Інклюз

— Чи ти мене чуєш, Димко? — злився Вілконський на учня. — Тринадцять доньок Мари: Вогневиця, Глуханя, Коркуша, Лякливиця, Лінь, Ломота, Лідниця, Кікімора, Жовтяниця, Гризачка, Очниця, Трясовиця, Черевуха, — вчитель перемикав програвач з шаленою швидкістю. — Та ще потвора. А ти слухай, уважно слухай! Це такі рідкісні звуки, що тобі, дитино, й наснитись таке — не насниться!

Димко ходив за паном Романом, як чорний кіт ходить за білим, як ніч крокує за днем, як учень снує за майстром, аби вчитися чути істот. Димко не знав, чому серед молодших клясів його було обрано у підмайстри. Багатів думкою, що через ґречність, але в чому справжня причина, не знав.

— Знову збився, — повторював вчитель. — Димко, нумо ще раз!

Димко… Тільки Вілконський кликав так хлопця. Для решти, навіть для друзів, він був Вадимом. Сьогодні пану Роману було вкрай бентежно. Він не лише тасував голоси лиховісних сестер, мов карти, а й неочікувано обривав записи. Так, аби Димко ні на мить не відволікався і пильнував різницю. Поки хлопчик вгадав лише половину звуків, а Вілконський, як бачив вагання, вмикав із початку. І так раз у раз. «Чому він мене мучає?» — питав сам себе Димко. Проте відповідь не забарилась:

— Воно тобі пригодиться, — схопив думку за комір вчитель. — Менше б у хмарах літав, то швидше скінчили б. А так, заново, давай заново!

— Може, спочинемо трохи, майстре? — запропонував Димко. — Я половину пройшов до ладу.

— До ладу, хлопче, не бездоганно! — заперечено похитав головою Вілконський. — У тебе є дар до звуків істот та людей, — він нахилився й прошепотів на вухо Димку. — Не до скону ж в підмайстрах до мене ходити.

— Ви мене чому вибрали, пане Романе? — не розумів вчителя хлопчик. — Мені тіко дев’ять, я мало що вмію.

— Дурниці та марнодумство! — усміхнувся Вілконський. — Сам не відаєш, що ти можеш. Ми тут пропадаємо другий місяць, бо кожну вмілість треба точити, щоб як не від серця, то від зубів відлітало.

Хлопчик роззирнувся. Кімната відділу розшифровки звукозапису нагадувала величезний овальний зуб, квадратні метри якого складені зі старих ретро-касет, плівок, що щільно припали пилом та чорних джазових платівок, які куняли у мріях про вініловий програвач… Усе це добро, незалежно од віку, лежало пліч-о-пліч із раціями та диктофонами на незручних полицях, що тягнулись вздовж стін. Так зігнуті, мов дуга старого іржавого дроту, шафи охороняли маленький, заплутаний лабіринт, де повітрям снує перегук звуків та спогадів. Димко з часом взнав один парадокс кімнати: тут було що обрати, але обирати не було чого. Ілюзія вибору, як вона є.

На одному зі столиків красувався магнітофон: крихітний, з битою ручкою, обіч нього — касети розкидані. І не придивишся, хто їх власник, бо підписані нерозбірливо. Проте на касети Димко заглядався постійно, хоч пан Роман сварився:

«Марна трата часу» або «Рано вуха гострити туди!». Та попри усі заборони майстра, хлопчик любив кинути оком в куток, де, як він думав, найбільше вчувається мить.

Світло торшера Вілконський навмисне приглушував щозаняття, Димку також це не подобалось, проте на то завше була одна відповідь: воно заважає слухати.

— Кажу, хлопче, це марнодумство, — повторював пан Роман. — Я надто сильно ціную тебе. А ті, кого я ціную, мають вірити своїй силі.

— А Старий Замок також марнодумство? — поцікавився раптом хлопчик. — В Академії кажуть, що Невідомий ніколи не жив там. І Мара його серце не крала. І що вигадка все це, — Димко затрусив ногами. — Вигадка! Байка!

Малий не вивчав історію Міністерства, тож вірив усьому, що кажуть середні та старші[1]. Вілконський добре то знав, тож зупинив вигуки учня долонею у повітрі.

— Не вір усьому, що кажуть, — спокійно відповів вчитель. — Краще перевіряй, — він зупинив програвач на бурмотіннях Гризачки. — Якщо цікаво, то я розкажу. А там вирішиш, правда чи байка, гаразд?

— Звісно-звісно! — Димко аж підстрибнув на стільчику. — Я уважно вас слухаю, майстре!

Димко любив ключі до таємниць, особливо, якщо ключ сам пливе спершу в руки, а потім до вух. Зрештою, добре знати, де тіні блукають та як бринять спогадом їх голоси.

