3
Це не назвеш сваркою. Грабов взагалі не підозрював, що поступово перетворюється на мішень для нестримної, несамовитої, нічим не обґрунтованої, але від того ще лютішої ненависті.
Почалось з дрібниць: Іван базікав без упину. Як почав після інструктажу - і далі, протягом всього підйому до Місяця, і дорогою до їхньої шлюпки. Замовк аж перед самим стартом, коли диспетчер почав відлік: «Десять… Дев’ять… Вісім…»
- …А пам’ятаєш, бро, як ми в школі гру вигадали: хто в кабінеті біології з вікна не виплигне, - там, внизу, якраз будівельники лишили купу піску, - той не космонавт? Усі по черзі стрибнули, а тебе керівничка за комір зловила… А як ми математичці бойкот влаштували, щоб контрольну зірвати? А як вирішили мандрувати річкою? Як ми човна знайшли й три дні Случем спускались? Аж доки нас поліція…
Макс відмовчувався. Після стартових маневрів та прокладання курсу нічим зайнятись. Щоб не показати свого роздратування, він кілька змін поспіль тестував електрообладнання та оглядав комунікації. Тому кіборг здебільшого просторікував про "своє" дитинство та розповідав анекдоти, звертаючись до спини або черевиків Лугового, що стирчали з сервісних люків чи виглядали з-за знятих панелей внутрішньої обшивки.
- Послухай, у тебе окрім дитячих спогадів, ніяких не лишилось? - якось огризнувся Макс, колупаючи викруткою кришку центрального блоку запобіжників
- Переважно, дитячі, - відповів Іван, - після оживлення мені проєктували якомога більше приємного досвіду, щоб зменшити шок. Їх я раніше відбирав, коли підписувався на програму кіборгізації.
- До речі, навіщо воно тобі?
- Медична страховка за державний кошт. Як, бачиш, бро, згодилось.
- Ясно. Аварію пам’ятаєш? - Макс почав рахувати подумки, перш ніж щось сказати. Яке-небудь образливе зауваження, чи хоч би просто лайливе слово так і танцювало на кінчику язика, готове у будь-який момент зіскочити: «Надгробок самохідний… Спокійніше. Це просто кіборг… Один… Робот зі штучного м’яса… Два… Опудало, на котре надягнули личину, а з нею - ще й особистість Грабова… Спокійніше… П’ять… Іван сам цього хотів… Шість…»
- Аварію? Ні, ну що ти, бро… Маму? Звичайно, пам’ятаю! Живу у неї… Ні не бачив, щоб часто плакала. Чого їй плакати? …За кого ти себе… і мене… Ну ти й субчик, Луговий!
Нарешті ображений кіборг стулив пельку, а Макс рахував подумки, відчуваючи, як блідий гнів скрипить на вилицях, біліє у стиснутих кулаках: «Надгробок самохідний… Десять… Опудало… Лялька… Блюзнірство… Дванадцять… Ет, дідько…»
- Вибач… Грабов, - промовив Макс, і знову подумки почав: «Один…»
- Знаєш, Луговий? А пішов би ти…
Колись будь-яка суперечка з другом завершувалась жартом і негайним примиренням. А тут - ніби їх підмінили: розмови звелись до обміну кількома фразами, час від часу, лише якщо була потреба. Максим навіть намагався поглядом не зустрічатись із Грабовим: цідив слова крізь зуби, дивлячись вбік. Як дитя ображене, аж смішно. Був товариш - і нема, загинув у автокатастрофі, а на його місці з’явилось оце… Імітація! Лялька, що нахабно живе життям, котре належало Ваньку: користується його спогадами, копіює його звички, успадкувало його місце в житті, роботу, близьких і друзів. Але облиште! Він, Максим Луговий, у ці фальшиві ігри не бавитиметься.
Кіборг мав іще один «пунктик», котрий за інших обставин здався б Луговому невинним дивацтвом: воно молилось. Кожного ранку Грабов сідав навколішки лицем до стіни й починав, голосно і піднесено:
«О, Дух Життя!
Твоя сутність осяває Всесвіт!
Розшир межі реальності, щоб поміститись у ній!
