Зільтаар: народжений тричі

Тарсіс — це планета, яка, здається, не знала жодного спокою, з глибини її надр виривалися могутні вулкани, створюючи враження, ніби сама планета була справжнім пеклом. Її поверхня була покрита червоними пісками, які відбивали сонячне світло, надаючи всьому ландшафту вигляд пекельної пустелі. Вітер, що проносився через ці пустелі, піднімав дрібні частинки червоного піску, утворюючи нескінченні вихори, що створювали ілюзію живого океану з вогняної бурі. Вулканічні кратери, які розкидані по всій поверхні, були вічно активними, з кожним виверженням вивергали червону лаву, яка з часом остигала, перетворюючись на чорну скелю, що контрастувала з червоним піском. Із розломів на поверхні випаровувався сірчаний пар, а в атмосфері постійно висіла важка завіса газів, що робило небо безмежно сірим, затуманеним і важким для дихання. Над місцевістю піднімалися вулканічні гори, їхні величезні пики тяглися вгору, ніби виривалися з самого серця планети. Земля тут була нестабільною, часто траплялися землетруси, що викликали нові розломи, через які викидалися магматичні струмені. Відсутність води робила рослинний світ практично непристосованим до існування, хоча в окремих, захищених долинах, де до вулканів не доходили прямі хвилі лави, можна було знайти маленькі оазиси життя — крихітні зелені зони, що служили тимчасовими притулками для тих, хто наважувався пройти через цю ворожу і непривітну планету. Тарсіс була планетою, яка змушувала поважати силу природи, адже тут кожен крок вимагав уважності, а кожне дихання було сповнене важким кисневим голодом. Тільки найсміливіші чи найвідчайдушніші могли оселитися тут, намагаючись пристосуватися до нестерпного клімату. Це була планета, що жила за власними законами, де смерть могла прийти в будь-який момент через обвал землі або виверження вулкана, але навіть в таких умовах життя не припинялося. Тарсіс була сильна і непередбачувана, але для деяких вона стала домом. Тарсіс, через свою вулканічну активність, має рідкісні і дуже цінні ресурси, зокрема магматичні мінерали та метали, які можуть бути використані в космічних технологіях і зброї. Саме ці ресурси роблять Тарсіс надзвичайно важливою для різних фракцій, що прагнуть підкорити цей край, аби здобути надзвичайно цінні стратегічні матеріали для своїх збройних сил, технологічних розробок і економічних потреб. Крім того, через свою відокремленість і важкі умови життя, Тарсіс може стати ключовою військовою базою для розгортання подальших операцій у системі або в сусідніх зоряних системах. Володіння такою планетою дає можливість контролювати навколишні простори і вивести військову присутність на новий рівень, встановлюючи домінування на великій території.

Нова стояв у строю серед інших солдатів, кожен з яких виглядав так, ніби готувався до чогось важливого, що змінить його життя. Планета Тарсіс була серцем всіх військових операцій повстанців, і Нова відчував, як земна кора пульсує у такт глухих ударів серця, яке передбачало неминучі зміни.

Поруч з ним стояв Гретор — новий знайомий, солдат, якому також було не звикати до дисципліни. Гретор поглядав на Нову, схоже, все ще намагаючись зрозуміти, хто ж той хлопець поруч, що, здається, був і спокійним, і серйозним одночасно.

— Ти, мабуть, шукаєш великої мети, — сказав Гретор, його голос був жартівливим, але в ньому не було того відчуття пустої безтурботності, яке могло б виникнути у арха, що просто шукає пригоди. Він кинув погляд на Нову і продовжив. — Я думаю, що ми всі тут маємо свою мету. Хтось хоче стати героєм, хтось хоче справедливості... А я? Я сюди прийшов за грошима.

Нова подивився на Гретора. Його слова були занадто простими, але в них було дещо, що змусило його задуматися. Гретор не приховував свого прагматизму, але Нова не міг не промовчати.

— Гроші? — тихо запитав він, зціпивши зуби.

Гретор розсміявся, дивлячись на нього. — А що, тобі здається це поганим? Якщо я зможу вижити і забрати своє. То не я винен, що гроші важливіше за багато інших речей. Ти знаєш, скільки дарданів, яких ми вбиваємо, насправді просто борються за те, щоб дожити? Ось, подивись на них з іншої сторони... Ти, мабуть, чув про їхню планету — Дарноліс. Вони, бідні суки, втратили все. Голодували, поки їхня планета не почала виснажувати останні ресурси. Тому їм довелося розширювати свої території, поглинати інших, аби просто вижити.

Нова слухав уважно, але йому не подобалося, як Гретор говорив про це з нотками милістю до ворога. Для нього це був не просто битва, це була його кровна помста за вбиту родину.

