Ілюзія долі

Новенька

Після уроку всі почали стікатися до мене. Це було схоже на маленький землетрус, тільки не фізичний, а соціальний. Я помітила, як Кален миттєво вийшов із класу, навіть не озирнувшись. Він зник так швидко, наче йому дали стартовий сигнал. На жаль, повторити його трюк мені не вдалося.

— О, ти новенька? — підскочила дівчина, яку я ледь знала, але вже запам’ятала як Джессіку.

— Так, новенька, — зітхнула я, намагаючись обійти її, але натомість натрапила на ще одного учня, який почав ставити купу запитань.

Про себе я важко зітхнула, шкодуючи, що інші не проявляють такої ж байдужості, як Кален.

На щастя, наступним був урок іспанської, який дав мені можливість трохи перевести дух. Вчитель вирішив перевірити мої знання.

— Сеньйоріто Ґрета, — сказав він із теплою усмішкою. — Можливо, ви процитуєте іспанською свою улюблену цитату ?

Я задумалася, а потім упевнено відповіла:

«La vida es un sueño, y los sueños, sueños son.»

(«Життя — це сон, а сни — лише сни».)

- Якщо не помиляюся цей вислів походить із п’єси іспанського драматурга Педро Кальдерона де ла Барки під назвою «Життя – це сон»? – було помітно, що учитель приємно здивований моїми знаннями. – А знаєте чи ви, що вона означає?

Стримавши іронічний видих, розуміючи що він навіть не має уявлення наскільки сильно, стримано проговорила:

- Ця фразу звучить наприкінці монолога принца Сехисмундо, де він розмірковує над природою життя, реальності та ілюзії. Головна ідея на мою думку полягає в тому , що життя часто є ілюзією, подібною до сну.

- Maravilloso, simplemente impresionante!

Учитель задоволено кивнув, а я помітила зацікавлені погляди з кількох сторін. З одного боку, це було приємно, але з іншого — відчуття, що мене постійно оцінюють, дратувало.

На тригонометрії я нарешті зустріла Іззі. Вона сиділа одна, виглядала скованою, тоді як хлопець із сусідньої парти азартно щось їй розповідав, намагаючись привернути увагу.

Не вагаючись, я попрямувала до неї, хоча в грудях заворушилася легка невпевненість. Я згадала маленьку, незграбну дівчинку, якою вона була колись, але ці спогади здавалися вкритими шаром пилу. Коли я йшла між партами під пильними поглядами, у голові крутилася одна думка: як розпочати розмову?

Я набрала побільше повітря і привіталася:

— Привіт, давно не бачились, Іззі. — Пауза. — Можу сісти з тобою?

Вона здивовано подивилася на мене, але швидко усміхнулася:

— Я Бела… Невже ми знайомі? Чекай, ти Грета? Чарлі казав, що ти теж приїхала!

— Можна сісти біля тебе? Чи чекаєш когось особливого? — запитала я, кидаючи багатозначний погляд на хлопця, який нещодавно розмовляв із нею. Потім додала, нахилившись ближче: — Розбивачка сердець?

— Перестань, краще сідай, міс Оригінальність, — буркнула вона, але посунула стілець, щоб я могла сісти.

Я вдячно всміхнулася, дістала з рюкзака канцелярію й зручно вмостилася поруч. Протягом уроку ми перешіптувалися, згадуючи дитячі витівки.

— Ти зовсім не змінилася, — сказала Іззі наприкінці уроку, вже почуваючись розслабленою.

— Дякую, а ти постаріла, — пожартувала я.

Її відповідь була миттєвою — невеликий щипок у плече, від якого я голосно ойкнула, привертаючи увагу класу.

— Кхе-кхе! Міс Браун, бачу, вам нудно слухати моє пояснення. Ласкаво прошу до дошки! — вчитель містер Варнер дивився на мене суворо.

Я важко зітхнула й піднялася:

— Звісно, містере Варнер.

Заздрісно глянувши на Іззі, яка тільки знизала плечима, я пішла до дошки. На щастя, урок майже закінчився, і моє «випробування» обірвав дзвінок. Я вже збиралася «помститися» Іззі за її витівку, але нас перехопила Джессіка.

— О, чудово, що я вас зустріла! Ходімо, я покажу вам нашу столову! — І, схопивши нас за руки, вона потягла до дверей із силою, гідною Кінг-Конга. Я постаралася непомітно потягнути рукави кофти, відчуваючи себе максимально некомфортно.

Ми з Іззі лише обмінялися змиреними поглядами.

Атмосфера дещо покращилася, коли ми разом із Іззі та Джессікою підійшли до столика, за яким вже сиділи кілька людей. Столові прилади дзенькали, голоси наповнювали простір, але навіть у цьому хаосі кілька поглядів учнів були спрямовані на нас. Відчуття, що ти новенька, завжди тисне незручністю.

