ВІДЛУННЯ ЛИХОЛІТТЯ

Жінка зі здивуванням підняла очі й поглянула на чоловіка, який тримав тендітну руку. В її очах промайнула суміш страху і надії. Вона наче не вірила своєму чуттю. Секунди тягнулися, а напруга в повітрі нарощувалася. Нарешті вона ворухнулася і ледве посміхнулася, а вслід рішуче кивнула.

– Ну що ж, – з усмішкою промовив чоловік, і на його обличчі відобразилася складна суміш почуттів. – Тоді обіцяй мені не плакати. Гаразд? – взявши її руку у свою, він пильно подивився їй в очі.

Жінка, немов очікуючи цього, вже посміхалася – навіть сльози на її щоках миттєво висохли. Обережно присівши поруч, вона підняла погляд на свою обручку. Діставши з сумочки хустинку, витерла вологі очі, і раптом схлипнула. Здивований чоловік обережно вийняв руку з її долоні, обійняв жінку і притиснув до себе. Його серце забилося швидко-швидко. Ледве справляючись зі спокусою, наречена підняла голову, торкнулася губами його шиї – її губи затрималися там трохи довше, ніж слід було, потім вона відсторонилася і подивилася йому в обличчя.

– Розумієш, я маю страх, що все це виявиться сном, так? Щось на кшталт кошмару, що привидівся. Тому не треба жаліти мене, адже я не заслуговую на це... – вона раптом замовкла, втупившись кудись убік.

– Ти боїшся, наснилося тобі це чи ні, оскільки сама нерідко почуваєшся уві сні подібно до цього? Еге ж? – тихо запитав чоловік. – Адже я відчуваю теж саме...

Раптовий порив вітру зірвав із дерева і забрав кілька сухих листочків. Тремтячою рукою жінка пригладила волосся, намагаючись повернути собі душевну рівновагу. Потім повернулася до нареченого, заглядаючи йому точно в серце – там, як і раніше, було порожньо, тільки під прозорою смугою його погляду починав спалахувати маленький синій вогник. Вони довго мовчали, кожен думаючи про своє. Що довше тривало мовчання, то сильніше змінювався в душі чоловіка спокій. Ні, його там не було – він лише перестав відчувати себе таким, яким був раніше...

***

Минуле не забуте і ніколи не відпустить. Що б ми не робили, що б не думали і не говорили в той час – наші вчинки назавжди залишаться з нами. Навіть якщо в них немає сенсу. Ми не знаємо, чим вони обернуться для нас завтра.

"Я був хлопчиськом у ті дні... І тепер мені моторошно згадати. Перше знайомство з Настею – ось де справжня трагедія, що вона ніколи не забуде того дня..."

Наліт неясних спогадів знову закрив пам'ять, і чоловік здригнувся – йому раптом здалося жахливим, що в ті роки він не знав про те своє призначення, що мало вивести його на цю дорогу.

"Але ж тоді я цього і не розумів – хіба так можна міркувати? Скільки провини на моїй душі, коли я дивився на неї так само, як озираюсь зараз... Якби ми зустрілися років на десять пізніше, вона ніколи не почула б від мене брудних слів..."

Дощ за вікном, немов розпізнавши його думки й тугу за давно минулим дитинством – якраз у той момент він став уже майже справжнім, і його струмені з гуркотом стукали по склу – раптом нагрянув зливою. Коли в кімнату повернулося світло, чоловік зі здивуванням подивився на свої руки, які раптом перестали йому належати. Неясні кольори розпливалися на шпалерах, і навіть він сам, який, здавалося б, уже став нічим – теж здійнявся розпливчастою плямою на їхньому тлі. Головний біль, що пронизав його вчора ввечері перед сном і не давав заснути кілька годин, – це був лише перший знак біди. Усі його переживання були начебто на поверхні, а ось їх глибинна, майже містична суть була прихована, майже недосяжна.

Зараз погляд чоловіка був спрямований у порожнечу, і він виразно відчував, як вона наповнюється густим холодним мороком, і як усередині душі все менше залишається місця для щастя. Він думав про це востаннє, і тому знав достеменно – більше нічого подібного не повториться ніколи. Але ж, щойно чоловік почав вагатися в собі – життя перетворилося на щось нове. То що ж тепер було правдою? Він не розумів.

