ВІДЛУННЯ ЛИХОЛІТТЯ

Той вечір силуетно пройшов вдосталь спокійно. Мабуть, загальна напруга перед поточним часом трохи спала. Рахунок за електрику здавався мізерним, а погода вкрай теплою, навіть незважаючи на зливу, що била по вікнах. Пара випила лише келих вина. Жодних промов не виголошувалося.

Тим часом небо зовсім потемніло. Гуркотів грім. Спалахнула блискавка, і послідував удар грому, за яким ніби миттю розкотився дощ. Електрика вимкнулася за кілька хвилин до цього, того ніхто не надав тому, що сталося, особливого значення (поширений прийом у науковій фантастиці – зображати те, що відбувається за кадром, опускаючи першу порцію роздратування. Це саме затим, щоб читач нічого не зрозумів і не завів собі неприємностей, звернувшись за роз'ясненнями до видавців). Електростанція на периферії міста, де розташовувалася місцева філія інституту, була на ремонті. Відновлення налагодження було справою техніки, але це зайняло майже добу. Перші кілька днів будинок наповнювали тріск розрядів, гуркіт і шум води в трубах, оббивка меблів і килимів, шипіння газу в котлах опалення.

Усе це дратувало. Потім настав мир і спокій. У будиночку встановилася стримана і звична обстановка. Водопровід і каналізація працювали, електроприлади і проводка робили свою справу. Вранці, після сніданку, коли на небі не було видно ні хмаринки, можна було спокійно залишатися в кріслі біля каміна і дивитися у вогонь, дим від якого здіймався до стелі. О вісімнадцятій, під час вечері, треба було загасити світло і закрити двері на ключ. Потім господар запалював свічку і йшов у спальню. Дружина слідувала за ним. Зазвичай вона лягала в ліжко досить швидко, хоча в цілковитій темряві, що панувала в спальні, не варто було соромитися.

Але найголовніше – жодного безладу... Були тільки рівномірність і затишок. Ідучи із заміського будинку на кілька годин, подружжя тримало всі необхідні речі під рукою. І робили це абсолютно свідомо. Річ у тім, що близькість до природи дуже важлива для правильного формування особистості. Коли розум перебуває в гармонії з тілом, людина здатна подолати ті психологічні бар'єри, які зумовлюють відсутність у неї щастя.

Це надто важливо для подружньої пари, яка живе на околиці міста. Вони мають бути чесними одне з одним і прямо зізнаватися в тому, що відбувається. Якщо ці слова не пролунають у їхньому серці, чи варто дивуватися, наскільки воно буде поранено. Крім того – ні, це не треба скидати з рахунку, проте обов'язково треба враховувати, – це вельми інтимне переживання. Порушуючи правило "не нехтуй дрібницями", вони все-таки не забули про його дотримання. Водночас ті не мали до нього жодного стосунку – це було наскрізь їхнім розумінням. Взаємний стан здавався бездоганним.

***

– Каву, будь ласка, – Анастасія попросила офіціанта, який заштовхав столик до стіни і став забирати порожні тарілки.

– Чи не бажаєте десерт? А ось тістечко, яке ви хотіли скуштувати... – він простягнув їй плоский сріблястий пакетик, з якого стирчали два зелених тістечка, вкритих якоюсь блискучою глазур'ю. – Ось вони...

"Зачаровує... Свіжі, як із кондитерського цеху."

Утриматися не було сил, і Настя взялася за тістечка.

У ресторані було спекотно. Вулицею проїхала пожежна машина, десь заграв оркестр, а над столиками під стелею спалахнула невелика кругла люстра. З колонок лунали "I have a dream", "Suite-Pee" і ще кілька пісень – усе це здавалося невимовно прекрасним, але Настя відчувала в собі втому – напевно, давалася взнаки різниця між цим світом і її власним маленьким життям. Вона не встигла допити кави, як на середину залу викотили стіл для оркестру і почали грати нешвидку мелодію.

"Занадто рано для повільних танців", – подумала вона і усвідомила, що вже час збиратися. Однак Настя не зрушила з місця, і це виявилося помилкою. Жінка вирішила почекати – у будь-якому разі в неї ще залишалися два тістечка.