— А потім вони назвали цей похід, як "Кара Вічних Жнив". — Додав Гретор. — Вони так і не зрозуміли, що стали тими, кого колись ненавиділи. Вони пішли на все, щоб вижити. І я їх не засуджую, бо тепер ми опинилися в їх шкурі, і самі вбиваємо за життя.

Нова нахмурився, його серце почало битися швидше. Останнє, що він хотів, це мати справу з таким виглядом виживання, де гроші стоять на першому місці.

— Так, я розумію, що ти кажеш, — тихо відповів Нова, — Але іноді життя більше, ніж просто виживання, Греторе.

Гретор дивився на нього ще з більшим подивом.

— Життя? Життя, яке отримаєш лише тоді, коли твої вороги падатимуть до твоїх ніг. Все решта – це дрібниці.

Нова відчував біль в очах, але він не піддавався. Він мав свій шлях і свою мету. І якщо йому доведеться битися за мир, за порятунок навіть тих самих дарданів, він зробить це.

Перед ними з'явився офіцер, що назвався Аргенсом Стайрсом , і вся група замовкла.

Аргенс Стайрс виглядав так, ніби був вирізьблений із самої сталі. Статура його свідчила про роки, проведені в тренуваннях і на полі бою: широкі плечі, кремезні руки, але жодного зайвого м'яза – все в ньому було зосереджене на ефективності. Його шкіра на обличчі була засмаглою, ніби він провів усе життя під палючою зіркою, що вирізьблена на його плечі, як символ підрозділу. Обличчя Аргенса здавалося різьбленим часом і труднощами – гострі вилиці, глибокі зморшки біля очей і рішучий погляд, який міг би пробити броню. Його очі були крижаними, блідо-сірими, ніби вони бачили занадто багато, щоб залишатися теплими. Це були очі арха, який пережив стільки битв, що втратив рахунок, але все ще зберігав холодний розум і бездоганний самоконтроль. Серед новобранців ходили легенди про його тактичні здібності та залізну волю. Деякі казали, що він ніколи не відступав, навіть коли всі інші здавалися. Інші – що він вижив після бою, де втратили весь його загін, і повернувся, щоб знищити ворога самотужки. Для них він був уособленням війни: безжальним, стратегічним і невблаганним. Але в його погляді було щось більше. За всією холодністю і суворістю ховалася тінь арха, яка знала справжню ціну втрат і ніколи не забувала, за що веде цю війну.

Аргенс Стайрс виступив вперед, обвів поглядом стрій новобранців, наче намагаючись запам'ятати кожне обличчя. Він підняв руку, закликаючи до тиші.

— Ви всі, — почав він, його голос різко прорізав повітря, — Архи, Ліяндійці, Нани і Ветійці. Це наше майбутнє. Жертвуючи собою, ви даєте шанс на існування ваших рідних та мільярдів інших живих, які плекають надії на мир, що ми виборюємо власними руками.

Голос Аргенса був низьким і проникливим, кожне слово було чітким і влучним, ніби наказом. Його мова не потребувала підвищення тону – солдати слухали його, бо знали, що за кожним його словом стоїть досвід, дисципліна і абсолютна впевненість у своїх діях. Він зробив крок уперед, його чорні чоботи гучно гупнули по землі.

— Сьогодні ви отримаєте перший бій. Часу на підготовку немає, бо ворог тисне звідусіль. Це війна, і війна не чекає. Тому запам’ятайте: окрім того, що треба вбивати дарданів, слідкуйте один за одним. У цьому пеклі ви – єдина опора одне для одного. Наша задача проста: зайти і закріпитися в секторі Вогняної Долини. Якщо хтось не витримає — інші мають це зробити. Тільки так ми переможемо.

Аргенс замовк, дозволяючи своїм словам проникнути в кожного. У строю стояла тиша, напружена і важка, як перед бурею.

Нова, дивлячись на свою гвинтівку, нахмурився. Зброя була стара, зношена, з подряпинами на корпусі та слабким механізмом заряджання.

— Хто взагалі видає це брухт? — пробурмотів він, ледве чутно, але достатньо, щоб його слова дійшли до Аргенса.

Аргенс Стайрс зупинився, його крижані очі блиснули. Він різко повернувся і, не кажучи ні слова, швидким кроком підійшов до Нови. Стайрс нахилився, впритул наблизившись до юнака, так, що той міг відчути подих офіцера. Його голос став тихим, але ще більш загрозливим.

— Щось не так із твоєю зброєю, новобранцю? — запитав Аргенс, вимовляючи кожне слово повільно й виразно, ніби це була смертельна пастка, в яку він збирався загнати Нову.

Нова не відвів погляду, хоча серце калатало в грудях.