"Я зробив вибір, проте ще не усвідомлюю, як він відіб'ється на Насті..."

Він відчув неясне занепокоєння і піднявся.

"Та людина, з якою я так давнісінько переговорювався, що вона знає? Раптово доручила мені таку відповідальність... Якщо я зможу їй допомогти, можливо... мої гріхи будуть прощені? Мабуть... як усе заплутано..."

***

– Алло... – пробився сонний голос, і в слухавці пролунали довгі гудки. – Хто на цьому дроті? – запитав Владислав, упізнавши на іншому кінці слухавки жінку. – ...Не сплю... Так, так – усе добре... А в чому справа?.. Ні, це може почекати... Ні, ні з ким... Гаразд, як забажаєш... Буду в банку за півгодини... Ти його бачила?.. Ну і нехай – мені зараз не до того... Гаразд... Звісно, я почекаю!.. Передавай привіт своїм батькам!.. Ага?.. Як ти сказала?.. І не кашляй у слухавку – ти ж знаєш мене краще за всіх на світі!.. А... І тобі того ж. Все – ще побачимося, – і Владислав поклав слухавку.

На тілі був чорний піджак із золотими ґудзиками, і чоловік почувався в ньому дивакувато, ніби збирався на зустріч, до якої не готувався. Телефонувала подруга. Напевно, у нього було дуже стурбоване обличчя – хоча що саме могло його турбувати? Він ще раз поглянув на свій портрет і промовив собі: "Так, мабуть... Треба терміново вжити якихось заходів..." – але тут у двері знову постукали.

– Так. Заходьте, – проказав він у відповідь на приглушені голоси за стіною і відчув легке занепокоєння. – Ти нечасто ходиш у гості. Звідси було чути якісь звуки...

– Я тебе не розбудив? Вибач, що прожогом... Тут справи.

– Не переймайся, – відгукнувся Владислав, і його обличчя осяяла легка усмішка, хоча, як і раніше, відчувалося занепокоєння. – Коли треба, я завжди прокидаюсь. Загалом, що трапилося? У тебе такий вигляд...

Двері зачинилися, і господар нерухомості з усмішкою сів до комп'ютера, щось набираючи в програмному інтерфейсі. Його обличчя було спокійним і зосередженим, немов він робив важливе замовлення. Водночас молодик, який сидів навпроти, дивився на нього з тугою і тривогою.

– Говори, ти весь час мовчиш, – запитав він. – Я тебе слухаю... Щоправда, у мене справи з біржею, тож гайда ближче до суті.

Чоловік не відповідав, тільки смикав пальцями свою краватку і морщив чоло. Коли він заговорив, його голос тремтів.

– Тільки не кепкуй, гаразд? – чоловік почервонів від сорому, а Владислав ще сильніше насупився. – Розумієш, скільки разів я казав собі – не можна більше в неї закохуватися? І що вдієш? Я одружився... при першій нашій зустрічі після довгої розлуки, – він нервово засміявся і прикрив очі долонею. – Ти ж пам'ятаєш про ті безтурботні дні, коли я... ну, загалом. Тоді було зовсім по-іншому! Ідіотом я був... А зараз ось на неї дивлюся, і мені так соромно... Це я винен, все через мене. Це ж треба, щоб таке сталося... І все через один несподіваний візит, через якусь безглузду примху долі... Усе, як на долоні. А що тепер робити... – він поглянув на годинник і глитнув. – Чи маєш ти якусь пораду, Владе? Я ж ніби пристав до берега…

Погляд, який кинув на нього реципієнт, був не просто суворим. На секунду чоловікові здалося, що в цих очах промайнули зловісні іскринки, але потім він збагнув – ні.

– Я загалом усе розумію. Немає нічого поганого в коханні – так влаштована природа, а вже в таких випадках і поготів... – Владислав знову посміхнувся. – Вона чекає – ти ж тямиш, так? І все, що було між вами тоді – загалом, теж... Ти маєш сказати їй "спасибі" за все: і за все хороше, і за те погане...

Промова здалася чоловікові дивною, але в цьому була своя логіка – коли Владислав дивився на співрозмовника, у нього з'являлося відчуття, що в житті останнього через якесь нещастя стався важливий зсув і він не хоче про нього згадувати. Він повернувся до столу, на якому лежали аркуші із записами.

