Прокидання

І ми,

збудили

врешті-решт

сонце

коліс стукотом.

І воно,

кігтиками

з золотим манікюром

продирає темряву,

ще мляво,

проте впевнено-

бачиш – ранка на небі кровить,

ще мить

і сонце

вибереться назовні

і стане ранок

і день

інший зовсім:

і треба буде

здавати постіль,

не розуміючи

нащо цей поспіх,

і з’ясувати куди запхали ножа

і на що схожа

станція за вікном

і кава залита кропом…

І хтось скаже, що схожі всі станції,

а хтось пошкодує, що скінчились вакації …

скрип - і мить – і вже прибули

вставай та іди в потоці інших прибульців...

чи ще затримайся на східцях.

Та поки не чуєш,

- ще спиш

І я кручуся мовчки

на верхній полиці

мені – як і сонцю не спиться,

а воно правда,

вже вибирається вбирається –

довго так мабуть перед дзеркалом крутиться

– ще трохи рум’ян й золотавої пудри…

так можна вже й звийти в люди

І ось – визирає оглядається

теж, мабуть уявляє

день новий і коло нове

зазирає й в моє вікно

і прислухається

до

тук

тук-туктук-туктук.