Усе, що їй тепер було потрібно, – це трохи з'їсти і подивитися на те, що відбувається в ресторані. Вона зробила ковток. Раптом пролунав тріск, і згасло світло. Настала мить суцільної темряви.

– Зараз щось станеться, – прошепотів чоловічий голос з-за іншого столика. – Як у фільмі жахів, коли повстає морок. Або як після удару блискавки. То що це буде насправді?

Тривожна музика вдарила по нервах, і Анастасія раптом відчула себе абсолютно беззахисною перед усім, що відбувається, але нічого не сталося. Починалася чергова частина вистави, і вона вкотре видихнула.

День, що почався із зустрічі з прийому в лікаря і до цієї миті здавався нескінченним як вічність – в один момент виявився геть коротким. Вона знову опинилася на вулиці, у провулку біля аптеки, де на неї чекав шофер. Вулиця була порожня: на її протилежному боці стояло кілька припаркованих автомобілів, за якими теж нікого не було. Вона дійшла до аптеки і зробила замовлення: набір нітрогліцерину та мазь для суглобів, і розплатилася за все одразу. Дорогою додому жінка була поглинута цими думками і майже не помічала, що відбувається навколо.

Шофер заводив розмову, але вона пропускала його слова повз вуха. Її займало зовсім інше. На душі лежав важкий камінь, і Настя була втішна, що чоловік не дзвонить, але час від часу починала поглядати на годинник – немов хотіла переконатися, що він справді не приїде. Це була її болюча тема, і вона постійно поверталася до неї – напевно, оскільки чоловік не завжди був поруч, а іноді не повертався зовсім.

Коли вона увійшла до будинку, задзвонив телефон. Чоловічий голос запитав:

"Отже, у тебе все гаразд?"

Вона не відповіла – лише кинула слухавку.

Чоловік одного разу розповідав про людину, яка прийшла до нього, щоб пояснити, як влаштований світ, а потім зникла з квартири так само несподівано, як з'явилася. Вибір, щоб зрозуміти, як влаштований світ насправді, або його частина. Людина ця виявилася не тією, ким здавалася спочатку.

Чоловік не договорював про "вибір" у тому сенсі, що ця особа не збиралася йти, і навіть не доповів, чим скінчиться це "все гаразд". Тільки розповів якусь байку про смерть. Це було занадто незрозуміло.

Далі випадок із загибеллю справжнього нареченого і трагічна випадковість, що настала за цим, остаточно розвіяли її сумніви, коли вона почула частину інформації від чоловіка, що, своєю чергою, переконало жінку в тому, що вони навіть не розуміють, наскільки близькі до загибелі. А це, і собі, означало неминучість чогось страшного – хоча тоді, на початку їхнього знайомства з цією людиною й була ілюзія спокою. Але потім він став поступово віддалятися. І його мовчання, яке жінка сприймала як знак прийдешніх змін або навіть повного розриву з ним – ось це і стало початком, коли в голові в неї зароїлися тривожні думки. Що буде далі – залишалося загадкою. Можливо, це справді отой черговий вибір? Він траплятиметься багато разів, але, як і раніше, щодня, незалежно від її та його бажань.

Тепер, коли чоловік був ще в змозі говорити, Настя починала розмірковувати про це всерйоз. Адже не дарма вона читала різні книжки і знала, що "так", а що "не так". У цього вибору не було жодних моральних підстав, він лише відбувався за тим самим алгоритмом. І вона була навіть вдоволена, що він стався саме цього разу – так простіше було зрозуміти та переварити. Настя зрозуміла, що в неї більше немає права на сумніви. Настав час для відповіді.

"Разом чи окремо – не важливо. Ми з тобою маємо сказати одне одному щось дуже важливе... Хоча б одну правду..." – подумала вона і зрозуміла, як їй кортить дізнатися цю істину.

Настя встала з дивана, щоб лягти у ванну, і завмерла. На вулиці знову ввімкнулося вуличне освітлення, і тепер у ньому з'явилися якісь нові барви. У вікно лізла стіна зелені – і навіть у цілковитій темряві вона бачила, як із неї визирають гілки й листя. Донеслося дзижчання шин, і в цю хвилину задзвонив телефон.