– Слова і справи – у цьому весь фокус. А поки ти маєш діяти, як тобі підказує серце... і душа, – вона в тебе дуже глибока... Не чекай від долі жодних пояснень. Але не здумай іти проти її волі. – він усміхнувся, але його очі раптом потемніли. – Може, не відразу так добре все вийде. Ти лишень обміркуй... а потім зроби це по-своєму – як знаєш сам і відчуваєш зараз на душі!

– Добре сказано, – кивнув гість, і обличчя його знову стало звичайним. – Дякую, що квапливо просвітив. Це було... я б сказав, натхнення, немов ти мене заспокоїв. Тепер усе залежить від того, чи зможу я піти цим шляхом... І це треба зробити негайно. Обов'язково ще побачимося – додав він, зітхнувши.

Кімната вмить спорожніла, і знову пролунав голос у телефоні.

– Це я... У сенсі – так, добре... Він усе-все зрозумів... Так, я вже збираюся... На зв'язку.

***

Домашня обстановка для першого серйозного кроку завжди залишає найскладніше відчуття в собі – хоча б тому, що ніхто не знає, з чим зіткнеться в кінці. Усе, на що йде кілька хвилин, втім, залежить від вас – від уміння зберігати спокій і не плутати рішучість із квапливістю. У чоловіка, який вирішив спільно жити з жінкою, не повинно бути сумнівів, бо його справа має показати, наскільки стійкі його уявлення про те, чого ж він хоче від життя. Що поробиш, ці миті, безсумнівно, є найнебезпечнішими. І якщо перший крок у житті доводиться робити однією ногою, друга зазвичай виявляється більш вразливою. Забувши про звичайні запобіжні заходи, ми не тільки не можемо контролювати ситуацію, в якій опинилися, найчастіше ми навіть не уявляємо, де вона знаходиться. Цього разу все було, власне, зовсім не так, проте момент слід було якось пережити...

"Журнали з великою кількістю реклами – сама огида. Це вже не мистецтво, а безсоромна торгівля. Бридко дивитися на цю жовту каламуть."

– Слухай, ти ж теж відчув те почуття? – несподівано запитала жінка, задивившись на букет осінніх хризантем на столі, повний фотографій, що лежали поверх нього. – Воно нагадує мені ейфорію, яка охоплює людину, що йде на зустріч із коханим, або... Або той шалений захват, коли після довгої розлуки бачиш коханого у вікні машини?

Відповіді не було. Жінка недовірливо подивилася на чоловіка, потім перевела погляд нижче і побачила на тканині його сорочки маленький рожевий бутон – він щойно відірвався від матерії. Посмішка на губах жінки відразу згасла, тепер вона виглядала похмурою. Чоловік помітив її погляд – йому стало трохи соромно.

"Я зрозумів, за що все-таки люблю її. Важко не визнати. Вона ніби ожила, і тепер у ній стільки емоцій. Так, як буває в казках..."

– Усе-таки це було погано, еге ж? – винувато запитав він. Наполягати на відповіді не слід було – жінка знову замкнулася в загадковому мовчанні. – Хай як мені не хотілося визнавати, але я теж упевнений у своїй істині... Якби раптом вважав інакше, хіба б відвідав чуже весілля, ба більше, в нього вплутався? Насте... Я вчинив так, оскільки… Загалом, завдяки мені вся ця комедія не відбулася. Я справді вважаю, це неправильно. Але найбільше мене турбує зовсім інше... Куди подівся справжній наречений, який мав прибути на весілля трохи раніше за мене? Це справді збиває з пантелику.

Тривожне мовчання знову повисло в кімнаті, змусивши чоловіка засоромитися своїх слів. Жінка ледь помітно здригнулася і ніби ненароком переклала руку з його плеча на кисть. Він відчув легкий укол совісті.

"Вона дивиться на мене так, ніби я обмовився про те, чого сама не хотіла виказувати. І все ж це справді так..."

– Його вбили... – немов почувши його думки, мовила жінка. Її слова вихором пронеслися кімнатою – тільки тепер до чоловіка дійшов їхній зміст. – Ту людину вбили, намагаючись перешкодити цьому торжеству... Так вони показали мені, якою ціною... У мене не вкладається в голові...