— Вона зношена, сер. Я просто хотів сказати, що в такому стані...

— В такому стані ти маєш працювати вдвічі краще, — перебив його Аргенс, випрямляючись. — Зброя — це лише інструмент. Воїн — ось що вирішує результат. А якщо тобі щось не подобається, доведи свою цінність у бою, і, можливо, ти отримаєш щось краще.

Він обернувся до всього строю.

— Хтось із вас ще хоче поскаржитися? Ні? От і чудово. Запам’ятайте: на полі бою важливий не стан вашої зброї, а стан вашого духу. Бій виграється не технікою, а руками, що її тримають. І якщо хтось зламається, то через власну слабкість, а не через тріщину в стволі.

Аргенс кинув ще один пронизливий погляд на Нову, після чого відвернувся й повернувся до центру строю. Нова, все ще зосереджений на своїй гвинтівці, підвів голову й прямо задав ще одне питання, уникаючи будь-якого натяку на формальність. — А де важка техніка? Де орбітальне підсилення артилерією? Де це все?

Цей коментар, мов вибух, прорізав напружену тишу строю. Декілька новобранців кинули крадькома здивовані погляди на Нову, ніби не вірили, що хтось наважився продовжувати сперечатися з Аргенсом. Офіцер повільно повернувся до Нови. У його очах закипала стримувана лють, але голос залишався холодним, немов сталь. — А, що ти хотів? — Він зробив крок уперед, і знову опинився поруч із Новою. — Хлопче, ти, здається, не розумієш, де ти і хто ти тепер.

Він зробив глибокий вдих, потім, здавалося, втратив терпіння і різко випростався, звертаючись уже до всього строю.

— А що ви всі хотіли? Нескінченну кількість танків, артилерії, флотилії крейсерів, які чекають за вами? — Його голос підвищився, кожне слово било, наче батіг.

Він знову повернувся до Нови. — Повстанці не регулярна армія, хлопче. У нас немає розкоші діяти з тилу, прикритими броньованими колонами чи орбітальними ударами. У нас є тільки те, що ми здобули самі — кров’ю, потом і втратами.

Аргенс на мить замовк, обвівши поглядом усіх новобранців, потім продовжив з важким, холодним акцентом. — Повстанці існують, щоб діяти в тилу ворога. Ми не можемо дозволити собі великої кількості техніки. Вона лише робить нас помітними. Ви хочете вижити в цьому хаосі? Тоді навчіться працювати з тим, що є, бо більше нічого не буде.

Він різко нахилився до Нови, глянувши тому прямо в очі.

— А тепер запам’ятай це, Зільтаар: якщо тобі щось не подобається, ти можеш повернутися додому, до своїх мрій про ідеальні війська. Але якщо ти залишишся тут, ти або станеш воїном, або станеш тягарем. Третього не дано.

Аргенс пішов уздовж строю, залишивши Нову з думками і поглядами інших новобранців, які явно захоплювалися його сміливістю, але водночас розуміли, що такий підхід до Аргенса може дорого йому коштувати.

Тиша лягла над табором, проте в ній відчувалося напруження, ніби сама земля під ногами чекала початку бурі. Солдати, мовчазні та зосереджені, розійшлися по своїх позиціях, готуючи все необхідне для операції. Хтось перевіряв зброю, інші займалися упаковкою гранат або дбайливо чистили ножі. Нова сидів біля свого наплічника, вдивляючись у темряву вечірнього неба. Поруч із ним Гретор акуратно перекладав патрони у свою амуніцію. Він розривав тишу легким свистом якоїсь мелодії, яка, здавалося, належала іншим часам — спокійним, мирним.

— Що, нервуєш? — запитав Гретор, не піднімаючи погляду від роботи.

Нова хмикнув, спершись спиною на дерев'яний ящик.

— Та ні. Просто думаю, чи готовий я.

Гретор усміхнувся, затягуючи ремінь на своєму спорядженні.

— Ніхто не готовий до свого першого бою. Навіть якщо тобі здається, що ти готовий. Але потім усе стає просто — або ти, або вони. Живеш чи помираєш.

Десь неподалік кілька солдатів голосно сміялися, ймовірно, намагаючись розвіяти напругу перед штурмом. Інші трималися в тіні, тихо перемовляючись або просто сидячи на землі з відчуженими поглядами.

— А що ти будеш робити, якщо... ну, знаєш... все піде не так? — запитав Нова, намагаючись не дивитися прямо в очі Гретору.

Гретор зупинився, на мить задумавшись.

— Якщо все піде не так, я просто постараюся забрати якомога більше дарданів із собою. Хоча, — він усміхнувся, — краще не думати про таке. І тобі не раджу.

Нова кивнув, намагаючись впоратися зі своїми думками. Його рука торкнулася зброї, і він відчув її холодний метал.