— Тринадцять доньок Мари, — почав історію вчитель. — Летіли вихором, чорним цунамі, крізь Ліс, в який зараз ходити не можна, крізь міст Калинів прямо від берегів Темних вод[2]. Їх ніхто не чекав у Старому замку. Але вони змучили свиту та повбивали відьом… Понадто голодні в жадобі були, — продовжував далі майстер. — Стіни замку боронив перший загін проти нечисті. Зараз звитяжні лицарі в Схроні куняють, де належить воїнам спочивати.

— А що було потім? — Димко заслухався оповідкою. — Куди сестри ділися?

— Полетіли Край баламутити, — видихнув важко вчитель. — Аж поки Біда не сказала їм: «Годі!». А Старий замок після падіння відбудувати хотіли. Та мій давній прапра, як приїхав сюди по нужді, зостався до скону й відмовив. Щоб минуле не знало шляхів вороття.

— Микита Вілконський? — здивувався хлопчик. — Той, хто збудував перший Штаб? І сформував другий загін проти нечисті та чорнокнижників?

— Ти дуже кмітлива дев’ятирічка, — вчитель погладив підмайстра по голові. — Так, саме він. Дідо Микита мав лиху кров, боявся татар і проклять. Так і вмер, боячись всіх і вся! — пан Роман завів жарт. — Добре, що лишив нащадків, бо я б не вродився!

Димко ковтав кожне ім’я, кожне слово, кожен відтінок усміху, бо добре знав настанови майстра: той, хто уважно слухає, добре запам’ятає. Все ж, пан Роман не безпідставно муштрує підмайстра. Тепер хлопчик був певен, що то не байка, та все ж, трохи інше питання його турбувало. Димко тицьнув олівцем в зошит, де він шкрябав нотатки і тези — нотами, не словами. Такий йому майстер придумав щоденник, лиш вправний музика читати зуміє.

— Записуй усе обережно, дитино, — мовив учитель. — Потім перечитаємо, як воно правильно, згода?

— Згода, майстре, — протремтів голос Димку. — Але то я не про Замок. Так, питання секретне виводив. Тільки для вас.

— Тільки для мене? — Вілконський взяв до рук зошита. — То гляньмо.

Димко кивнув, простягнувши щоденник панові Роману. Погляд вчителя ковзнув по нотах, що мерехтіли на папері дрібним пташиним почерком. Спершу Вілконський відзначив повільний, розтягнутий на сильних долях темп. А потім натрапив на рядки, фарбовані дитячою журбою:

«Майстре, ви знаєте, що сталося з моєю мамою?»

Пан Роман довго дивився на запис. Його пальці ковзнули по краю сторінки так, наче ловили невидиме між рядків. Врешті майстер розітнув тишу важким зітханням:

— Димку, — сказав він. — Ти ж знаєш, мало хто має батьків. Сиріт тут, в Академії, наче роси на траві. Заклад вчить вас, годує, вдягає, дає майбутнє… Ти теж сирота.

Хлопчик хотів заперечити сказане вчителем, та не насмілився. Не ворухнувся.

— Послухай, у тебе є дар, — спокійно вів чоловік далі. — Чути світ звуків краще і глибше, ніж інші, — погляд Вілконського впав на старенький магнітофон. — Минуле славня тобі не складе. Тож, за вітром пусти і по тому.

— Що ви маєте на увазі, майстре? — ковтнув слину Димко.

— Не марнуй час на спогади, — пояснював пан Роман. — Вони нічого тобі не дадуть.

Димко кліпнув. Його права нога нервово трусилася.

— Але… я бачив її на світанку, — прошепотів хлопчик. — Це була мама, клянуся!

Вілконський відкинувся на спинку крісла. Він дивився на хлопчика підозріло, витримував паузу. Погляд зелених очей ковзав по учневі м’яко, повільно, як легкий вітерець по воді. У куточку неголеної щоки з’явився безмовний усміх. «Так усміхаються риби», — припустив Димко. — «Або люди, що в рота набрали води».

— Лилики вкрали чутку, — озвався нарешті вчитель. — Що то Навія плаває в Темних водах. Можливо, це ти її бачив, та на горе собі переплутав.

— Та хіба? — спитав хлопчик похнюпивши носа. — Аби нікого з розуму не звела, лихо буде!

— Міністерство захищене, — відповів твердо Вілконський. — Вона не посміє.

Димко схрестив руки на грудях, тривожився. Вчитель хотів, аби учень мав час на спокій, тому відклав програвач.

— Ти записав гарно, — майстер повернув зошита. — Тепер дай відпочити вухам до наступного тижня. І не забивай баки зайвим, не забивай.