– Ось як...

"Знову ненароком зачепив її... А я так хотів, щоб це виявилося непорозумінням..."

– Існує лише одне виправдання такому безсердечному вчинку, яке я міг би запропонувати, незалежно від моїх почуттів до того, що відбувається, – обережно мовив чоловік. Відлуння його голосу несподівано викликало у жінки вибух емоцій, ніби короткий електричний розряд, що пробіг по її тілу. – Усе це: як і мій неочікуваний візит на весілля, так і вбивство найдорожчої для тебе людини – навмисно було сплановано і здійснено кимось дуже злим. Ось що жахливо, розумієш? Поведінка цих людей абсолютно не відповідає моїм очікуванням...

– Що ти маєш на увазі? Роз'ясни! – у її голосі зазвучали вимогливі нотки. Обличчя жінки спотворилося від внутрішньої боротьби. Нарешті вона глибоко зітхнула. Губи її прочинилися, а очі округлилися від страху, але майже одразу ж стиснулися. Майже не вимовивши жодного слова, вона мотнула головою, немов відкидаючи непотрібні слова.

"Ні, не хочу, щоб вона боялася... Мені соромно, що я її лякаю... Що я кажу… це ж маячня."

– Як не дивно, мені важко підібрати слова... Іноді, забувши про свої справжні наміри, вони просто чекають нашої реакції на події, що відбуваються. По-моєму, все навколо – це всього лише сіть, яку вони сплели для нас... – зробивши коротку паузу, він знову опустив очі у стіл, щоб не бачити порожнього погляду жінки. – Напевно, моя лекція зовсім втомила тебе. Утім, я й сам не дуже розумію, що здіймається нам назустріч... Адже я навіть у цю мить не в змозі відчути, як ти на мене дивишся... Утім, можливо... Коли я дивлюся на тебе, мій розум мовчить... Тоді мені починає здаватися, ніби це ти відповідаєш мені поглядом. Так, напевно... Ти дивишся на мою краватку, сама того не підозрюючи. А коли ти споглядаєш на мою сорочку, то це, певно, моє серце, що б'ється у твоїх грудях... Часом мені хочеться бодай заплющити очі, змиритися з тим, чим усе це може закінчитися... Але не хочу... Не хочу ставати схожим на тих, хто намагався зробити моє життя нещасливим... Повір, твої слова – найнадійніші, нехай і запізнілі ліки. Та… як добре, напевно, було б вкотре в моєму житті побачити посмішку на твоєму обличчі…

***

Небо не було схоже на жодне інше. Околиця була сірою, і через неї ледве чутно долинало дивне дзижчання. І хоча вітер гнав хмари і шумів листям за кілька кроків від залізничного вокзалу, він не справляв на оточення враження живого. Щось подібне було і з людьми.

У визначений момент часу, прибуття поїзда на станцію здивувало знатного чоловіка, який вирвався зі стану заціпеніння. Він обережно прикривав очі долонею, спостерігаючи, як пасажири входять до вагонів, намагаючись уникнути зустрічі поглядом із будь-ким. Коли останній подорожній зайняв своє місце, чоловік відчув полегшення і широко посміхнувся, розуміючи, що перед ним відкривається чергове відрядження із передбачуваним кінцем – саме те, що йому зараз було потрібно.

Із кишені він витягнув складений навпіл аркуш паперу й акуратно розклав кілька стодоларових купюр на столі. У його очах промайнула іскра, а губи розігралися в злісній усмішці. Однак раптово щось змусило чоловіка обернутися. Затихнувши на місці, пасажир окинув поглядом свою валізу і відчув незрозуміле потрясіння. Щось у його зовнішності викликало тремтіння у всіх інших подорожніх у поїзді.

Здригнувшись, він різко підняв голову, знебарвившись від жаху, і зірвавшись зі свого місця, незграбно метнувся до дверей. Двері вже почали зачинятися, і тільки з третьої спроби чоловік зумів прослизнути у вузьку щілину. Саме тоді з проміжку між дверима вивалилася його валіза, а потім його тремтяча рука, що стискала гаманець. Він впав на землю, проливаючи гіркі сльози. Йому випала рідкісна доля вижити у величезній катастрофі, що вразила поїзд...