— А що ти робив до всього цього? — запитав він, намагаючись змінити тему.

— О, я? — Гретор засміявся, нахилившись ближче до Нови. — Трохи крадій, трохи шахрай, трохи історик. Жив собі, як міг, поки не з’явилися ці кляті дардани. Але і то, для мене тепер відкрився ще варіант заробітку.

Нова усміхнувся, хоча глибоко в душі все ще відчував важкий тягар. Його думки були зосереджені на майбутньому бою, на тому, що чекає попереду.

— Послухай, Зільтаар, — почав він, ставлячи руку Нові на плече. — Ти, може, й маєш свої переконання, але дозволь дати тобі пораду.

Нова підвів погляд, злегка здивований таким тоном Гретора.

— Яку ще пораду? — запитав він, трохи насторожено.

Гретор усміхнувся, але його очі залишалися серйозними.

— Не став зайвих питань Аргенсу і не лізь на рожен. Ти ж бачив, як він реагує. У нього терпіння — як у голодного варга. Одного разу хтось скаже зайве слово, і той вибухне. А повір, тобі не захочеться опинитися в центрі цього вибуху.

Нова скривився, явно не в захваті від зауважень Гретора.

— Я просто хочу знати, які у нас шанси, яка стратегія. Це хіба не нормально?

Гретор хмикнув і сів поруч із Новою, перехрестивши руки.

— Нормально, але тут не академія для дискусій, а війна. Іноді треба просто тримати язик за зубами, якщо хочеш залишитися живим. Повір мені, Аргенс не той, хто слухатиме твої філософські роздуми. Його мета — результат, а не балачки.

Десь у центрі табору голосно вигукнули наказ. Солдати миттєво заворушилися, піднімаючи спорядження та займаючи свої позиції. Нова зібрав свої речі, поглянувши на Гретора.

— Що ж, час діяти, — сказав Гретор, піднімаючись на ноги.

Як тільки Аргенс виголосив наказ вирушати на штурм, у таборі запанувала напружена тиша. Це було схоже на зупинку серця перед останнім ударом. Солдати один за одним підіймали свої зброї, перевіряли ремені та укладали каски. Хтось молився, хтось жартував — кожен намагався знайти спосіб приховати страх, який тягарем висів у повітрі.

Нова послідував за Гретором. Він, як завжди, виглядав спокійним. Здається, для нього це був лише черговий день, черговий шанс отримати плату за свою участь у війні. Він помітив погляд і ледь помітно посміхнувся.

— Не хвилюйся, Нова. Якщо будеш тримати голову на плечах, залишишся живим.

«Я не відповів. У мене було інше відчуття. Не страх, ні. Радше щось схоже на суміш гніву і неспокою. Ми були тут не для того, щоб жити. Ми були тут, щоб вижити.»

Коли колона зрушила, їх поглинула темрява. Рухаючись через пересічену місцевість, мов тіні, що ховалися від очей небезпечного хижака. Усі мовчали, навіть Гретор. Було чути лише важке дихання та скрип зброї, коли хтось змінював хват.

Побачивши околиць вогняної долини, стало зрозумілим, чому її так назвали. Червоні відблиски полум’я танцювали на горизонті, наче сама земля стікала кров’ю. На позиціях дарданів було видно укріплення та встановлені гармати. Здавалося, вони чекали нас.

Аргенс жестом наказав зупинитися. Його погляд ковзнув по строю. Він не промовив ані слова, але всі зрозуміли, що це була мить тиші перед бурею. По вмонтованими у шоломах передатчиках прозвучали накази, за якими слідували глухі удари мінометів за спинами. Снаряди вилітали з труб, зрадливо засвистуючи в повітрі, і падали на укріплення дарданів, зриваючи шматки ґрунту, металу і бетону. Але обстріл був лише іскрою. Справжній вибух прийшов у відповідь. З позицій дарданів полетіли снаряди. Земля під ногами здригалася, наче хотіла вирватися і втекти.

«Я бачив, як поруч падають солдати, бачив, як вогняні кулі розривали темряву, прорізаючи небо червоними лезами. А потім почалося щось, чого я ніколи не бачив раніше.»

Стіни, що оточували вогняну долину, наче ожили. Вони поглинали магму, яка текла з вулканів десь у надрах цієї проклятої місцевості, і вистрілювали її в усі боки, наче це було зброєю. У повітрі запахло паленим каменем, сіркою і кров’ю.

— Що це таке?! — закричав хтось поруч.

— Їхні укріплення взаємодіють із місцевістю, — відповів Гретор, стискаючи автомат. — Дардани використовують природу так, як ми навіть уявити не могли.

Магма летіла в атакуючих, наче хвилі пекла. Солдати кричали, намагаючись ухилитися, але ці розпечені бризки були безжальні.