— Ось тут ми сидимо, — Джессіка показала на стіл, де вже розташувалися два хлопці й дівчина.

— Це Анжела, — почала Джессіка, киваючи на дівчину з тихою усмішкою. — А це Ерік і Майк.

— Привіт, — дружньо привіталася я, силкуючись не показувати своєї розгубленості, нарешті вириваючи руку з ціпкої хватки Джесіки.

— Привіт! — з ентузіазмом відповів Майк, широко усміхаючись. Його погляд затримався на Іззі трохи довше, ніж на мені.

Джессіка сіла поруч із Майком, невдоволено зиркнувши на його увагу до Іззі.

— Тож, Грета, ти наша друга новенька? — запитав Ерік, схилившись ближче.

— У певному сенсі. Хоча я раніше була тут на канікулах, — коротко відповіла я, сподіваючись обійти зайві питання.

Раптом Ерік підвівся, тримаючи в руках записник, а Анжела почала діставати камеру. Що мені не сподобалося, відчуття тиску в грудях збільшилося.

— До речі, можу взяти в тебе інтерв’ю для шкільної газети? Це буде цікаво!

Моє серце пропустило удар. Інтерв’ю? На очах у всіх? Моя нервова усмішка, мабуть, вийшла дуже вимушеною.

— Мабуть... ні. Але дякую за пропозицію, — ледве вимовила я, швидко переводячи погляд на Белу.

— Грета не любить надто багато уваги, — пояснила Іззі.

— Гаразд, зрозумів, — Ерік невимушено розвів руками й сів назад. — Анжеліка значить без інтерв’ю цього разу. — На що та спершу щось хотіла сказати, та, подивившись на мене, промовчала.

— О! Це Калени, — голос Джессіки раптом змінився на шепіт, сповнений захвату.

Я повернула голову до дверей і помітила, як кілька поглядів у їдальні обернулися в тому ж напрямку. Як виявилось, так пристально дивилася Іззі, що одразу це помітила Джессіка.

— Ось це Розалі й Емметт, — продовжила Джессіка, вказуючи на високого юнака з широкими плечима й вражаюче красиву дівчину, яка нагадувала статую з мармуру. — Вони разом, як і Джаспер і Еліс.

Я перевела погляд на маленьку чорняву дівчину, яка виглядала як казковий ельф, і юнака з напруженим поглядом, який ішов поряд із нею.

— А це Едвард та Тім... — Джессіка зробила паузу і загадково усміхнулася. — Вони ні з ким не зустрічаються. Кажуть, що вони надто перебірливі. І хоча Тім здається дещо більш привітний із усіма, не варто на це звертати увагу. Лорен досі не може відновитися після відмови.

Злорадство так і сочилося з її слів, хоча вона намагалася маскувати це під турботу про незнайому мені дівчину. Скоріше за все, вона теж комусь призналася і отримала відмову.

Тім ішов поруч із невимушеною грацією, а його темні очі на мить зустрілися з моїми. Я зловила себе на тому, що втупилася в нього трохи довше, ніж потрібно, і швидко відвела погляд. Хмикнувши на це занадто голосно, я заробила зацікавлені погляди від усіх, що змусило мене придумати хоча б якийсь коментар.

— Можливо вони всі разом? — запитала я з легким сарказмом, намагаючись виглядати незацікавленою. Зловивши незрозумілі погляди, добавила. – Можливо Едвард і Тім просто разом і тому не зацікавлені?

— Що? Ні! — обурилася Джессіка, розчервонівшись. — Ну, Розалі й Емметт та Еліс із Джаспером як ти вже зрозуміла -так, хоча це дещо дивно...

— Вони всі прийомні діти доктора Каллена і його дружини Есмі. Переїхали сюди кілька років тому. Джессіка, крім брата і сестри Хейлів, вони не є родичами.. — вступила за них Анжела.

— Хоч щось логічне, — я пирхнула.

Тім, проходячи повз наш стіл, кинув:

— О, якщо ви хочете розгадати наші глибокі психологічні травми, боюся, що вам доведеться записатися на кілька сеансів. А ще краще, принесіть шаманську палицю і заклинання. Ми тут із Едвардом вже давно шукаємо спосіб впоратися з нашим «неймовірним» життям.

Його голос був сухий і саркастичний, і він знову посміхнувся, майже непомітно, наче цікавлячись, як я зреагую на цей «жарт».

Ледве стримуючи посмішку, відповіла:

— О, то ви, мабуть, любите грати у рольові ігри, Тім? Боюсь, я не зовсім готова до таких «глибоких» сеансів. А ось шаманські палиці — це, здається, вже інший рівень.

Тім, посміхнувшись, здалека кинув:

— Може, ти і права. Ми всі трохи... нестандартні, якщо так можна сказати. Але чи не цікаво тобі дізнатися, що ховається за цією «грою»? Усі ми — лише тіні на фоні справжнього, якщо ти зрозумієш, про що я.

