Застелені туманом

Два дерева, зі спільним корінням в різних світах.

Сумні думки застигли на їх вустах.

Моє сумніви їх чисте безумство,

Що дало нове життя і спасло від самогубства.

В тихій пітьмі шепотів чарівний голос:

— Я прагну забрати тебе з пекельного кола

Від злих думок, що блукають навколо,

Від майбутнього страшного... Не підглядай!

Ти мене чула, і мене ти знаєш,

В моїх очах ти правду впізнаєш.

— Ми дві половини, але я крила маю.

— Рано. Ти сама не знаєш, хто ти. Я тебе краще відчуваю.

Я сяйво ідеї, що носять роками,

Я та, хто керує твоїми руками.

Бережу від життєвих дедлайнів,

Даю змогу жити і мріяти, ночами принаймні.

Звільнила розум від базових функцій,

Ти програєш цей двобій.

Не рвись на свободу, коли тебе не відпускаю.

В тебе очі застелені брудною вуаллю.

Не ти проживала цю драму,

Я відстоюю твої права безперестану.

І більше не можу терпіти твоїх дорікань!

Лише намагаюся зберегти від страждань.

Колись ти сама створила мене

Ти — це я і я — частина тебе.

Ти тонеш... Тоді і приходжу,

Але зараз я б'юся об загорожу!

Так, я спізнилася і прагну на волю,

Не існує для мене непережитого болю.

То не тіло, а над душею насильство.

Все, що добре в мені — плекає до вбивства.

— Твій шлях складний, і я тебе розумію,

І ти маєш хоробрість, яку я волію.

Але не можна бути такою мстивою.

Що далі? Подумай над перспективою.

Ти засуджуєш, але не знаєш:

Те, скільки він нам приніс болю,

Через нього ми віддали свою свободу.

Тепер я не хочу втрачати нагоду.

Не тебе ставили на коліна,

Не твій голос закривали вустами.

Зараз, або ніколи! Я спасу нас!

Та було пізно, і витрачений на вагання час.

В глибині душі, де тіні мандрують,

Сплелися вони і правди не знають,

Що за дверима на обох них чатують,

І в залі роздумів по колу блукають.

26.10-20.11-12.12.24