Вона не взяла слухавки, вирішивши перечекати у ванній. Настя відкрила кран, увімкнула холодну воду і стала слухати тишу, яка ставала дедалі щільнішою. Але тепер тиша здавалася зловісною і сповненою передчуттів – як перед грозою, яка ось-ось вибухне. Вода у ванній не доходила до грудей, і вона відчула, як серце калатає об ребра. Тоді жінка стала слухати шум дощу.

"Я не вірю в чудеса."

Зелена вода швидко досягла підборіддя, і Настя лягла на спину, заплющивши очі.

Все інше вже не мало значення.

***

Прохолодним світанком на балкон пройшла величезна зграя круків – вони галасливо заворушилися, клюнули щось із землі і стали відлітати геть.

"Як сусіди", – подумала Яна, але нічого не сказала вголос.

Ранок виявився занадто прекрасним, щоб думати про погане. Листя, що впало на землю, було ще зеленим, але по краях його вже торкнулися сірі плями. Вона прокинулася як завжди – без будильника і думок. Простояла у ванній, дивлячись на своє відображення, і вдяглася, щоб встигнути на курси з культури мовлення.

Коли дівчина увійшла в ліфт, на сходах уже стояв якийсь чоловік із пакетами, і вона привіталася, на що той відповів: "І тобі привіт..." Так почався черговий ранок.

На першому занятті був повтор того, що розповідали минулого разу, і Яна навіть встигла задрімати на одній із перерв. Потім прийшла нова лекторка, і все почалося спочатку. Вона перечитувала підручник, але ледве розуміла зміст, і тому дуже здивувалася, почувши запитання від когось із дівчат – здається, наприкінці занять: "Яка людина робить вибір?" Це запитання поставило її в глухий кут.

"Та ні, нічого я не тямлю".

Яна поглянула на викладачку, і вона якраз відвернулася до вікна, коли пролунав дзвінок із чергової пари.

І тільки в метро після навчання студентка змогла зосередитися на своїх думках, і в цій роботі над собою був свій приємний момент. Коли в навушниках заграв "Let It Be" і в голову вдарило щось гостре, схоже на запах гвоздики, у Яни запаморочилося в голові, і їй довелося вчепитися руками в поручень.

– Обережніше, – сказав хтось за спиною. – Так можна й упасти.

Хлопець позаочі став навпрямки перед нею і простягнув їй свою руку, від чого стало трохи спокійніше. Вона з полегшенням відпустила поручень і засміялася, але молодик продовжував стояти поруч.

– Ви чому на мене втупилися? Ну, гаразд...

– Знаєте, але ж Ви маєте рацію... О! – і він усміхнувся. – Ваші навушники... Можна одну з них? Beatles! Смак їхньої музики досі зі мною, немов я слухаю її щодня. З Вами нерідко таке?

Дівчина відчула себе геть нерозумно, і вирішила перевести розмову.

– Ви мене лякаєте своєю цікавістю! – прогарчала вона, знімаючи навушники. – Я не звикла говорити про те, що зазвичай проминаю слухом. Це така незручність, як би вас образити...

– Не образили, – усміхнувся він. – Але я не звик мовчати. Ось і зараз я лишень запитав...

Яна посміхнулася, і в цю мить поїзд зупинився. Зупинилося все, крім його погляду. Очі молодика дивилися на дівчину, наче намагалися запам'ятати її цілком, від носа до шиї, а Яна відчувала, що геть не в силах відповісти йому.

Кивнувши, вона знову посміхнулася у відповідь і вийшла з вагона, залишивши його стояти біля дверей. Такі моменти теж потрібно було занотувати в щоденник. Опісля них усе ставало інакше – у душі розквітала ніжність до життя і не хотілося думати ні про що погане.

Два-три таких випадки за рік, і вона могла вважати себе щасливою. Яна швидко знайшла потрібний їй будинок і піднялася до своєї квартири, яка здавалася ще більш незатишною, ніж завжди, наче довкола було багато сміття і немитого посуду. Вона дістала з сумки зошит і відкрила його на першій-ліпшій сторінці, щоб занотувати згаданий випадок.

