило після себе легке тепло, змішуючись із отрутою, що текла в моїх жилах.

— Це явний наклеп на добру душу, яка всього лиш хвилюється за брата, — з невинним виразом промовив я.

Тетяна повільно піднялася і підійшла ближче, її рухи були плавними, майже котячими.

— А ти вмієш бути милим, — її голос звучав трохи тихіше, насичуючи повітря глибоким підсвідомим відчуттям небезпеки.

Вона нахилилася, торкаючись пальцями мого плеча. Її дотик був холодним, але я знав, що за цією прохолодою приховується щось значно гарячіше.

Її рука ковзнула від плеча вниз, уздовж передпліччя, і далі — до кисті. Тетяна не квапилась, ніби вивчала кожен сантиметр моєї шкіри, вивчаючи реакцію.

Але моя реакція була мінімальною.

Її очі звузилися від легкого роздратування, що її гра не дала очікуваного ефекту.

— І справді… такий слухняний хлопчик… — шепітом промовила вона, нахилившись зовсім близько, майже торкаючись губами моєї шкіри.

Її слова…

Щось у мені спалахнуло.

Занадто знайоме. Занадто давнє.

Мої пальці стиснули її зап’ястя швидше, ніж вона встигла зреагувати.

Її рука вигнулася під неприродним кутом, і зі скрипучим хрускотом вона відлетіла назад, перекидаючи столик.

Різке шипіння прорізало тишу кімнати, привертаючи увагу всіх вампірів у будинку.

Я неквапливо піднявся, дивлячись на неї зверху вниз.

— Вибачаюсь, але я ніколи не був слухняним, — промовив я, легко кивнувши в вічливому поклоні.

Тепер у її очах світився справжній азарт.

Едвард прибіг останнім, його погляд метнувся від мене до Тетяни.

— Що. Знову?

Я посміхнувся, але цього разу моя усмішка була куди темнішою.

Тетяна піднялася з підлоги, її обличчя знову стало спокійним, ніби нічого не сталося. Вона провела пальцями по руці, і зламані кістки встали на місце з хрустом, що луною розійшовся кімнатою.

— І справді… не надто слухняний, — задумливо промовила вона, окинувши мене оцінюючим поглядом.

Тиша висіла в повітрі, поки всі чекали її рішення.

Едвард штовхнув мене ліктем, намагаючись натякнути, що варто проявити стриманість. Але його занепокоєння було марним. Я не сумнівався у своїй позиції.

Я розважався.

— Давай будемо раціональними, Тетяно, — втрутився Елеазар, ледь хитнувши головою.

От чорт, спортив всі веселощі.

Тетяна повела плечима, ніби зважуючи його слова, і, зітхнувши, промовила:

— Так… думаю, ми можемо пробачити нашому гостю цей спалах емоцій. Цього разу.

Едвард ледь помітно видихнув, на що я лише ледь підняв куточок губ.

— Вельми вдячний за вашу милість, — промовив я з іронічним поклоном, після чого, навіть не чекаючи дозволу, вийшов з кімнати.

— Ти про що думаєш?! — розлютився Едвард, коли ми опинилися наодинці. — Ми ледь не втратили дружелюбність цього клану, якби не Елеазар!

Я зупинився, задумливо подивившись на нього.

«Дружелюбність? Не сміши. Скоріше просто клан», — передав я йому подумки.

— Що? — він не розумів.

Але мені вже не було справи до пояснень.

Я розвернувся і зник у лісі, піддавшись інстинктам, що вже вимагали свого.

Полювання чекало.

Морозні ліси Аляски були холодні й безмовні. Навколо лише тиша, що загрожувала розірватися кожної миті. Десь під кіркою снігу спали давні спогади, присипані пилом часу. Мій людський дім… Уже понад пів століття я оминав його, як щось далеке й непотрібне.

Та полювання не дозволяло думати про минуле.

Воно кликало, вимагало уваги.

Голод стискав нутро, загострюючи всі почуття.

Звуки приглушилися, ніби сам ліс затамував подих, відчувши чужинця у своєму серці.

Ледь чутний хрускіт снігу.

Кроки.

Не одного… навіть не двох.

Зграя.

Хижа усмішка повільно розтягнула мої губи.

Вовки.

Запах звіра забивав ніздрі — мокра шерсть, свіжа кров, втома. Інстинкти напружилися, відточені десятиліттями полювання.

Я зірвався з місця, спалахуючи серед дерев темною блискавкою.