Сфокусуй свою ймовірність на теперішній миті часу!
Прояви свою волю у всій енергії та матерії!
Прорости через мене насиченням і пробудженням свідомості!
Розв’яжи вузли ймовірностей подій, що обмежують мене, як і я відпускаю пута, якими сковував інших!
Допоможи мені утримувати розуміння першопричини, але звільни мене від наївності не перебувати в теперішньому моменті!
Ти джерело усього: і прозріння, і сили, і радості!
У всіх вимірах, Ти, довершений: від Вибуху до Колапсу,
У всіх місцях і ймовірностях, Ти, точка відліку, Амінь!
Нехай наші майбутні дії витікатимуть з Твоєї точки.»
- Що це було? - спитав Макс, коли вперше почув ту молитву, - Тебе навіщо запрограмували на таке блюзнірство?
Іван не відповідав. Він продовжував сидіти лицем до стіни у тому ж положенні: очі заплющені, руки на колінах, у всій постаті - якась особлива прямота і розслабленість.
- Агов, ти! Що, оглух? - Максим, відчував: якщо не змусить Грабова хоч якось захищатись, тоді, вважай він програв. Здав свої позиції «у всіх місцях і ймовірностях», - чи як там сказано… Цей повернутий спиною недолюдок своїм мовчанням у відповідь заявляв про своє право бути тою самою «точкою відліку», і - «Амінь!» - обговоренню не підлягає. А він, Максим Луговий, значить, без дозволу пхається у чужу систему координат, прагнучи, щоб його вважали у ній центром…
- Так.
- Що?
- Так, я вірю, - відповів Іван, - Хочеш це обговорити?
- Ще чого, - пхикнув Максим. Насправді він розгубився, не знав, що й сказати у ту мить, окрім: «Воно мені не до шмиги - про усяку маячню балакати.»
Пізніше, після того, як вже зібрався з думками, Макс «пішов в атаку».
- Релігія - сон розуму!
- Бро, здатність вірити притаманна людині. Мисли ширше, Максе. Спробуй вважати Його подією, що заходиться за будь-якою межею ймовірного.
- Грабов, ти ж космонавт, ти причетний до науки. Ти кіборг, врешті-решт! Ти ж розумієш, що у Всесвіті немає місця для богів?
- У Всесвіті - можливо. Але Він потрібен особисто мені.
- І скільки богів особисто ти потребуєш?
- Одного, - без тіні посмішки відповів Грабов, - Гадаю, вистачить.
- Впевнений?
- Так, впевнений. Один впорається з усім.
- Із чим же це?
- Ти чув молитву - чого тобі ще?
Іван після цієї розмови не огризався на Максові напади, тільки плечима знизував, удавав, що це його не обходить. А далі - гірше: Максимові здавалось, що той почав навмисно знущатись, все частіше демонструючи нові «фокуси».
Грабов узяв з собою на борт паперову книгу. «Для затишку», - як він сказав. Це був масивний том «Біблії Квантового Монотеїзму» у цупкій чорній обкладинці. І читав він свою книжку, підсвічуючи сторінку люмінесцентним нігтем, котрого відростив на мізинці вже десь на другий-третій тиждень подорожі. Максим вважав себе атеїстом, чи, скоріше, агностиком, - якщо це значить, що йому не було діла до того, хто у що вірить. Але те, що це.., ця істота вважає себе творінням Божим, молиться… Що воно може бути таким по-людськи марновірним, - це зневага пам’яті про Івана, глузування.
Роздратованість накопичувалась у геометричній прогресії, помножена на нервове виснаження. «Пекельна вахта» - ось яким заголовком Макс позначив у бортжурналі те останнє чергування, під час якого усе полетіло шкереберть.
Смітник, що мігрує - штучна комета перетнула шлях човника. Цієї перепони не було в навігаційних протоколах. Хмара непотребу, зібрана комунальниками навколо Землі й скріплена брилою льоду мала б бути десь-інде. Проте сміттярі чи то з водою переборщили, чи з розрахунками напартачили: створена ними «комета», розпушивши хвоста з водяної пари та гублячи уламки, заглиблювалась у той сектор, де мисливці планували зустріч із «Білим Китом».