Одного солдата, що біг попереду Нови зачепило, і він упав, обхопивши обпечену руку. Його крик прорізав усе навколо.

— Не зупинятися! — проревів Аргенс Стайрс, стоячи попереду, наче кам'яна статуя, яку не може зрушити навіть буря. — Ми мусимо прорватися!

Його голос був чітким і жорстким, як команда, якій неможливо не підкоритися. Він указав напрямок, і солдати, наче стадо, що біжить від хижака, рвонули вперед.

«Я біг, стискаючи зброю, але в голові крутилося одне питання: як нам це витримати? Як ми зможемо пройти крізь це пекло?»

Гретор зупинився поруч зі мною за уламком скелі, що дивом витримала перший обстріл.

— Нова, зосередься, — сказав він. — Ти повинен думати не про страх, а про те, що буде далі.

Його слова мали сенс, але серце калатало, як барабан. Усе всередині кричало: "Втікай!" Але втеча була не варіантом. Попереду був лише бій.

Нова підняв голову й поглянув на стіну, яка знову почала поглинати магму, готуючи новий залп. Це було жахливо й водночас зачаровувало. Дардани дійсно перетворили цей світ на зброю, і це була їхня перевага. Ті, хто вижив і ще міг рухатися, зібралися біля стіни. Солдати буквально притиснулися до неї, намагаючись уникнути наступного обстрілу. Сталева холодність поверхні стіни здавалася іронічною, за нею чекало чергове пекло, але тут, під нею, вона стала прихистком.

Аргенс Стайрс організував бригаду саперів, яка почала мінувати браму. Їхні рухи були швидкими і точними, але навіть з досвідом у їхніх очах читався страх. Вони знали, що кожна секунда — це виклик долі. Раптом магма знову полетіла у всіх напрямках. Стіна ожила ще раз, неначе відчувала наш намір її зруйнувати. Розпечені потоки магми заливали все довкола. Крики поранених розривали повітря. Солдати падали, їхні тіла зводилися судомами, а шкіра обвуглювалася від жару. Хтось намагався зняти з себе гарячі рештки магми, але це тільки погіршувало ситуацію.

— Не стій! Пригнися! — крикнув Гретор, смикаючи Нову за руку, аби тільки не застигнути від жаху.

«Я відвів очі й знову зосередився на своєму завданні».

Потрібно було вижити. Сапери, попри все, продовжували працювати. Їхній командир, молодий ветієць із обпеченим обличчям, кричав накази, одночасно обстрілюючи ворожі позиції на стіні. Його голос тремтів, але він не зупинявся. Один із саперів, юнак на вигляд, раптом кинув інструменти й почав задкувати, його обличчя сповнене жаху від того, що відбувається навколо.

— Назад! Я не можу! Це безглуздо! — закричав він.

Аргенс Стайрс підскочив до нього, схопив за плечі і глянув йому прямо в очі.

— Ти залишиш товаришів на смерть?! — гаркнув він. — Повстанці не відступають! Працюй або готуй свою голову ворогові!

Юнак, тремтячи, повернувся до брами. Стайрс мав дивовижну здатність змушувати підлеглих продовжувати рух, навіть коли їх переповнював страх.

Нова обернувся до Гретора, який стояв поруч. Його обличчя було спокійним, але він бачив, як міцніше стискає зброю. — Думаєш, це взагалі має сенс? — тихо спитав він.

— Має, — відповів Нова. — Якщо ми відступимо, наступним разом вони прийдуть до нас.

Гретор кивнув і, наче відкинувши свої сумніви, перевірив магазин у своїй зброї.

Магма продовжувала розбризкуватися, і кожен залп змушував ховатися все ближче до стіни піджимаючи ноги від потоків рідкого вогню. Сапери завершували свою роботу, Гретор молився, щоб їхні зусилля не були марними.

— Закінчили! — прокричав один із них.

— Геть від брами! — крикнув Стайрс, і всі, хто міг рухатися, кинулися назад.

У повітрі пролунав вибух. Земля здригнулася, а браму поглинув стовп вогню й диму. Стіна здалася, і перед повстанцями відкрився шлях усередину Вогняної Долини.

«Я був серед перших, хто ступив за межі зруйнованої брами. Повітря було важким від запаху гару і диму, але всередині фортеці мене зустріло не тільки це. Моє серце застигло, коли я побачив кулеметні гнізда ворожого танка, які навелися прямо на нас. Мій розум кричав: "Заховайся!", але тіло заклякло. Я стояв, мов паралізований, спостерігаючи, як смертоносні стволи починають обертатися.»

— Лягай! — прокричав Аргенс, і перш ніж Нова зрозумів, що відбувається, він штовхнув його в канаву біля стіни.