Вони чекали.

Згуртувалися в купу, їхні спини напружені, ікла виблискують під місячним сяйвом. Чорний вожак висунувся вперед, вдивляючись у мене розумними очима.

Ми дивимося один на одного, вивчаючи.

Вони кружляють довкола, обережно, зважуючи кожен рух.

Я відчуваю їхній запах — гіркий, різкий.

Втомлені.

Виснажені.

Але не зломлені.

Тонкий вібруючий звук — сигнал.

Рух.

Вони нападають, чорні силуети розривають сніг.

Я ухиляюся, рухаюся швидше за вітер. Сила й швидкість — ось моя перевага.

Вожак кидається в лобову атаку, його лапи розривають повітря, кігті спрямовані в бік мого горла. Я роблю крок убік, уникаючи удару, і він втрачає рівновагу.

Щось блискає збоку.

Один із них — молодий, швидкий — стрибає в спину, але я встигаю відхилитися, і його зуби клацають у повітрі.

Вони сильні, розумні, діють злагоджено.

Але цього недостатньо.

Я дозволяю їм витрачати сили, спостерігаючи, як рухи стають важчими, як їхній злагоджений ритм починає ламатися.

Один заплутався у власних лапах.

Інший не встиг ухилитися й зіткнувся зі своїм товаришем.

Інтерес зникає.

Вожак знову кидається вперед, останній відчайдушний ривок. Я ловлю його в повітрі, втискуючи в сніг.

Він гарчить, виривається, очі палають люттю.

Але скавуління виривається з його грудей водночас із розумінням.

Вони програли.

Він знає це.

Його погляд звернений до зграї. Вовки неохоче відступають, але в їхніх очах — голод, злість, безвихідь.

І тоді я бачу.

Картина б’є в голову, мов спалах.

Печера.

Тепло дихання.

Вагітні вовчиці.

Маленькі, худі вовченята, які туляться до боків матерів.

Знесилені, змучені ранами.

Вони вже давно голодні.

Я відчуваю їхню слабкість, їхню втому.

Вони не нападали для розваги. Вони боролися, тому що не мали вибору.

Зграя відступає, залишаючи вожака.

Я навіть не встигаю сіпнутися, коли його ікла впиваються в мою руку.

Погляд темний, незворушний.

«Візьми мене, а не їх».

У ньому немає страху.

Тільки прийняття.

Він знає, що я зроблю.

Я виконую його бажання.

Рух блискавичний.

Життя зникає в одну мить.

Кров палає на язиці, розливається по венах.

Але замість задоволення — тільки гіркота.

Як дивно, що звірі інколи більш людяні, ніж самі люди?

Я витираю губи й кидаю останній погляд на нерухоме тіло.

Ця битва принесла лише досаду.

Я відвертаюся.

Що ж, можна зробити одну хорошу справу.

За пів години біля їхньої печери лежить туша лося. Вона дасть їм змогу насититися.

Я повернувся до будинку, бажаючи лише змити з себе цей день.

Але варто було переступити поріг, як я відчув зміну в повітрі.

Погляди, що крадькома кидали на мене. Напруженість.

Тільки одна особа виділялася на загальному тлі.

Тетяна.

Її увага вп’ялася в мене, і в її очах світилася знайома грайливість.

Вона спокушала.

Чи, радше, випробовувала.

Гірше, ніж напередодні з Едвардом.

Моє око майже сіпнулося.

А от Едвард виглядав надто задоволеним.

— А не надто ти радісний, Едварде? — протягнув я, не відриваючи погляду від нічного неба.

— Ні, просто сьогодні такий чудовий день, хіба не так? — його голос аж капав єхидством.

Він сидів поруч, спершись на дерево, вочевидь, радіючи, що від нього відчепилися.

— Надіюсь, ти встиг натішитися, бо я повертаюся у Форкс.

Мені подобалося, як його обличчя поступово витягнулося.

— Що? Чому?

— Бо це пришвидшить твої думки про Беллу, — байдуже кинув я, зіскочивши з дерева.

Едвард розкрив рота, але я не дав йому заговорити:

— І, до речі, попрощайся за мене з Деналі.

Його вираз обличчя можна було вішати в музей під назвою «Життя — біль».

Я знав, що він шукав у мені підтримки.

Але зараз я лише сповільнював його прийняття ситуації.

Та нічого, Тетяна чудово допоможе йому повернутися у Форкс…