ВІДЛУННЯ ЛИХОЛІТТЯ

Слова співрозмовника продовжували звучати у вухах чоловіка, коли той намагався осмислити те, що відбувається. Він відчув раптову напругу і невизначеність у повітрі. Що ж йому робити? Вибір стояв перед чоловіком, і кожен варіант здавався незвичайним і непередбачуваним.

У голові вирували думки, немов штормове море, але той розумів, що нічого не змінить. Те, що на нього чекає, необхідно прийняти і зважитися на крок, навіть якщо він здасться нелогічним або небезпечним. Його життя вже було на межі руйнування, і в цей момент не залишалося нічого іншого, окрім як довіритися привабливому проханню.

Чоловік трохи забарився, перш ніж дати відповідь. Він усвідомлював, що перед ним відчинилися двері в незвіданий світ, повний таємниць і темних сил. Але, незважаючи на страх і сумніви, молодик був готовий піти на цей крок. Можливо, саме тут він знайде відповіді на свої запитання й усвідомить свою долю.

Зібравшись із думками, чоловік зітхнув і сказав:

– Я сліпо слухатиму веління серця, якщо буде потрібно. Спробую те, чого не в змозі зробити, не лякаючись ризику. Відчуваю, ти чекаєш від мене саме цього... Наразі я не робитиму нічого необачного або неправильного. Найбільше мені хотілося б, щоб ця людина внівець не розмовляла зі мною про майбутнє. Виходячи з цього, нам більше немає мотивів плести язиком…

– Як тобі завгодно, – відповів співрозмовник, встаючи з крісла. – Геть не люб'язно з твого боку, однак наполягати на своєму я б не став. Наш договір залишається чинним. Усе, як я обіцяв. Повторюся, найменший сумнів із твого боку – і на тебе чекатиме вельми неприємна розмова. Вважай це застереженням.

– Наочно тямлю: що серйозніша для людини справа, то більша вірогідність опинитися в дурному становищі... – похмуро відповів чоловік, потискаючи простягнуту йому руку. Пальці співрозмовника були холодними й сухими. Сховавши руки в кишені піджака, молодик повернувся до дверей.

"Цією вулицею я пройду тисячу разів і жодного разу не озирнуся", – з гіркотою подумав він. – "І ніхто не зможе сказати, було це дурістю чи ні. Їм навіть не потрібно мене питати – вони вирішать усе самі..."

***

Минулої ночі не було вітру. І тільки вранішнє сонце свідчило про те, куди воно схилиться впродовж доби. Чоловік прокинувся з важким серцем. Кинув погляд на годинник – була вже чверть на сьому. На вулиці на нього чекав автомобіль. Будинок, з балкона якого відкривався краєвид на міську площу, здавався найпохмурішим. За вікном ворушилася на вітрі густа зелень каштанів, яку вже майже знівечили, а місце, де колись здіймалися дерева, наразі заросло травою. Ця частина пейзажу зовсім не тішила око – найбільше вона нагадувала сумну пам'ятку про тлінність життя, за час якого з міського асфальту було знято все цінне.

Гудіння шин відволікло чоловіка від сумних думок. Спершу його було ледве чутно, потім – все голосніше. Мотор заревів. Цифри на щитку апарату показали, скільки кілометрів потрібно було зробити до місця, куди він прямував.

"Цей "Nissan" – лише зламок", – проказав він, поглядаючи на сімку, що прикрашала правий бік автомобіля. Поруч із білою крапкою видряпано напис, зроблений дрібними зеленими літерами, чорними знизу і червоними вгорі: "Любов ніколи не була дешевою". – "Або це глузування, або лишень дурна фраза, зрозуміти яку геть неможливо... Проте її можна використати як відправну точку для роздумів..."

Не поспішаючи до домовленого місця, чоловік поглядав у дзеркало задньої панорами. Тепер на дорозі було вільно. Доїхавши до парку, розташованого одразу за кінцем міста, автомобіль звернув з асфальтованої дороги і став наближатися до будівлі з колонами, що вимальовувалася за невеликим озерцем. Машина проїхала кілька метрів по зарослій травою алеї і зупинилася.

"Зазвичай місце зустрічі знаходиться десь за рогом, на такій відстані, яку людина може подолати без сторонньої допомоги."

Звісно, у тих, хто зустрічають, було інакше. Їх чекали відразу на місці. На вигляд – непомітні молоді люди, одягнені, скоріше, модно, з безліччю ювелірних прикрас. У центрі майданчика перед старовинною будівлею розміщувався металевий стіл і кілька стільців. Навколо нього – чимало квітів. Один із гостей підняв руку, закликаючи до уваги, перехопив гострий погляд чоловіка і привітно посміхнувся. Було зрозуміло, цей жест – запрошення до розмови. Не чекаючи, поки він обізветься, гість вкотре махнув рукою, закликаючи вийти з автомобіля і слідувати за ним.

"Ні, не може ж це бути лише знайомою демонстрацією", – чоловік уважно роздивлявся молодих людей, – "начебто тут заплановано щось серйозне: адже декотрі люди зазвичай приїжджають на таку зустріч із квітами, дорогим коньяком, нескінченними розмовами..."