Обоє впали разом, земля боляче вдарила їх в спину, але це було ніщо у порівнянні з тим, як кулі засвистіли над головами. Було чути, як вони врізаються в камінь, лунаючи гучним відлунням, наче спіраль смерті кружляла навколо. Вони лежали в канаві, дихаючи пилом і гарячим повітрям, коли під ногами раптом почувся глухий гуркіт. За мить люк в кінці канави з тріском відчинився, і звідти почала текти рідка магма. Вона виглядала, наче розпечена кров планети, змішуючись з уламками металу і пилом.

— Чорт забирай! Рухайся! — крикнув Аргенс, хапаючи Нову за плече і піднімаючи на ноги. Його голос був різким і пронизливим, мов удар батога.

«Я відчував, як гаряче повітря починає обпалювати мої ноги. Вибору не було. Ми могли залишитися і бути заживо розплавленими або вилізти нагору, ризикуючи потрапити під вогонь кулеметів».

— Лізь нагору! Швидше! — гаркнув він, штовхаючи мене вперед.

Нова хапався руками за обпалену землю, що перетворилася на скло, відчуваючи, як серце калатає в грудях, а магма поступово наповнює канаву позаду. Аргенс вибрав перший виступ і почав дертися далі вгору.

— Давай, Зільтааре! Не зупиняйся! — його слова пробивалися крізь гуркіт бою і шипіння магми.

Аргенс та Нова підіймалися якомога швидше, розуміючи, що кожна секунда вирішує, чи залишимося ми живими. Ноги ковзали по вологому і слизькому скляному камінню, руки кричали від напруги, але страх підштовхував їх далі.

Позаду почувся гучний вибух, настільки потужний, що земля здригнулася і ледь не відкинула їх у магму. Нова озирнувся з під краю канави і побачив, що танк був розірваний із середини. Хтось, із солдатів, віддав своє життя, щоб дати шанс вижити.

Аргенс глянув униз і зрозумів, що сталося. Його обличчя залишалося кам'яним, але очі запалали якимось суворим смутком.

— Чудовий виродок, — пробурмотів він собі під ніс, повертаючись до підйому. — Він знав, що робить.

Двоє дісталися нагору, саме тоді, коли магма підступила до краю канави, загрозливо шиплячи і вируючи. Нова впав на землю поруч з Аргенсом, хапаючи ротом повітря. Танк більше не стріляв. Його кулеметні гнізда перетворилися на згарища»

— Дивися і запам'ятовуй, — сказав Аргенс, не відводячи погляду від танка. — Війна — це не тільки виживання. Це про вибір, який ти робиш кожної миті.

Нова нічого не відповів, лише вдивлявся в горизонт, де продовжувався бій. Той солдат дав шанс, але ціна його жертви була важкою. Він відчував, як тягар війни дедалі глибше осідає у душі.

Решта повстанців, оклигавши після першого штурму, почали все активніше заходити вглиб бази. Їхні обличчя були сповнені рішучості, деякі з них здригалися, дивлячись на наслідки бою. Один із солдатів, побачивши обгорілі тіла, просто впав на коліна і втратив свідомість. Інші його підняли, але страх і жах уже оселився в його очах.

Повстанці просувалися далі, проникаючи вглиб бази під безперервним обстрілом. Вогонь охоплював усе, поглинаючи тіла, метал, і саму землю. Дардани продовжували чинити опір, але їхні зусилля здавалися марними. Їхні позиції падали одна за одною, солдати на чолі з Аргенсом забирали собі кожен метр цієї проклятої землі.

— Дарданів не можна залишати живими! — кричав один із старших повстанців. Його голос перекривав навіть вибухи. — Це шкідники! Вони лише те й роблять, що знищують, обманюють і грабують! Ліквідувати їх усіх!

Повстанці не жаліли нікого. Під обстрілами і вогнем, попри благання дарданів про пощаду, вони йшли вперед, мов невблаганний вирок. Крики дарданів — то від болю, то від страху — лунали довкола, змішуючись із ревом бою.

Нова спостерігав за цим, намагаючись зосередитися на своїй зброї і наказах. Але всередині нього, щось кричало. Війна, як виявилося, не була такою простою, як він уявляв. Це не просто битва за справедливість чи помста. Це було щось більше — спустошливий танець, де гинули як винні, так і безневинні.

Гретор, який ішов поруч, оглянувся на нього. — Чого ти дивишся, Нова? Це їхня доля. Вони вибрали цей шлях.

Нова лише кивнув, не знаходячи слів. У голові лунали думки, які він не міг приборкати. «Так, вони — вороги. Так, вони — ті, хто знищив наші домівки. Але чи можна виправдати цю ненависть, коли твої руки заливає їхня кров?»