Вказавши на двері, Вілконський дав знати, що на сьогодні досить. Так хлопчик мовчки забрав щоденник, відвівши погляд, та вже хотів скорше вийти, проте голос майстра раптом врізався в спину вигуком:

— З Миколаєм прийдешнім, Димку! — сказало тепло його вуст. — Не вішай носа!

— І вас також, пане Романе… — ґречно відповів хлопчик. — Вас також.

Димко знав, добре знав, що минуле повернеться в снах серед тиші. Завжди повертається, та не сьогодні. Вже ні.

До наступного ранку хлопець не мовив ніц, аж поки очей не розплющив, примітивши цупкий згорток. Спросоння на радощах він розгорнув перші в житті подарунки. Так на ліжко посипались пряники в шовковій хустці, окуляри у дорогій оправі, чорна позолочена свічка ручної роботи і шматок бересту, на якому загадку нашкрябали дрібно:

Летіла сова,

сіла край вікна,

на всі боки звала,

ніч розвіяти.

Хто її послуха —

Той забуде світло.

Хто піде за нею —

Той уже не верне.

Хлопчик довго крутив вгору-вниз берест, роздивляючись нерівний почерк. В голові зринув вихор: «А якщо мама пішла за совою?». За думкою вибігла швидко наступна: «А якщо це вона мій святий Миколай?»

Димко різко скочив на ноги й побіг до учительських спалень, шукати пана Романа, аби поділитися здогадками чуття. Проте, оглянувши коридор та покої, хлопчик так і не знайшов майстра. Схоже, вчитель в Яву відправився на завдання, або що… Як крізь землю ото провалився. І ця здогадка смутком снувала в повітрі.

Так образа на пана Романа за те, що він зараз не поруч, стискала груди Димку порожнечею. Думки, які хлопець міг розділити лише з Вілконським, котилися з маківки в комір, шкрябали шкіру зашпором, прикрістю душу маленьку пекли. «Майстра би це розізлило, напевно» — розпачливо думав Димко. — «Мама мене не любила, а я справді минулим живу». Він стояв тінню в кімнаті вчителя, голосно плакав, аж поки старенька криклива вириця[3] не почула та й не відвела бідолашного назад в ліжко — не церемонившись, за шкібарки.

Димко знав, що робити так більше не слід. Тоді вперше й востаннє він був таким необачним. Вирішив, що не варто тривожити майстра своїм потаємним. Все ж, поміж звуків, щось варто лишити собі. Та й сам пан Роман з плином літ все більше походив на мовчазного скупого старця, що слова пустого не вимовить зайвий раз.

***

— А ще, Вадиме, запам’ятай: кожен звук має ціну, — мовив якось Вілконський, застебнувши золоту запонку на манжеті. — Іноді ти платиш за інформацію, іноді — за мовчання.

— А іноді просто.. не платиш? — несміливо додав хлопець. — А просто береш?

— Взяти можна, — пан Роман розсміявся поплескавши парубка по плечу. — Але головне — почути натомість: «Дякую».

Очі вчителя світилися азартом, коли він говорив про угоди, хабарі, владу-вигоду. Про людей, що, самі того не відаючи, платять двічі — грошима і совістю.

— Сильний не той, хто багато знає, Вадиме, а той, хто знання продає, — навчав пан Роман. — Згадай моє слово, як вступиш до Аспірантури[4].

Вадима вабили ці розмови, хоч він не міг пояснити, чому. Так само, як не міг пояснити, чому святий Миколай щороку приносив дарунки, серед яких різна дрібнота, на кшталт ролерних ручок із платини, антикварних годинників закордонних… Ба більше, бувало, траплялись ножі з метеоритної сталі — такі навіть Сокира боїться кувати богам, що вже говорити про слідчих. Словом, на таке статків і статків потрібно. «Може, то вчитель роками так з мене жартує?» — бентежила парубка думка. — «А може, й ні. Так давно би замість одежі монетами ходив-брязкав».

— Про прийдешнє замислився, хлопче? — перервав потік задуми Вілконський. — Іспити вже на носі.

— Та ні. Про загадки, — одмовив спокійно Вадим. — Шукаю до них мелодичну розв’язку.

Хлопець знав: серед усіх звуків світу найбільшу ціну має тиша. Тож він лише слухав, уважно слухав учителя далі, як і годиться підмайстру.

{1}Кляси в Академії діляться на старші (від 16 років), середні (від 10 років) та молодші (від 8 років). Молодші кляси не вивчають історію Міністерства та Краю, тоді як для середніх та старших клясів знання дисципліни обов’язкове.

{2}Темні води — північне море Міністерства, де стоїть Калинів міст.

{3} Вириці — відьми Довіри, що знаходять та виховують загублені дитячі душі в Академії.

{4} Аспірантом (22) учень долучається до Штабу і допомагає в розслідуваннях. За результатами першої справи Таємна Рада визначає готовність слідчого до подальших операцій.