Його бархатний сміх розлився по повітрю, м’який і водночас лукавий, як шепіт у нічній темряві, що здавався майже непомітним, але від нього віяло таємничістю. Тім знову кинув короткий погляд на мене, від чого серце заклокотало в шаленому ритмі що здавалось почув кожен. Поки я старалась зрозуміти чи справді він відсилався зараз на мої слова з уроку іспанської? Але звідки він знав? Ні його, ні його родичів не було там...

І тільки коли він тільки сів за столик до інших Калленів я помітила дивні погляди які знову були направленні на мене.

- Що? – спантеличено дивилась вже я, не розуміючи їх реакцію.

- Що! Це! Було? – в якомусь маніакальному захваті запищала Джессіка.

- Ти про що ? – все ще не здаючись продовжувала прикидатися .

- Бела ну скажи їй як це було ... – Джессіка замовчала побачивши як Іззі крадькома поглядає на Едварда її погляд був швидким але невчасним.

Джесіка вловила його швидко.

-Не втрачайте час, Бела, він не звертає уваги на дівчат.

- Я й не збиралася, — сказала Іззі, але в її очах я побачила інтерес, який вона намагалася приховати.

- А мене все ж більше цікавить не Белла, а відносини Тіма із Едвардом .. Можливо вони таки ..

- Ні, Грета! Він ні на кого не звертає уваги!

На цей раз за столом пролунав сміх. За дальнім столиком Калленів Еммет, раптом вибухнув сміхом, неначе почув найсмішніший жарт за день. Що здалося дещо дивним, столик був досить далеко від нашого. Спиною я відчувала до болю колючий погляд.

— До речі, Іззі, ти їдеш додому одразу після уроків? — і постаралася перевести тему з незручної на більш нейтральну, заговоривши з Іззі про можливість поїхати разом. Чим заробила вдячний погляд.

— Так, їду одразу, як занесу формуляр в адміністрацію, — стверджуючи, покивала головою. Вона дивилась на мене з питанням: «До чого це ти?»

— Можеш мене взяти з собою? — мої очі все більше ставали благальними, чим довше вона вагалася, і коли я вже починала втрачати надію...

— Так, звісно. Залюбки, Грето, — свята душа змилувалася над грішницею, за що я підняла руки в мольбі до неба... точніше, до стелі. Дякуючи їй, вона неловко сміялася, намагаючись змусити мене припинити.

Та тільки зауваження Іззі, що вже навіть Тім із Едвардом дивляться на мене, змусило пригальмувати та відчути ледь помітне тепло на щоках. Та що ж таке? Чому я реагую на нього так дивно?

Стоянка майже спорожніла, коли я вийшла з будівлі, притримуючи в руках рюкзак. Біля машини Бели я зупинилася, чекаючи на її появу. Вона підійшла трохи пізніше, злегка насуплена.

— Що сталося? — запитала я, коли вона сіла за кермо.

— Едвард Кален, — пробурмотіла вона, заводячи двигун. — Він поводиться так, ніби весь світ йому винен.

Я хмикнула, відкидаючись на спинку сидіння.

— Це в них родинне. Я теж сьогодні мала «щастя» поспілкуватися з одним із них.

Бела здивовано глянула на мене.

— А ти про Тіма Каллена? Ваша розмова в столовій вразила всіх. Склалось відчуття що ви вже знайомі раніше.

— Угу, розмовляла — я зобразила найневимушенішу усмішку. — Хоча навіть не знаю, чи можна це назвати розмовою. Швидше він дозволив мені постояти поряд, поки втомився і вирішив, що все.

— Вони всі якісь дивні, — зітхнула Бела, роздратовано тиснучи на педаль газу.

— Дивні — це ще м’яко сказано, — скривилася я. — Тім поводиться, наче з іншої епохи, Едвард ніби розв’язує в голові якесь рівняння, а решта дивляться так, наче знають щось, чого не знаємо ми.

— О, от саме так! — підхопила вона, трохи оживившись. — Ти бачила, як вони всі переглядаються? Наче можуть читати думки одне одного.

Я усміхнулася, відчуваючи, як напруга від дня трохи спадає.

— Думаєш, вони таємне товариство? — я підняла брови, удаючи, що роздумую. — Або вампіри?

Бела пирхнула, але в її очах з’явилася ледь помітна задумливість.

— Головне, щоб у них не було культу, де приносять у жертву новеньких, — додала я, зімітувавши конспіративний шепіт.

— Тоді тобі кінець, — засміялася вона. — Бо ти явно привернула увагу одного з них.

Я закотила очі.

— От тільки цього мені бракувало.

Машина плавно рушила з парковки, і я краєм ока помітила в дзеркалі постать, що стояла в тіні біля рядів автомобілів. Серце ледь пришвидшилося.

— Грета?

— А?

— Я завтра заїду за тобою, поїдемо разом.

— Домовилися.

Я відповіла з легкою усмішкою, але думки вже були далеко.