У мить кинулася потаємна насмішка, що переростала в тихий глум, який він і не намагався стримувати – було марно. Будь-хто з присутніх на цьому заході з легкістю міг здогадатися, про що розмірковує гість у машині. Стиль його поведінки ніяк не змінився б – він тільки виконав би те саме, лише підкоряючись передчуттю. А передчуття тут було ні до чого.

"Не плакати ж мені над собою, справді... Який я дурень..." – похитав головою чоловік. Зловивши на собі кілька здивованих поглядів, прикрив обличчя руками, зображуючи посмішку і жалість до себе. – "Треба ж... приїхати на весілля, не знаючи, з ким зібрався зустрітися..."

Насправді ж нервове напруження останніх днів давалося взнаки – реакція тіла виявилася швидшою, зреагувавши на переляк. Прихильність до правил моралі пробилась нізвідки – нізвідки сильнішою. Чоловік не соромився своєї реакції – вона була такою ж природною і необхідною, яку давав звичайний страх, багаторазово посилений ненавистю і невпевненістю. Тому, розплющивши очі, він не бачив себе. Єдиною метою було не дати іншим здогадатися про його справжні думки.

Клямка дверей автомобіля була повернута вниз. Молодик особисто відчинив їх і вийшов назовні, переступивши через поріг. Коли двері зачинилися за спиною, його серце ледь не перестало битися. Він швидко оглянув присутніх – усі були захоплені бесідою і дивилися в інший бік. Тільки той, хто робив йому привітальний жест, повернувся. Киваючи у відповідь на його посмішку, чоловік торкнувся рукою плеча жінки. Плеснули двері, і стало тихо.

– Ти... – тихий жіночий голос обдав його хвилею сорому. Ніхто в цей момент не міг очікувати того, що було далі. – Я не впізнала тебе відразу. Адже ти змінився... – голос жінки перервався. Вона відвернулася. Настала незручна пауза.

Підправивши комір чорного піджака з відкритою шиєю, непроханий гість нерішуче наблизився. Вочевидь перед собою він побачив заплакане обличчя жінки у весільній сукні. Сховавши очі в долонях, вона здригалася всім тілом. Тоді чоловік наважився заговорити. Зробивши кілька кроків у напрямку до неї, почекав, коли вона підніме на нього очі. Увесь цей час жінка не відриваючись дивилася на що завгодно, крім нього, немов боялася зустрітися поглядами. Це здалося чоловікові кумедним.

– Ну, знайоммося, наречена, – спокоєм свого голосу він намагався надати їй упевненості, незважаючи на те, наскільки нерішучими були його слова, – адже нас насправді ніхто не знайомив. Чи я помиляюся? – у його голосі не було запитання, одна іронія.

Ніжно провівши долонею по її волоссю, згодом нахиливши до нього обличчя, жінка ледве помітно посміхнулася – і тієї миті, дивлячись йому в очі й відчуваючи його подих, вона зрозуміла все без слів. Заплакані очі спіймали погляд чоловіка, по щоці скотилася самотня крапля – тільки тоді наречена наважилася відповісти. Деякий час вони дивилися одне одному в обличчя. Вимовивши щось майже пошепки, панянка швидко відвернулася і прошепотіла:

– Яка причина твоєї появи тут? – шепіт цього разу був ледь вловимий. – І ні, я не маю на увазі тебе – заради мене? Ти ж бачиш, нічого не змінилося. І це ще пів біди, адже нічого цілком не відбувається тут і зараз – зовсім, розумієш? Тільки минуле!

– Я сам не заперечую щодо того, аби забратися звідси. Але, бачиш, так склалися обставини...

Прохолодний вітер розвівав волосся жінки, але вона продовжувала схлипувати. Чоловік простягнув руку, щоб торкнутися її щоки, але в останній момент відсмикнув, помітивши, як вона здригнулася. Повільно витягуючи з кишені сигарети, поклав їх на стіл. Запальнички в нього не знайшлося.

– Ми тут усі трохи нервуємо, напевно... Ти ж не бажаєш, щоб у нас був вагомий привід для такого настрою.

– А мені здається, приводу ніякого немає. Швидше, все навколо занадто серйозно. Чому ми досі мовчимо? У тебе ж усе одно немає запальнички.

– Так... Але ж ти теж мовчиш.

Застигнувши на секунду, вони обмінялися швидкими поглядами. Легка тінь посмішки промайнула обличчям жінки – тепер, відчуваючи її присутність, чоловік почувався впевненіше. Чи варто було замислюватися про причини? Зрештою, навряд чи можна було вгадати, куди заведе їхня зустріч. Цей шанс належав йому – або нікому. Щоправда, ця впевненість була надто крихкою, здатною порватися будь-якої миті. Сяйво в очах жінки здалося йому відповіддю на якесь німе запитання. Підійшовши трохи ближче, молодик м'яко взяв наречену за руку і підніс долоню до губ. Поступово її очі стали знову наповнюватися сльозами, а на кінчиках пальців проступило тремтіння. Йому потрібно переходити до справи.

– Насте, ти вийдеш за мене?