Сили просувалися все глибше, з кожним кроком залишаючи за собою руїни, смерть і попіл. Нова почав розуміти: «ця війна змінює не тільки світ навколо. Вона змінює нас із середини».

Коли захоплена територія була остаточно зачищена, Аргенс зібрав всіх у шеренги. Солдати стояли, як примари. Лице кожного було вкрите пилом, кіптявою і потом. Хтось тремтів, хтось просто дивився в нікуди. На око було видно, що наш загін спорожнів майже наполовину.

Аргенс мовчки оглянув нас. Його погляд був важким, але в ньому читалося щось більше, ніж просто лють чи втома. Це була вага відповідальності за кожного, хто зараз стояв перед ним, і за тих, хто вже не стояв.

— Відсутніх багато, — нарешті промовив він гучно, наче різав тишу. — Але це війна. Ви знали, на що йшли. Ті, хто впав, померли не марно. Ми виконали завдання. Ми зробили крок уперед.

Його слова були чіткими, але позбавленими тепла. Вони не заспокоювали. Вони просто були констатацією факту.

— Наша наступна задача...

І тут Нова не витримав.

— Наступна задача? — перебив Нова, його голос, хоч і хрипкий від пилу та виснаження, був сповнений обурення. — З якою зброєю, сер? З якими силами? Ви бачили нашу зброю? Ви бачили, скільки з нас залишилося?

Аргенс обернувся до нього повільно, але його очі спалахнули гнівом.

— Якщо Вищий Архіон не може забезпечити нас навіть працюючою технікою, це вже привід задуматися про зраду, — додав Нова, сам дивуючись власній сміливості.

Ряд повстанців здригнувся. Кілька з них спробували втихомирити жестами, але слова вже злетіли з його вуст. Нова бачив, як обличчя Аргенса миттєво змінилося — від холодної рішучості до палаючої люті.

Він стрімко підійшов, його рухи були швидкими, як блискавка.

— Що ти щойно сказав?! — прошипів він крізь зуби, але Нова вже не міг зупинитися.

— Я сказав, що якщо наші командири не здатні нас забезпечити, то ми воюємо на порожніх обіцянках, а не на реальних можливостях!

Це була остання крапля. Його кулак вдарив Зільтаара прямо в обличчя. Він навіть не встиг підняти руки, щоб захиститися. Шолом злетів із голови і з гуркотом упав на землю. Його ноги підкосилися, і він впав на коліна.

— Ти, клятий сопляк, навіть не уявляєш, що таке війна! — рикнув Аргенс, нахиляючись до мене. — Ти думаєш, що знаєш, як керувати цією армією? Ти думаєш, що твоя зухвалість допоможе твоїм товаришам вижити?

«Я дивився на нього знизу вгору, тримаючись за обличчя, але не відводив погляду».

— Я думаю, що ми заслуговуємо на більше, ніж бути гарматним м’ясом із несправною зброєю, — прохрипів я, незважаючи на біль.

— І ще одне, Нова, чому тебе за стовбичило посеред дороги? — його голос звучав як удар батога.

«Я мовчав. Чесно кажучи, у тій миті я й сам не розумів, що зі мною сталося. Танки, ці металеві монстри з ревучими кулеметами і гарматами, нагадали мені про щось, чого я не зміг зрозуміти одразу. Чи це був страх? Або ж ненависть?»

— Ти зупинився, як загнане звірятко, — продовжив він, не чекаючи відповіді. — Ти стояв там, як ціль, готова прийняти кулю. Якби не я, тебе б зараз уже не було.

Нова зціпив зуби, але нічого не відповів.

— Я скажу тобі так, — Аргенс нахилився до мене, його обличчя було близько, майже торкаючись мого. — Якщо це трапиться ще раз, якщо ти знову застигнеш посеред бою, я не буду тебе рятувати. Ти сам за все відповідатимеш. Ясно?

— Так, сер, — прохрипів Нова.

— Я не чую!

— Так, сер! — вже голосніше відповів, намагаючись зібратися.

Аргенс ще якусь мить дивився на нього, наче оцінюючи, чи достатньо він налякав своїми словами. Потім він випрямився і повернувся до строю.

Після того, як пристрасті трохи вщухли, Аргенс знову взявся за справу. Його голос був холодний і розважливий, коли він віддав новий наказ.

— Увага! Усім негайно розпочати створення оборонних рубежів. Ми щойно здобули цю позицію, і дардани обов’язково спробують повернути її. У вас є години дві, максимум три, поки вони зберуться з силами. Працюйте швидко і злагоджено!

Ніхто не сперечався. Всі знали, що Аргенс не говорить порожніх слів. Розуміння того, що захоплена позиція ще не означає перемогу, було очевидним.