"Така дрібниця, і все-таки..."

Світлий промінь світла впав на обличчя – і Яна заплющила очі. Потім знову розплющила, встала з дивана... На підлозі валялася зім'ята газета "Вечірнє місто", в якій було надруковано новину: "Сьогодні на вулицях столиці виявлено чотири трупи в крові... Це молоді люди, здебільшого заводчани, студенти й аспіранти... За словами свідків на місці злочину, їх побили троє невідомих..." Яна побачила фотографію – і не повірила своїм очам.

"Та це ж той дядько, який ніс пакети на сходи!"

На світлині був чоловік із таким самим чорним волоссям, як у неї – він сидів на колінах перед мертвим тілом, втупившись в одну точку. Дівчина ще кілька секунд стояла з газетою в руках, потім кинула її на стіл.

"Мертвий! Його теж убили!"

Вона була в жаху. По телевізору знову говорили про цей інцидент. На вулиці стало геть тихо, як буває, коли дивишся на воду. Яна підійшла до вікна і виглянула на вулицю.

І знову – як у всі попередні дні.

***

У приміщенні в серці залу горіло яскраве світло, і навколо були люди. Біля входу стояли кілька осіб у чорних костюмах і капелюхах, з-за столу піднімався офіціант, а біля вікна на лавці сидів уже знайомий чоловікові резидент, десь на віддалі чулися голоси. У повітрі пахло цигарками, і навіть крізь музику можна було розрізнити тютюновий дим, але й він став бліднути.

– Він зовсім як я, – міркував чоловік, підходячи ближче до сцени. – Ваших рук справа? – запитав він резидента, вказуючи на фотографію. – Обличчя – як у мене. Не бачу різниці. Чи це теж чийсь жарт? Та яка різниця, чи не однаково...

Хвилина – і його оточила безліч голосів. Потім у повітрі запалали крихітні ліхтарі, і зал наче розчинився всередині великої круглої кулі з різнокольоровими вогнями – усе це було схоже на феєрверк. Чоловік зробив кілька кроків сценою, і раптом по ньому пройшов легкий трепет, а потім – хвиля холоду.

– Мені подобається, який вигляд все це має з боку. Здається, що в це можна повірити. Вірити в те, що бачиш.

Оратор не зміг стримати посмішку, але потім знову насупився. І в цю мить пролунав свист.

– Грати – так грати. Але не потрібно робити це з такою завзятістю, як ви, – чоловік заговорив тихіше. – Тільки тепер я усвідомив, що в нас із вами мало спільного. Мене не цікавить світ, який ви мені показуєте. Це все не справжнє.

– Не розумію, чого Ви хочете... – оратор уже не сміявся. – Не треба гратися словами, вони дуже вагомі, чи не так? Адже Ви прийшли сюди не для того, аби показати нам, наскільки Ви вищі за всіх нас... І не для того, щоб нас налякати. Насправді, Ви боїтеся.

– Ні краплі, – відповів чоловік. – Але це однаково не зупинить мене. Мені чхати на всю вашу потойбічну пропаганду. Я тут, щоб використовувати вас і ваші методи, як дзеркало. Але для цього я маю стати частиною ваших лав – як, утім... у мене є привід сумніватися у вашій щирості.

– Ось як... Ось про що Ви, – голос оратора зазвучав глухіше і здавався зовсім слабким. – Вдячний за те, що Ви прийшли, – керівник підняв на гостя свої яскраві очі. – І спасибі за Ваше честолюбство...

Чоловік мовчав. Як завжди, коли його намагалися обдурити чи ввести в оману – і йому ставало моторошно. Але зараз був не час для слабкості.

– Ми хочемо привітати Вас з удачею. Вельми добре, що Ви прийняли рішення, – оратор глянув на годинник і зробив запрошувальний жест. – Сідайте. І, будь ласка... Ми хочемо попросити про одну послугу. Від Вас наразі залежатиме, чим усе це скінчиться. І якщо Вам захочеться що-небудь сказати... Можливо, це допоможе нам? А потім – може здатися важливим і для Вас. У нас украй мало часу...