Дуга курсу їхнього човника, як на зло, пролягала за шлейфом сміттєвої комети слід в слід. Минала восьма година Максової вахти. Автопілот постійно коригував шлях через хмару космічного мотлоху. Корабельний інтелект блискавично вираховував необхідні поправки у траєкторії, а от контролювати чи перевіряти оті розрахунки Макс ніяк не міг, попри всю свою недовіру до «мислездатного залізяччя». Проте він міг коригувати напрям і силу імпульсів, що виштовхували з гармати Гауса намагнічений снаряд, щоб змести зі шляху уламки старих супутників, залишки реклами великих корпорацій та інший металевий мотлох. Він тримав пальці на спускових кнопках і не відривав очей від екранів. Таким його побачив Грабов, коли прийшов змінити: загострене від втоми скам’яніле обличчя, погляд прикипів до радарів, руки біліють на важелях.
- Здоров, бро. Ну? Ти чому сьогодні такий ерегований? - Іван підставив п’ятірню для дружнього привітання.
- А, явився, блазень, - Макс тільки кивнув, замість буцнути по долоні кулаком.
- Займи моє місце. Я увімкнув максимальну потужність пострілу. Рухаємось повільніше, зате надійно, - вперто не помічаючи підставленої долоні, продовжив Луговий.
- Максиме, швидкість космічного мотлоху може досягати 8 кілометрів на секунду, плюс наша третя космічна. Ти ж кваліфікований пілот! Ти розумієш, що твоє втручання в роботу електромагнітної гармати - це хлоп’яцтво? Борт зробить усе…
- Я наказую! Згідно з протоколом, ти мусиш підкорятись, - обірвав Максим. І далі, вже примирливо, - Мій друг, той, чиїм мозком ти користуєшся, загинув через збій бортового пілота. А ти кажеш…
- Ти чого, бро, - розгубився Іван, - Це ж я, бро… Та то ж була звичайна автомобільна аварія!
- І ти пам’ятаєш? - спитав Макс, - Аварію?
- До чого тут це? Ти вручну стріляєш з рельсотрона! По рухомих мішенях на кількасот тисяч метрів цілиш! Бавишся, ніби шпана з рогаткою!
- Опудало, котись звідсіля, - просичав Макс, - твоя зміна через дві години, отоді приходь і кермуй, як заманеться! Ти, надгробок самохідний! Вважаєш себе людиною?
Це радше був удар струмом, аніж просто ляпас. Іван вліпив долонею, настільки сильно, що Максові довелось вхопитись руками за підлокітники. П’ятірня лишила на щоці пекучий слід. Сам Іван, відкинутий поштовхом свого удару, підлетів вгору і вправо, де загальмував, черкнувши тім’ям об стелю.
- Ну ти й артист! Диви-но: звичайне опудало із краденою личиною, а як воно гнів імітує!- вишкірився закривавленими зубами Максим, - І б’єш, як слабак. У колишнього Ванька боковий лівою був «коронним».
Луговий відштовхнувся від крісла, завис під стелею поруч з Грабовим. З розбитої губи на щоку викотилась крапля крові, розплилась по вилиці, набрякла до розмірів горошини й, відірвавшись, зависла у невагомості рубіновою кулькою.
- Максе, не треба було тобі такого казати.
- Ваньку, дай-но мені руку, щоб не літати нам по кабіні. Ти ж лівшею так і лишився? Праву давай. Тримайся міцніше, отак, за лікоть, - промовив Макс і сам теж зімкнув пальці на Івановому передпліччі.
- Максиме, ти кров розсіюєш. Давай хоч зберемо.
Як на диво, тепер Максові стало легко зустрітись поглядом із колишнім другом. Більше немає чого приховувати, нема причини стримувати гнів: забрало підняте, нехай ненависть струменіє. Просто з очей в очі.
- Ти, Ваньку, головне, язика не прокуси, коли я тобі по мармизі вріжу. А те все - дурня, потім позбираємо, - відповів Макс і хлиснув напарника правим «гаком» по підборіддю.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!