Нова з Гретором і ще кількома солдатами отримали завдання укріпити північний сектор — вузький прохід між двома стінами з вулканічного каменю, який дардани могли використати для атаки. В руках були тільки стандартні інструменти: шанцеві лопати, уламки металу, дерев’яні балки з розбитих укріплень.

— Нова, тримай ось це, — сказав Гретор, кидаючи мені важкий шматок арматури. — Якщо дардани вирішать прориватися звідси, у нас є дві опції: тримати їх тут, або бігти й молитися.

— Бігти не планую, — відповів я, закріплюючи арматуру в землю.

Поруч зі ними працювали поранені солдати. Їхні обличчя були виснажені, але вони не скаржилися. Ніхто не скаржився. Всі розуміли, що це наш єдиний шанс вижити.

Аргенс перевіряв роботу кожного сектора, даючи вказівки і контролюючи процес. У його очах горіла рішучість, яка, хоч і здавалася безжальною, тримала нас усіх у тонусі.

— Нова, — почув я його голос за спиною, коли ми закінчували укріплення. — Якщо хочеш залишитися в живих, починай думати про наслідки своїх дій. Не тільки для себе, але й для всіх нас.

«Я кивнув, навіть не знаючи, що відповісти. Аргенс мав рацію. Ця війна не пробачала слабкості чи дурості.»

Всі продовжували працювати, перетворюючи захоплену базу на фортецю. Зірка почала заходити за обрій, але ніхто не радів появі темряви. Ніч на невідомій планеті, завжди є небезпекою для життя, адже не відомо, що може ховатися у тіні.

Робота була завершена. Нова з Гретором залишилися на стіні, вдивляючись на те, що колись було полем бою, а тепер — суцільним кладовищем з попелу, розбитої техніки і нерухомих тіл. Повітря пахло димом, гаром і залізом.

Гретор мовчав, затягуючись сигаретою, яку він примудрився зберегти навіть під час битви. Його погляд блукав десь у далечині, можливо, він теж думав про тих, кого ми втратили сьогодні.

— Слухай, Греторе, — порушив мовчання Нова, — щось у всій цій стратегії не сходиться.

— Що саме? — він ліниво обперся на стіну, ніби не вірив, що Зільтаар скаже щось важливе.

— Наш загін надто малий для відвоювання всієї цієї планети. Подумай сам: жодної важкої техніки, жодного належного підкріплення. Таке враження, ніби нас просто намагаються позбутися.

— Може, й так, — знизав плечима Гретор. — Але що ти пропонуєш?

Нова мовчав кілька секунд, збираючи думки. — Знаєш, що я помітив, як тільки ми сюди прибули? Земля тут покрита плямами різних відтінків, особливо навколо долини. А ще... дардани не мають тут поставок питної води.

— Ну, вони ж і не Архи, їм може і не треба багато води, — припустив Гретор.

— Можливо, але навіть їм потрібна рідина для підтримки життя. А тутешня місцевість — лише нескінченні потоки лави й отруйних випарів. Я думаю, що вони добувають воду прямо тут, під землею.

— І що з того?

Нова повернувся до нього, дивлячись просто в очі.

— Цієї ночі вони точно нападуть. Але я впевнений: замість прямої атаки, вони прийдуть знизу. Через катакомби. І якщо ми знайдемо ці тунелі до того, як вони знайдуть нас, ми матимемо шанс не тільки втримати позицію, але й завдати їм удару у відповідь.

Гретор трохи напружився, розуміючи, що я серйозно.

— І що ти хочеш робити?

— Ми з тобою знайдемо цей таємний прохід. Прямо зараз.

Гретор лише кивнув. Його легковажність поступилася місцем настороженості. Вони швидко зібралися, прихопивши з собою тільки ліхтарі та зброю.

Нова та Гретор обійшли весь периметр. Ліхтарі освітлювали потріскану землю, скелясті стіни й уламки, але нічого схожого на вхід до катакомб так і не знайшли. Гретор, здається, втратив усі сили і, що гірше, будь-яку віру в припущення побратима.

— З мене досить, — пробурмотів він, присівши на камінь. — Ти просто гонеш. Ніяких тунелів тут немає.

— Греторе... — почав я, але він перебив мене, втомлено махнувши рукою.

— Ні, — різко перебив він. — Я більше не буду це шукати. Я й так натерпівся за цей день. Як хочеш — продовжуй сам. Але я йду назад.

Зільтаар мовчки дивився, як він зникає в темряві, поки його силует остаточно не розчинився.

Розчарований, вирішив продовжити пошуки один. Крок за кроком, наче привид, він блукав знайомими місцями, поки ноги самі не привели його до лавової канави, де він з Аргенсом дивом уникли загибелі.