Інклюз

ДЕНЬ №4.

КОЛЕСО СПИНЯЄ РУХ

Доповідь оперативника Івана Мазура

Я, Мазур Іван, спілкувався з Ігнацієм Намилим в ніч з четверга на п’ятницю з метою підтвердити невдалий виклик Інклюзу. Навдивовижу, Директор приязно до мене ставився, хоча відтоді, коли Федір вбив щура, із самопочуттям у Немилого було не дуже. Навіть, коли він захоплено розповідав мені про колекцію рідкісних австро-угорських монет. Сьогодні, у повітальні, замість звуків радості чи пак захоплення, Директор видавав більше кашлю, а так назагал й зовсім згасав на очах. Проте, потрібно віддати належне: чоловік зберігав спокій настільки відчайдушно, наскільки міг, поводився гідно, на питання відповідав чітко. З іншого боку, я стовідсотково його розумів, адже спокій вартує зусиль, коли от-от можеш втратити все, що маєш.

Я занотовував історію про ґрейцар, коли помітив, що долоні Ігнація трохи тремтять.

— Як ви почуваєтесь? — запитав я. — Вам погано? Нервуєте?

— Я не спав, відколи ви з Димом приїхали, — безбарвно відповів він.

— То, може, варто поспати? — підкинув було я ідею.

— Та яке там, — безнадійно кинув Немилий. — Я працюю тут понад десять років і не можу отак-ото взяти й заснути, мов немовля!

— У вас тремтять руки, та й нерви не десятилітньої давності, — відповів я на його випад. — Продовжимо завтра нашу розмову, може, згадаєте щось… І, поки не забув, дайте мені ключі від кабінету. Маю перевірити дещо.

— От гад малолітній…

— Перепрошую, що ви сказали?! — ошелешено перепитав я.

Директор згорбився, наче на нього нагримали Радники Вежі, але швидко

оговтався.

— Нічого. Я просто втомився.

— Я розумію, — сказав я, не зводячи з нього очей. — Але ключі потрібні зараз.

Він вагався. Мені здалося, що на його обличчі промайнула паніка. Нарешті, Немилий витягнув із кишені маленький золотий ключ, тицьнувши мені його в пальці.

— Будь ласка, Мазуре, будьте обережні, — прошепотів він. — Там документи... Конфіденційні.

— Звісно, — я розвернувся. — Сподіваюся, ви згадаєте щось важливе до наступної розмови. А поки що... Відпочиньте.

Немилий проводжав мене тяжким поглядом, коли я чекав на бездверцевий ліфт. Я розумів його страх, проте співчуття було недоречне. Вибір Директора визначив все наперед: і кожному по ділам його стане, як не крути.

Замок клацнув м’яко, майже беззвучно. Всередині було холодно, а старовинні шафи на пару зі столом відгукнулися скрипом на моє вторгнення. На мармуровій стільниці було все розкладено ідеально: документи, чорнильниця, лупа для монет. Але мене зацікавив один аркуш паперу, що трохи виглядав з-під шкіряної папки.

Витягнувши його, я побачив щось дивне. Це був список імен. Деякі з них були закреслені, але одне ПІБ лишилось неторканим наприкінці списку… Срібний Федір Максимович.

Мене кинуло в жар. Я швидко перегорнув аркуші далі, знайшовши кілька листів, написаних нерівним почерком. У них йшлося про «інклюзників» і «шепіт тіней». Скидалося на те, що Немилий вів облік вбивств.

— Сова, ти тут? — за дверима почувся жіночий голос.

— Так, — відказав я.

До кабінету прослизнула Золотко, за нею увійшов Федір, спитавши:

— Щось знайшли, пане?

— Чимало... — я показав йому список. — Твоє ім’я, до прикладу.

Федір зблід, очі стали йому в п’ять копійок.

— То він... Він хотів мене... — охоронцю відбирало мову.

— Здається, так, — я кивнув. — Тому ми маємо нишпорити обережно.

Літо підійшла до однієї з шаф, глянувши на книжки. Одна з них, стара і подерта, здалась їй неприродно припалою пилом.

— Ану, гляньмо, що тут у нас... — слідча натиснула на корінець.

З протилежного боку стіни почувсь різкий «клац». Частина панелі відчинилася, відкривши прохід до таємного сховку. Приміщення походило на комору, наповнену чорними мідяками, свічками, старовинними дзеркалами, розміщеними у просторі хаотично, від зернятка до гори. Та не це здивувало нашу трійцю, о ні. Прямо по центру кімнати стояв дерев’яний стілець, а на ньому було розсілася відьма. Точніше те, що від неї лишилося.

— Перунове праве! — скрикнув Федір. — Ну й сморід!

— Хранителька? — Золотко ступила вперед, торкнувшись підвіски на тілі жінки. — Він тут що, ритуали проводив?

— Схоже на те, — я оглянув кімнату, намагаючись скласти себе до купи. — Це місце... Тут він намагався робити Інклюз, вбивши колишню Хранительку, яка, до того ж, зналася на відьомстві.

Федір забожився.

— Тепер зрозуміло, — мовив він по молитві. — Не тіней боявся він. А самого себе.

— Потрібно його затримати, — кинувся я до дверей. — Доки ніхто не помер.

Тривога била нам скроні, розростаючись кабінетом. Я, Літо і Федір скочили в ліфт. Тепер ми мали всі докази. Спуск униз, до повітальні, де я залишив Немилого, здавався нескінченним. Кам’яні стіни стискалися, а лампи здригались, мов чули шепіт невідворотного лиха. Я стрибнув з кабіни першим.

Картина, що постала переді мною, закарбувалася в пам’яті назавжди. Директор Монетного двору стояв на стільниці круглого столу, мав мертвотно-бліде обличчя. Його очі — геть спорожніли, немов уже плавали в Темних водах. Дрібні скарбники оточили кам’яний стіл, благали, простягали руки до оберегів, намагалися дотягнутися, але не підходили надто близько.

— Ігнацію, не треба! — благав один домовий. — Ти ще можеш усе повернути!

Та Немилий, набувши спотвореного відчаю, вже нікого й нічого не чув. Він глянув вгору на стелю. Колесо дванадцяти спиць ледь-ледь коливалося, а тіні від нього штрикали колони, мов повен стріл сагайдак.

Немилий тягнув догори руки. Слова, які він говорив, петляли забутою стежкою з-під землі:

Колесо долі спиняє рух —

Дванадцять спиць, один дух.

Срібло в пилюці, гроші в кістках:

Кров замість «ні» чує «так».

Най Колесо крутиться і впаде

На дванадцять життів

Най одне пропаде.

Колесо різко загойдалось. Я відчув, як волосся ставало дибки. Немилий стрівся зі мною очима. Вони були бездонно чорні, маніакально іскрилися божевіллям. Він усміхався так щиро, ніби ми розділили одну таємницю на двох. А тоді голосно скрикнув на всю повітальню:

— Цікаво, якби світом не володіли гроші… То як би робили Інклюз?

Колесо тріснуло скреготом, полетіло. І тоді я відчув, як час сповільнився і застиг.

[Керівник операції: Іван Мазур/

Звітував: Іван Мазур]